«Без гри на вулиці моє життя було би порожнім», — говорить незрячий скрипаль Валерій Сьомін

«Без гри на вулиці моє життя було би порожнім», — говорить незрячий скрипаль Валерій Сьомін
  • Найвідомішим вуличним музикантом Вінниці є саме Валерій Олексійович. Його гру часто можна почути біля колишнього готелю «Савой».
  • Нещодавно у музики з’явилася нова скрипка, а ще він активно займається письменницькою діяльністю. Про ці речі йому дуже хотілося вам розказати.
     

Нерідко, прогулюючись центром, біля колишнього готелю «Савой», перехожі можуть почути, як десь неподалік співає скрипка. Зацікавившись, вони підуть на звук, що з кожним кроком ставатиме дедалі гучнішим. Невдовзі вони побачать сивого дідуся зі стиснутим між підборіддям та плечем стареньким інструментом і смичком, що ним він енергійно водить струнами. На ньому сорочка і класичні брюки чорного кольору. Від однієї з петельок на його штанях тягнеться тоненький металевий ланцюжок. Він кріпиться до коричневої карнавки з написом «Подяка за музику». 

Біля скриньки то й час схиляються перехожі, щоб подякувати дідусю монетою. А дехто зупиняється, аби послухати, як звучить його інструмент. Скрипці майже сто років. Її виготовили в 20-х роках минулого сторіччя. Та завдяки дбайливому ставленню власника вона непогано збереглася, хоча іноді і «підводить» музику своїм звучанням. 

В репертуарі музиканта зазвичай маловідомі або й зовсім невідомі твори. Майже половина з них власного авторства. Виконання будь-якого з них завжди супроводжується виразною мімікою та емоціями на обличчі дідуся, який ще в дитинстві втратив зір. 

Ім’я цього музиканта знайоме чи не кожному вінничанину та козятинчанину, який регулярно прогулюється Соборною. Його звати Валерієм Сьоміним, але частіше містяни згадують про нього, як про сліпого скрипаля, що грає біля колишнього «Савою». 

Кілька разів на тиждень він виходить зі свого помешкання у Козятині, йде на вокзал, сідає в електричку та рушає до Вінниці. Ось і зараз Валерій Олексійович вже як годину виконує для перехожих свої улюблені твори. В десяти метрах від нього стою і я. Чекаю поки він закінчить грати чергову мелодію. Коли це стається, він за звичкою сідає на розкладний стілець, який завжди привозить з собою, і відпочиває декілька секунд. 

Про зустріч ми домовилися з ним напередодні. Валерій Олексійович хотів розповісти мені про книжки, написанням яких він вже давно займається і про свою нову скрипку, яку йому подарували нещодавно. 
— Як довго можна говорити про любов? — риторично запитує дідусь. — Здавалося б, що про неї можна сказати в одній, максимум у двох книжках. Та виявилося, що це не так і я вже написав цілу серію книжок під загальною назвою «Євангеліє Любові». У цих книжках я, якщо можна так сказати, підсумував весь свій духовний досвід.

Мені, як і всім іншим журналістам, що з ними він спілкувався, музика радить зазирнути на сайт «Проба пера». Там, каже, можна знайти більшість з того, що він вже написав. Своє євангеліє Валерій називає багаторічними роздумами, спостереженням та висновками, які він робив і зберігав впродовж усього свідомого життя.

— У цих книгах я пишу про віру і про любов. Про те, що все у нашому житті вичерпне. Крім любові. Навіть віра, якщо у ній немає любові, — мертва. Любов — це найважливіше, що ми можемо мати. Ці книги підтримують мене, бо, знаєте, буває важко у житті, — говорить Валерій Олексійович. — Серце людини — це приймач. А приймачі бувають різними. На яку хвилю ви його налаштуєте, те й будете отримувати. 

Через відсутність зору Валерій не може писати, тому записує свої думки на старенький магнітофон. Розповідає, що живе один і поряд немає людини, яка б допомагала йому у переведенні аудіо в текстовий формат.

