Шість фактів про вулицю Винниченка, які ви не знали

Деякі з будинків у цьому квадраті навіть старіші за наш вокзал. В одній з двоповерхівок на цій вулиці кручені сходи, що для будинків пізнішої доби доволі рідкісне явище.

Не так давно на цій вулиці було аж сім громадських туалетів. Проте ці вбиральні будували не для зручностей громадськості, а для самих мешканців вулиці. Пояснимо, чому. У дореволюційних житлових будинках не було водопроводу. Водопровід у нашому місті був, але колись він використовувався лише для заправки паровозів. Тому ані ванн, ані туалетів у будинках не робили. Натомість мешканці користувалися громадськими вбиральнями. Проте вони вже давно не функціонують. Більшість з них або закрили, або розвалили. Наприклад, туалет біля пенсійного фонду вцілів, але зачинений на замок.

А ось на банні процедури ходили до лазні, що теж розташовувалася на цій вулиці. Вона функціонувала досить довго - її закрили вже в наш час. Сьогодні це приміщення здають в оренду.

Чому вулиця називалася Старовокзальною?

Винниченка за своє існування кілька разів змінювала назву. Чимало корінних козятинчан пам’ятають її як вулицю Куйбишева і досі так називають. Адже ім’я українського політика часів Директорії вулиця отримала не так давно - трохи менше тридцяти років тому.

Ще раніше, у дореволюційну пору ця вулиця називалася Старовокзальною. Бо саме тут розташовувався перший у Козятині вокзал. Приміщення вціліло й до наших днів - це будівля міського архіву та пенсійного фонду.

Залізничний рух через Козятин відкрили у 1870 році, а наш красень-вокзал звели аж у 1889-му. І всі ці 19 років вокзал був на вулиці Винниченка. Пізніше там зробили товарну станцію.

Місцеві називали цю вулицю просто алейкою. У дореволюційні часи тут росло багато тополь. У ту пору вулиця йшла впритул до залізниці. І сьогодні багато будинків праворуч розташовані дуже близько до колій. Нині вулиця Винниченка значно ширша, ніж була колись.

Тут був клуб

Поблизу старої будівлі вокзалу звели заклад культури. Це був один з перших клубів у нашому місті. В радянські часи він носив ім’я братів Валдаєвих, революціонерів-залізничників, які організували у Козятині страйк і були розстріляні жандармами.

Клуб імені братів Валдаєвих був популярний серед молоді. У ньому були різноманітні гуртки - драматичний, музично-вокальний, гурток профтехнічної підготовки. І, звісно, класика жанру радянської доби - антирелігійний гурток.

Також при клубі функціонувала бібліотека. Її книжковий фонд становив 6 тисяч екземплярів.

У цьому закладі читали лекції з астрономії та медицини. Навчальний матеріал супроводжували презентаціями. Звісно, вони не були схожими на сучасні, адже тоді техніка була не такою розвиненою. Зображення проектували на стіну за допомогою спеціальних пристроїв.

У 20-их роках минулого століття у клубі братів Валдаєвих провели натуральну медичну виставку. Її відвідало близько 15 тисяч осіб. До речі, ця подія увійшла в партійні звіти.

До сьогодні заклад культури не зберігся. Під час війни в будівлю потрапив снаряд і вона розвалилася.

Прикрий випадок

З вулиці Винниченка можна потрапити у східну частину міста, або, як кажуть місцеві, на ту сторону. Тут є міст та службовий перехід, яким також часто користуються козятинчани. До речі, міст через залізницю тут був ще у дореволюційну пору. Щоправда тоді він був значно нижчим, ніж його наступник. Коли ж паровози замінили електровозами, міст довелося піднімати. Тому старий знесли і звели на його місці вищий. Сьогодні від старої конструкції залишилися лише опори.

Було на вулиці Винниченка ще одне місце, яким користувалися козятинчани, щоб потрапити у східну частину міста. Це ворота біля дистанції колії, що місцевим більше відома як ПЧ-7. Раніше через ці ворота можна було потрапити до колій, перейти їх і вийти на “посьолку”.

Звісно, переходу там обладнаного не було. Але для економії часу через ці ворота ходили і дорослі, і малі. Адже якщо йти через “переходку” чи міст, доводиться робити велике коло.

У радянські часи через ворота біля ПЧ щодня ходили школярі. Дітвора з “посьолка” навчалася переважно у першій школі і щоб не робити те величезне коло, діти крокували коліями.

У 80-их роках на цих коліях трапилося нещастя з хлопцем. Школяр повертався додому зі школи. Його ногу затисло у стрілці. Витягнути кінцівку він так і не зміг. Поїзд переїхав йому обидві ноги. Проте навіть після цього випадку козятинчани не перестали ходити навпростець через колії.

Храм науки

Праворуч на вулиці Винниченка будинки переважно радянської доби. Тут декілька чотириповерхових “хрущовок” з червоної цегли.

Між ними стоїть одна з перших радянських споруд на цій вулиці - школа №1. Центральну частину будівлі звели у 1937 році, праве та ліве крило добудували дещо пізніше. Історія цієї споруди має одну цікаву деталь.

У дореволюційну добу в нашому місті був римо-католицький костел. Він розташовувався поблизу сучасного приміщення пошти. Проіснувала ця культова споруда недовго - менше п’ятнадцяти років. Коли до влади прийшли більшовики, вони підірвали костел вибухівкою.

Все, що залишилося від святині - ракушняк та цегла. Будівельні матеріали перевезли за базарну площу (сьогодні це територія, що охоплює міський сквер та площу) і почали зводити навчальний заклад. Тож вислів про “храм науки” тут набуває особливого значення, адже школу збудували із залишків храму.

Тут жив режисер фільму “За двома зайцями”

Праворуч на цій вулиці, трохи ближче до мосту розташована будівля дорадянської доби. Колись тут була аптека №7. Тут не лише продавали лікарські засоби, а й робили мазі на замовлення.

У дореволюційні часи це був корпус залізничної лікарні. Точніше, приймальний покій. Щось на кшталт нинішнього відділення екстреної допомоги. І саме тут народився відомий український режисер Віктор Іванов, що зняв картину “За двома зайцями”.

Батько режисера був фельдшером і працював у залізничній лікарні. Перший поверх цієї будівлі був обладнаний як фельдшерський пункт з двома палатами. На другому поверсі жили працівники лікарні з сім’ями.

Сьогодні це приміщення не використовується. Там проводять ремонт.