«Коли війна закінчиться, я з задоволенням поїду в університет»

• У четвер, 17 листопада був Міжнародний день студента.
• Ми поспілкувалися з двома козятинчанами, які навчаються в університетах Вінниці та Києва на різних спеціальностях і розпитали, як повномасштабне вторгнення вплинуло на їхнє студентське життя.
• Чи часто вони бувають в університеті, що думають про «дистанційку» і чому на державному не всім платять стипендію — про це та інше читайте у нашій публікації

Антон навчається на другому курсі Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення. Назва дещо задовга, тому студенти називають його просто «Карпенка-Карого», адже ім’я саме цього відомого драматурга носить навчальний заклад. Хлопець здобуває професію кінооператора, хоча одразу після закінчення школи спочатку вчився зовсім в іншому місці.

— Як справжній козятинчанин, я навчався на залізничника, — каже Антон. — Теж у Києві, щоправда в ДУІТ (Державний університет інфраструктури та технологій — авт.). Але я себе як залізничник не бачу.

Пізнавав нове мистецтво

Перші два роки Антон провчився у ДУІТ. Хоча, як зізнається сам, ще з перших днів зрозумів, що це не той навчальний заклад, де він хоче бути. Зробити вибір на користь університету Карпенка-Карого допоміг збіг.

— Все почалося з того, що я купив електрогітару і вчився на ній грати, — продовжує хлопець. — Потім я побачив, що у мого друга є фотоапарат. Хтось із нас, чи він, чи я запропонував помінятися буквально на місяць: я йому дав гітару, він мені фотоапарат. Друг був у Львові, я був у Києві. Це було для мене нове місто, я кожного дня ходив після пар і знімав. Я для себе відкривав і місто, і нове мистецтво.

Саме це і спонукало Антона вступити до факультету кінооператорства. Щоб туди потрапити, довелося пройти через творчий конкурс.

— На творчому конкурсі у нас був репортаж, — розповідає хлопець. — Треба було на вулиці знайти будь-який мотив і зняти репортаж по ньому. Я знімав на вокзалі про роботу працівників. Це було в Києві влітку 2021 року. Також треба було зняти пейзаж, жанрову фотографію і в принципі декілька довільних варіантів, двійко етюдів.

Подібні практичні завдання Антон виконує і під час навчання. Це і зйомки з натури, коли потрібно робити фото і відео не в павільйоні, а, наприклад, на вулиці, у парку чи на річці. Часом доводиться приходити з камерою і в павільйон, до прикладу, якщо треба знімати натюрморт чи гіпсову голову. Антон каже, відчуття ритму — це те, що допомагає як фотографам, так і операторам. Особливо якщо знімаєш репортажі, тому що потрібно увійти в ритм події і максимально швидку реагувати на все, що відбувається довкола.

Їдуть в інститут на зйомки

На першому курсі герой нашої публікації бував в університеті значно частіше. Звісно, карантин вносив свої корективи у навчальний процес і не одне заняття доводилося відбувати в онлайн-режимі. Хоча зараз університет на змішаній формі навчання, у студентів кінооператорського факультету значно більше «дистанційки».

— У нас зараз в інституті пари рідко бувають, вони частіше онлайн, — продовжує козятинчанин. — В інституті ми знімаємо в павільйоні, у нас було завдання зробити фотофільм. Кожен обирав собі якусь літературну основу і ми її екранізували, але в форматі фотографії. В наступному семестрі ми вже будемо це робити в форматі відео. Зараз ми працюємо над завданням фото-освітлення, то це ми робимо в інституті. Зараз така специфіка життя, що було б непогано змінити освітню програму. Мені здається, зараз потрібно більше робити акцент на документалістиці і зйомці натури, ніж на штучному освітленні, тому що зараз це простіше робити і це на часі, хоча не все можна знімати і це також певна перешкода, але якби акцентували увагу на документальних зйомках і всі наші факультети це робили, був би матеріал для історії.

Програма в університеті зараз майже така, якою була і в мирний час, із однією великою відмінністю — її добряче скоротили. На багатьох предметах зменшили кількість годин, тому що в державі не вистачає коштів для фінансування. Ще одну корективу в навчальний процес внесло те, що вимикають світло.

— Вчора у нас була майстерність, це заняття з майстром, воно майже весь день триває, — розповідає Антон. — Там розглядали роботи наші, які ми знімали. У мене світло двічі вимикали, тому я мусив ходити з однієї точки Козятина в іншу. Напевно зараз краще робити це все офлайн, бо так хоча б ми будемо з викладачами в одній кімнаті і заняття нічого не перерве. Хоча може бути повітряна тривога, але у нас в інституті є бомбосховище.

Дефіцитна професія

Друга героїня нашої публікації — Анна Коваленко, студентка першого курсу Вінницького державного педагогічного університету.

— Мені подобається навчати дітей, — розповідає дівчина. — У мене з садочка так було, що я приходжу, там інші діти навіть ту саму абетку вчили або цифри, я любила пояснювати. Потім в школі пояснювала з будь-якого предмету. Обрала Вінницький державний педагогічний університет, тому що моя сестра там вчилася на вчителя початкових класів.

