Дискордантними називаються пари, у яких один з партнерів хворіє на ВІЛ. Як правило, це дорослі люди, які зіштовхнулись з хворобою. Життя в таких парах ділиться на «до» та «після» діагнозу. — Скільки не згадувала — ніякого погіршення самопочуття у чоловіка в той час не пам’ятаю, — розповідає вінничанка Наталія (авт. — імена змінено на прохання героїв).
— Кажуть, що людина має відчувати якусь слабкість чи температура має підійматись. Він в мене фізично здоровий, роботящий. Ніколи не могла б подумати, що таке станеться.
Наталії та Андрію близько 40 років, двадцять з яких вони живуть разом. Шість років тому чоловік їздив на підробіток в Росію. Поїхавши черговий раз, не пройшов медогляд. Наталія розповідає, що чоловік зателефонував через тиждень і сказав, що повертається додому. Нічого не хотів говорити, мовляв все розповість вдома. Голос був наче в чужої людини, холодний і зляканий. Заборонив йому дзвонити, пригрозив, що вимкне телефон.
— Я розхвилювалась, питаю: «У тебе щось із здоров’ям?», він каже: «Так» і все, — розповідає жінка. — Я подумала, що в нього рак, бо він був дуже пригнічений. Наступного дня Наталія чекала чоловіка на вокзалі. Коли побачила, то одразу і не впізнала. Андрій був небритий, згорблений і наче темний. — Ми відійшли від вокзалу і він заплакав. Каже, що лікарі сказали, що у нього СНІД, — розповідає Наталія.
— Я думала все, що завгодно, перебрала будь-які хвороби але про таке близько не думала. Мені було легше прийняти рак. Про СНІД знала лише те, що раніше чула по телевізорі. Що воно є і що люди хворіють. Але я думала, що ВІЛ це хвороба наркоманів та проституток. До себе та своєї сім’ї такої хвороби я навіть близько не могла підпустити.
Андрій одразу закрився в собі. Не хотів бачити ні дружину, ні дітей. Нікого до себе не підпускав, боявся навіть щоб його ненароком торкалися. Наталія згадує, що їх чекали три чи не найважчі місяці подружнього життя і довгі розмови. Навіть після підтвердження діагнозу Наталія не могла до кінця повірити.
— Ми перебрали всі можливі варіанти, говорили з ним відверто. Тут вже ніде не дінешся, — каже Наталія. — Так думаємо, що заразився він у Росії, більше ніде. Там працювали 150-180 чоловіків, жили всі разом в бараці. Не хто з ким захоче, а куди підселять.
Вже потім чоловік згадував, що було кілька таких разів, що хлопці могли взяти його бритву. Ми собі так думаємо, що це могло бути лише таким шляхом, бо інтиму у нього, як він каже, ні з ким не було. Наталія розповідає, що більше місяця провела в інтернеті читаючи все, що трапляється на очі. Оскільки вірусне навантаження на організм було не високе, антиретровірусну терапію (АРТ) чоловіку не призначили. Препарати він почав приймати лише близько двох років тому.
— Ми дуже важко те перенесли. Вже перший день здався цілим роком, — каже Наталія. — У СНІД-центрі разом пройшли тести. У мене виявилось все добре, а його лікарі запросили до окремого кабінету. Пам’ятаю, що довго його чекала. Потім з кабінету вийшов Андрій і сказав, що мені доведеться шукати нового чоловіка.
За словами Наталії, чоловік до цього часу не бере буклети про хворобу до рук. Все, що знає — почув у СНІД-центрі, або від дружини.
— Мені здається. що він не читає, бо боїться, — каже жінка. — Хоча я йому приносила стільки статей, що люди з ВІЛ живуть досить довго. Чоловік сам п’є ліки, але будильник стоїть на моєму телефоні. Коли він десь в дорозі, то я дзвоню і кажу «дев’ять годин». Ми собі так запланували, що таблетки п’ємо в дев’ять годин вечора. Про те, що Андрій хворіє більше ніхто з рідних та близьких не знає.
— Ми навіть дітям не розповідаємо, що батько хворіє. Чоловік боїться, що всі дізнаються, — каже Наталія.
— Якось діти прийшли з школи, де їм розповідали про СНІД. Я послухала і зрозуміла, що вони ще не готові дізнатись, що їх батько хворіє. Можливо колись пізніше. До хвороби чоловіка подружжя планувало завести ще одну дитину. Але зараз Андрій зовсім не сприймає таких розмов. — Нас батьки виховували досить суворо. Я зустрічалась лише з одним хлопцем, а потім одразу почала із своїм чоловіком і вийшла за нього заміж, — каже Наталія.
— Я взагалі раніше думала, що люди сплять разом лише тоді, коли хочуть дітей. Чоловік у мене також секс не ставить за головне. Так сталось, що ми в цьому плані дуже схожі. Тому десь місяці три про статеве життя ми навіть не говорили. Чоловік боявся мене навіть цілувати. Перший секс у нас був через сльози. Я силою його цілувала, вмовляла. Відкривала статті в інтернеті, що все нормально, що я не боюсь.
Після діагнозу Андрій залишився працювати вдома.
— Чоловік в мене полюбляє техніку, займається нею так і крутиться потихеньку. На заробітки точно більше нікуди не поїде, – каже Наталія. — Старший син закінчує школу, чоловік зараз переключився, що потрібно заробити грошей. Можливо, я себе дуже хвалю, але здається все стало на свої місця лише завдяки мені. Щодня я його могла поцілувати, обняти. Витягувала його, вмовляла чимось зайнятись. Бо одразу він боявся йти поміж людей, боявся, щоб діти біля нього лягали на ліжку. Але навіть зараз, коли в нас часом стаються сварки, у нього проскакує «потерпи ще трохи, ще не довго».
Інга Павленко Соціальний працівник ВОВ БО «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД»
- Діагноз ВІЛ не є загрозою. Постановка діагнозу є шансом жити далі. На жаль, ми маємо специфічну спадщину в галузі культури і ставлення до людей з діагнозом. Колосальна кількість людей з ВІЛ ставляться до свого діагнозу, як до моральної оцінки. Цей факт говорить про те, що в першу чергу допомоги потребує не оточення ВІЛ-позитивної людини, а самі люди з діагнозом ВІЛ. Нав’язаний стереотип про те, що хвороба може бути характеристикою — неправда, якій повірили 80 % ЛЖВ. На сьогодні через цей міф величезна кількість людей бояться знати правду про стан свого здоров’я.
Пацієнтів знаходяться під медичним наглядом Вінницького Центру СНІДу .
Дискордантні пари у Вінницькій області
Пацієнт приймає АРТ терапію, з них 45 — діти
Дітей народились від ВІЛ-інфікованих матерів
Нововиявлених ВІЛ-інфікованих з початку року
Володимир Філатов
Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.
№ 13 від 28 березня 2024
Читати номер