Ті історичні події віддаляються з плином часу від нас, сучасних. На жаль, все менше з кожним роком залишається очевидців тих трагічних і героїчних, страшних і піднесених подій. Але це ні в якому разі не значить, що події ті повинні забутися і покритися прахом! Згадаймо знову сторінки нашої історії, завдяки свідченням, спогадам славних визволителів Козятина.
Ось як про визволення Козятина розповідав підполковник Іван Бойко - командир 69-ого танкового полку:
"Перші ж постріли та надзвичайної сили вибух вагону з амоналом викликали у німців страшенну паніку. У них залишився один вихід – відступати через поле на Комсомольське та Бердичів. Фашисти спасалися втечею, кидаючи на вулицях свою бойову техніку. Їх били не тільки танкісти, а також місцеві жителі. Вони приходили до мене групами і висловлювали своє бажання тут же битися зі зброєю у руках в рядах Червоної Армії. Загін таких добровольців я озброїв німецькими гвинтівками і направив його на знищення скупчення німецької піхоти в яру на схід від Козятина. На вулицях міста бій тривав не більше години.
Ворог був знищений. Серед захоплених у полон опинився начальник штабу 25 танкової дивізії фашистів. У цьому бою було знищено 15 ворожих танків, ворог втратив убитими 1500 солдат та офіцерів".
А ось, якими закарбувались у пам'яті ці події ще одного учасника звільнення міста Козятина полковника Василя Батченка у спогадах "Я пройшов від Курська до Берліна", опублікованих у книзі "Подільські портрети":
"Перед Іваном Никифоровичем Бойко, командиром нашого танкового полку двадцять першої бригади, командарм Катуков ставить завдання: хоч би там що, раптово, зненацька захопити Козятин. Зійшлися комбриг Яковлєв, комполку Бойко, інші командири, думають як бути: атакувати Козятин, рухаючись ґрунтовими дорогами чи полями – неможливо: важкі танки по самісінькі башти загрузнуть у болоті! Тоді звідки ж підійти? З повітря, причепивши танкам крила? Бойко висуває шалений план: пустити танки залізницею! Колія якраз уміщується поміж гусеницями, а гусениці котитимуться шпалами!
Відібрали шістнадцять чи сімнадцять танків, але танки танками, а на танки треба посадити піхоту. Якщо танки без піхоти увірвуться до міста, без піхоти нема пуття, це однаково, що кіннота без вершників. Отже нас, перший мотострілецький батальйон, саджають по семеро-восьмеро, скільки вміщається, на танк і - вперед на Козятин!
Вояки козятинського гарнізону лагодилися святкувати Різдво Христове. З фатерланду надійшли різдвяні подарунки, один цілий ешелон стоїть на запасній колії, напакований усілякою смакотою та напоями. Вартові походжають пероном, поглипують на годинник, чекають зміни, коли вже й собі сядуть до святкового столу. У місті – орднунг (порядок) і зокола тихо, не чутно фронтового гулу. Більшовикам не до наступу, настало повне бездоріжжя - ні пройти, ні проїхати, хіба що залізницею. О-о, який поїзд з боку Києва! Сліпить очі фарами! Звідки у паровоза дві фари? І чому з боку Києва? Київ у руках більшовиків! Саме на це Бойко і розраховував. Передній танк ішов з увімкнутими фарами, а задні котилися шпалами у повній темряві, звіддалекі - поїзд.
Перед вокзалом танки звернули з колії, десантники посплигували з броні.
Уже була п'ята або шоста година ранку принаймні вже сіріло. Зчинилася неймовірна паніка. П'яненькі з вечора, напівсонні, вони не могли втямити, що діється на міських вулицях, німці, хто стріляє, звідки, чиї танки гуркочуть. Нарешті очухалися, стали відстрілюватися, поранили одного десантника, другого, третього вбили. Тут ,бачу, мій друг Льонько Медведєв, родом з Горловки, і ще один десантник побігли до вагонів, там, у тих вагонах, напхом напхано наших людей, виловлених по селах, щоб відправити до Німеччини у рабство, і от німці збиралися ті вагони, обливши бензином, підпалити. Лемент стояв до небес. Отож наші метнулися їх виручати, збивають пломби, звідти виплигують чоловіки, просять дати зброю, щоб разом добивати фашистів.
До вечора Козятин був у наших руках.
За цю операцію, за військову кмітливість, мужність і відвагу Івану Никифоровичу Бойкові присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Багатьох танкістів, десантників також нагородили."
Честь і шана хоробрим визволителям нашого міста! Наша пам'ять і повага повинні пережити роки, десятиліття, віки, епохи! А тому ми просто зобов'язані частіше згадувати про них, частіше повертатися до подій того доленосного періоду нашої історії, до спогадів його безпосередніх учасників. І це буде найкращий пам'ятник, найбільша шана тим, хто в морозні грудневі дні незабутнього 1943 року приніс у наше місто визволення.
Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.
№ 18 від 2 травня 2024
Читати номер