  — Якось я познайомився з людиною, яка виявилася дуже співзвучною з моїм серцем, вірою та любов’ю. Вона живе у Вінниці, а я в Козятині. Ми телефонуємо одне одному. Я вмикаю магнітофон, прослуховую кілька слів, переказую їх їй і вона друкує. Так, неквапом, ми перетворюємо звук в текст, — пояснює Валерій. — Бажання писати йде у мене зсередини. Це не те, що я планую заздалегідь чи хочу, щось з цього мати. Просто слова виходять. Коли я роблю це, то відчуваю, що я на своєму місці. Це те, чого хоче моє серце та розум. 

Про написання музичних творів дідусь говорить те саме, що мелодія приходить до нього сама. Усе, що відчуває він може перетворити на музику. Іноді прокидається вночі і чує мелодію, що раніше її ніколи не чув. Каже, що знає, якщо засне, то на ранок вже не пам’ятатиме її. Тому доводиться вставати, одягатися і починати записувати її. Запам’ятавши мелодію, Валерій Олексійович презентує її перехожим. 

— Без гри на вулиці моє життя було би порожнім. Я роблю краще з того, що можу робити. Оце і є для мене життя, — говорить музикант. — Для мене головним є не гра на скрипці. Є багато людей, які вміють грати на цьому інструменті. Для мене головне — це любов. Тобто те, як ти її висловлюєш: через погляд, слово, мовчання, або ж скрипку. Скрипка є формою, за допомогою якої я висловлюю свою любов. 
Кілька місяців тому власниця одного з квіткових магазинів міста зробила допис про Валерія Сьоміна. І попросила небайдужих людей допомогти їй зі збором коштів на нову скрипку для цього музиканта. Вже за добу на її рахунок надійшло понад сто тисяч гривень, що сильно здивувало авторку публікації. Вона пообіцяла, що на зібрані кошти придбає маестрові новий інструмент і допоможе з виданням його книги. 

Валерій Олексійович говорить, що дівчина стримала свою обіцянку і вдома у нього зберігається нова скрипка. Не фабрична, а зроблена майстром під замовлення. Хороша, каже музика, але розіграти її він ще не встиг. Іноді ця справа може затягнутися надовго, адже не тільки йому потрібно призвичаюватися до скрипки, але й вона має звикнути до пальців музиканта. 

— Мені було дуже приємно дізнатися, що така кількість людей відгукнулася і допомогла зі збором коштів. Я безмежно їм вдячний. Свою стару скрипку я продавати не збираюся. Її мені батько подарував. Граю на ній майже все своє життя, з 15 років. Дуже вона для мене цінна... Я вам ще дещо хочу розказати, — говорить Валерій Олексійович і починає переповідати історію, яка трапилась з ним десять років тому. 
Тоді у Вінниці одна жінка подарувала йому скрипку свого чоловіка, який на той час вже помер. Скрипка була хорошою, також майстровою, але вона потребувала реставрації. Валерій пограв на ній якийсь час, а потім повіз інструмент до одного майстра в Київ. На жаль, звучати вона стала ще гірше, ніж до реставрації. 

Після того дідусь кілька разів зустрічався з тією жінкою і вона щораз запитувала, як там скрипка. Йому не хотілося її засмучувати, тому говорив, що скрипка хороша, що грає на ній лише інколи, оскільки шкода таку річ виносити на вулицю. Сам же думав, що як буде нагода, то повезе інструмент до іншого майстра і відремонтує. 

— Ця жінка дізналася, що мені купили нову скрипку. Вона бачить, що я не граю на подарованому нею інструменті і мене здається, що в неї склалося про про мене погане враження. Тому, будь ласка, напишіть про цю ситуацію в своїй публікації. Може вона прочитає її і зрозуміє, чому так склалося. 

Валерій Олексійович натискає кнопку на годиннику і підносить його до свого вуха. Годинник говорить музиці час. Таким чином дідусь орієнтується, скільки залишилося до відправлення його електрички

— Всього вам найкращого, Михайле, з вашого дозволу я буду працювати, — говорить музика і береться до найулюбленішої справи, — грі на скрипці.
Михайло Курдюков

Незрячий скрипаль з Козятина грає на вулицях Вінниці

Слідкуйте за новинами Козятина у Facebook, Telegram та Instagram.

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Козятина за сьогодні
keyboard_arrow_up