Стати педагогом Анна мріяла з дитинства. Хотіла викладати математику, але пішла вчитися на вчителя фізики. Вони нині на вагу золота. У школі, де навчалася Анна, всього два викладачі фізики, натомість математиків значно більше, тож і роботу вчителю фізики знайти буде значно легше. Та й у групі, де зараз навчається козятинчанка, великий недобір — на 12 місць всього шестеро студентів, троє з яких на державному. І така ситуація не лише на першому, а й на старших курсах.

— Викладачі самі не розуміють, чому такий недобір, — каже Анна. — Більшість зараз йде на ІТ, хоча, наприклад, фізика та інформатика — це тісно пов’язані предмети, тому що якщо ти будеш розбиратися в фізиці, ти будеш розбиратися і в ІТ-сферах, і так само в математиці.

В університеті були тричі

Навчається Аня не за змішаною формою, а виключно на «дистанційці». Хоча університет готувався прийняти студентів у жовтні, хоча б на два тижні, втім тоді на початку місяця почалися сильні ракетні удари по всій території України, тому вирішили не ризикувати і проводити усі пари в онлайн-режимі

— Поки війна, я, якщо чесно, не шкодую, що немає змоги навчатися в університеті, тому що не знаєш, що буде завтра, — пояснює Аня. — А коли війна закінчиться, я з задоволенням поїду в університет. Це цікаво. Як кажуть, перший курс завжди має шукати аудиторії. Хочу спробувати, як це. Я вже буду, швидше за все, на другому курсі, бо другий семестр ми, мабуть, так само будемо на онлайні. Тоді і другий курс шукати буде аудиторії, і перший так само.

За півроку навчання дівчина була в університеті всього тричі. Перший раз — у приймальній комісії, коли подавала документи.

— Коли я подавала документи, в приймальній комісії мене спитали, на кого, — розповідає дівчина. — Я кажу: «На фізику». Я встала, а я ж висока, і цей чоловік мене перепитує: «На фізику чи на фізкультуру?» Я кажу — на фізику. Він був дуже здивований. Вийшло та, що я і моя староста — ми єдині на весь факультет першокурсники, які мають дипломи з відзнакою. Це дуже здивувало приймальну комісію чомусь, але, як на мене, вчителі це люди які, мають гарно вчитися самі по собі, бо вчитель — це постійне навчання, він весь час вчиться чомусь новому, щоб навчити інших. Уявіть, у нас є викладачі, яким більше 70 років, і вони спокійно розбираються з планшетом.

Другий раз Аня була в університеті на посвяті. І тоді її разом з одногрупниками застала тривога. Довелося дві години просидіти в укритті, але принаймні була змога поспілкуватися з одногрупниками в живу, а не через екран монітора, і познайомитися з куратором та викладачами.

Стипендію отримує лиш хтось один

Навчання в університеті відбувається через спеціальну програму. На деяких парах камеру можна навіть не вмикати. І це один з плюсів дистанційної форми навчання.

— Можна швиденько перекусити, щоб не сидіти голодною, — пояснює Анна. — Але наш викладач, у якого ми вмикали камеру, каже: «Ви можете пити чай». Він сам сидів пив чай.

Та є, звісно, і свої недоліки. Як і у випадку Антона, Анні теж скоротили програму — пари, які мали розтягнути на 17 тижнів навчання, втиснули в дев’ять. Через це доводилося сидіти на заняттях з 8:30 до 18:00, щоб встигнути все вичитати. Лише уявіть собі це навантаження — шість пар поспіль, між якими всього п’ятнадцятихвилинні перерви і одна — на півгодини.

— У нас залишилося всього два заліка та екзамен і ми будемо вільні два з половиною місяці до середини лютого, — каже козятинчанка. — У нас будуть зимові канікули цей час. Так зробили, щоб ми сиділи вдома, бо ніхто не знає, що зимою буде. Якщо чесно це було не так важко фізично, як психологічно — звикнути, що ти з 8:30 до шести сидиш.

Ще один недолік «дистанційки» — відсутність практичних занять. Немає можливості проводити досліди та лабораторні роботи, тому все доводиться вчити по картинці, а це негативно впливає на засвоєння вивченого матеріалу.

— У нас є предмет шкільний курс фізики, ми там вчимо прилади і як вони працюють, — продовжує дівчина. — Якби ми були в університеті, ми б це все перевіряли. Наприклад, є спеціальна методика, як важити на терезах. Є різні терези, ми маємо це знати. Шкода, що ми все таки не можемо вийти, бо коли тобі можуть його показати, ти краще запам’ятаєш. Ми це все будемо повторювати на четвертому курсі, але до четвертого курсу ми це просто забудемо. А ми ж маємо пояснювати дітям, як це все робити.

І вишенька на торті — стипендія. Хоча на державному навчається всього три студента, отримують її не всі, а лише один щасливчик з групи.

— Щоб отримувати стипендію, треба максимальний бал, який ти можеш заробити, — розповідає Анна. — Цього разу отримую я, тому що при вступних іспитах у мене було найбільше балів, а наступний семестр не знаю, хто буде отримувати. Зараз усім, хто на державному, стипендію не платять, лише 40 % з групи. Трішки образливо, коли стараєшся і у вас може бути розрив в декілька балів і це може зіграти роль.

 

Читайте також:

Здобувачів освіти Козятинського училища привітали з Міжнародним Днем студента

Айтішник, який працює з іноземними компаніями, і тренерка з чирлідингу ділилися досвідом

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.