90-річний Микола Рибак обслуговував атомні бомби

Микола Рибак народився у 1929 році. Ще до Другої світової війни закінчив початкову школу. А потім з навчанням довелося трохи почекати.

— У 1939-му році робив на цегельні кодогоном, — згадує наш довгожитель. — Така була служба, місили глину для цегли. 1940–41-ий рік дуже був радий, що почалася війна — на роботу не піду. Нас звільнили у 45-му році, пішов я у школу, в четвертий клас, п’ятий клас не йшов уже.

Прийшов Микола до вагонного депо проситися на роботу. Там йому сказали — немає місць. Батько його працював на водокачці на річці Роставиця у селі Білилівка. І трапився один маленький випадок, після якого нашому героєві поталанило.

— Приїхали керівники і я туди якраз потрапив на цю водокачку, — продовжує старожил. — Кажуть: «Давай вступай сюди в училище (козятинське — авт.)». Ну, освіта — 5 класів, прийняли мене на слюсаря-вагонника. Закінчив, отримав 4 розряд і працював у депо. Прийшло мені на підвищення кваліфікації, мене послали у Жмеринку. Шість місяців я був там, прийшов і до 1951-го року працював я оглядачем вагонів.

Надсекретне завдання

Оглядачем вдалося попрацювати зовсім недовго — якихось півтора роки. Бо прийшла Миколі повістка до армії. Він швидко почав просуватися по службі — спершу був командиром відділення, потім — командиром загону. Дослужив до звання сержанта. Потрапив до авіації. Там йому разом з колегами доручили надсекретне завдання — обслуговувати атомні бомби.

— Це було цілком таємно, — продовжує наш герой. — Я ніколи не мав право про цю службу говорити і ми ходили під таким суворим контролем! Можете уявити: у той час про цю атомну бомбу щось сказати! Зараз вже можна говорити. Вона була хороша — 5 тонн ваги. Ходили ми її обслуговувати у професійних костюмах. Трохи були хлопці захворіли, але я, дякувати Богові, залишився здоровим.

Повернувся Микола Рибак з армії додому. Знову пішов у вагонне депо і знову почув вже знайоме «немає місць». Сказали трохи почекати. Чекав наш герой місяць, потім два. А тоді працювало таке правило — якщо не влаштуєшся на роботу протягом трьох місяців, втратиш трудовий стаж. Тоді Микола вирішив, що на депо світ клином не зійшовся і попросився на роботу, як сам каже, у водозабезпечення (сучасне КТУ (Київське територіальне управління), раніше — БМЕУ-2). Взяли його слюсарем.

— Працював я там роки півтора, — згадує козятинчанин. — І приїхав до нас новий начальник — Валерій Мокошин зі Львова. Він організував вечірню школу труда. От я ходив у вечірню школу ввечері. І працював, і вечором ходив у школу. Так я закінчив 11 класів і вступив у технікум залізничний у Вінниці. Закінчив його і працював слюсарем. Провели мене бригадиром. Побув я бригадиром два роки, побачили мої здібності, поставили майстром. І так я 45 років пропрацював майстром питного водозабезпечення. Заслуги я мав. Бачте, на грудях — всі мої заслуги, — і показує нам свої медалі, які ледве вмістилися на піджаку ветерана.

Серед відзнак — орден трудової слави третього ступеня, почесного залізничника. Помічаємо один орден, не схожий на інші. На ньому російською напис «депутат горсовета». Виявилося, що наш співрозмовник ще й при владі встиг побути, проте не довго — лише два роки. Швидко звільнився, бо набридло. Каже, змушували багато роботи робити. Хоча й без депутатства голови ніколи було підняти.

Робили воду у Фастові й Попільні

Поки працював на залізниці, опікувався проблемою питної води не лише у нас, в Козятині, а й у інших куточках Південно-західної.

— Треба було всім дати питну воду, а її почали давати при Мокошину. До цього була технічна вода, ніхто цієї води не знав, що це таке, — пояснює Микола Рибак. — Але коли Мокошин став керівником відділу водозабезпечення, організувалася у нас така бригада, щоб дати якісну питну воду не лише тут, у Козятині, а дали воду у Фастові, Попільні, Кожанці. Це все треба було організувати. У 60–70-х роках це було.

Про свою роботу наш герой не забув навіть тоді, коли вийшов на пенсію. Перші роки допомагав молодим спеціалістам призвичаїтися. А ще допомагав будувати церкву на ПРБ, де править отець Анатолій. Це перший храм, який з’явився у Козятині після розпаду СРСР.

— Ще під час служби (архітектором — авт.) Івана Зорі, потім Каменний був. Хто скільки міг, приходили допомогти, цеглу розвантажували і будували. Є грамота від батюшки Анатолія. Зараз вже тільки ходжу гріхи здаю.

Перше свято за 16 років

Із 90-річним ювілеєм нашого старожила привітали Козятинська міська організація ветеранів України, відокремлений підрозділ КТУ та територіальна рада ветеранів Козятинської дирекції залізничних перевезень (ДН-2).

— Ви понад 60 років пропрацювали у колективі Козятинської дирекції залізничних перевезень, — каже Євгеній Буравський, голова територіальної ради ветеранів ДН-2. — Ви залишилися тієї людиною, яка знає всі комунікації водопостачання у місті Козятині. Ви герой тієї праці, яку ви вклали на залізничному транспорті.

— Дай Боже, щоб кожен мав таке здоров’я, мав такий досвід, як ви маєте, — додає Федір Кропива, голова Козятинської міської організації ветеранів України.

Ветерану влаштували свято. Хоча сам зізнається, що вже шістнадцять років не святкує дні народження. Відколи померла дружина. Коли згадує про неї, очі наповнюються слізьми.

Нині наш герой живе разом із сином Миколою.

►Микола Рибак разом із сином Миколою

Онуки виїхали до Іспанії. Проте дідуся привітати не забули.

— Сьогодні прийшли вітання, онук звідти дав телеграму і тут його товариш прийшов, принесли мені коровай і грамота грошова і букет — 74 троянди метр висотою. Як сніп жита. Я передати не можу це словами. Душею передаю це все, — каже наш герой, а в очах бринять сльози. — Дякую вам усім, люди добрі, що прийшли, привітали. Бажаю всім такого добра, як і в мене.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.