Дзвонили у вокзальний дзвін і зазирали всередину старого фотоапарата
-
Міні-версія пам’ятника-танка, перелаз зі стріхою, справжні жорна — це все та багато іншого побачили першокласники ліцею №5.
-
Діти вперше завітали до Музею історії міста.
-
Розповідаємо, що цікавого учні дізналися про минуле нашого Козятина
Середа, 24 травня. Перед будівлею Музею історії міста зібралися учні 1-А класу ліцею №5 разом із класним керівником Аллою Поліщук. Їх гостинно зустрічає Лілія Макаревич, директорка музею.
— Екскурсія у нас починається прямо з двору, знаєте, чому? Подивіться на всі будиночки, які навколо вас, — звертається до дітей Макаревич. — Бачите, які на них цікаві орнаменти, а за тим деревом є давні двері, оброблені незвично, не так як сьогодні. Цим будиночкам на вулиці Грушевського на якій розташований музей, понад сто років. Це найдавніша вулиця міста. У давнину вона носила назву Поштова. Хто з вас здогадається, чому вона називалася Поштовою?
— Бо тут була пошта, — роблять здогадку діти.
— Молодці, — каже Лілія Макаревич. — Сьогодні в Козятині пошта розташовується на вулиці Незалежності, у великому триповерховому приміщенні. А у нас, в будівлі давньої пошти, музей. Це приміщення було дерев’яне. Мабуть, це єдине таке, яке збереглося у Козятині. Воно обкладене цеглою, а зовні ще є шуба. Так називається візерунчасте покриття, яке ви бачите на стіні.
Що пов’язує Козятин з сіллю
Діти стають по двоє і проходять всередину Музею. «Вау», — кажуть першокласники, щойно потрапляють до першої зали. Дівчата беруть телефони і починають знімати відео.
— Переступивши поріг нашого музею, що ви одразу побачили? — запитує директорка закладу.
Діти показують на плетений тин, що стоїть біля стіни.
— У давнину, коли козятинчани жили на цій землі, вони жили за таким тином, — розповідає Лілія Макаревич. — Подивіться, чим зараз обгороджують хати — мелателиви гратами, металевими парканами і за цими парканами не видно, хто що робить. А колись люди жили відкрито і між городами був такий перелаз. Сусіди одне одного любили, дружно жили, але іноді були сварки. Тоді перелаз перегороджувався дощечкою. Щоб зайти на сусідню межу, не треба було обходити вулицею. Просто потрібно було переступити перелаз. Кожен з вас, хто бажає, може спробувати переступити перелаз.
Тримаючись за тин, діти обережно переступають через перелаз і потрапляють по той бік огорожі. Вони посміхаються і роблять фотографії.
— Пам’ятаєте, я вам читала віршика і Святослав запитував, що таке перелаз, — звертається до учнів Алла Поліщук. — Я вам пояснювала. Ось він.
На стіні навпроти висить велика картина, де зображено дорогу. Це — шлях, яким користувалися чумаки, коли возили сіль. Лілія Макаревич розповідає, що цей шлях проходив через Козятин, а називалося місто в давнину «Гуйва», так само, як і наша річка, яку ми кличемо «Водокачкою».
— Тепер я вам пропоную зазирнути в селянську хату. У кого в селі є родичі? — запитує директорка музею.
Усі дружно піднімають руку.
— А в кого з них є такі двері з клямкою? — питає Лілія Макаревич. — Хто з вас знає, що таке клямка, підійдіть до мене і відчиніть двері.
Підходить хлопчик. Лілія Макаревич пояснює: аби двері відчинилися, їх треба потягнути на себе і натиснути на клямку. Двері відчиняються і першокласники потрапляють у кімнату, яка відтворює побут, в якому жили селяни 70-80 років тому. Тут і піч, де палає вогонь, і мисник — полиця, на яку ставилися тарілки та посуд, і люлька, у якій колисали дитину.
— У давні часи більшість людей жили дуже бідно, наприклад, в селі Козятині, — розповідає Макаревич. — У них навіть не було в чому ходити на вулицю взимку. Тато ходив на роботу, йом завжди було що взутись, а діти сиділи на печі, або бігали по хаті босоніж по земляній підлозі, а коли треба було вийти надвір, вони взували те, що стояло біля порогу — одні чоботи на всіх, безрозмірні.
Приміряли капелюхи
— Зараз ми з вами будемо йти в гості в іншу залу, — продовжує директорка Музею. — Під солом’яною стріхою, у хаті із земляною підлогою жили бідні селяни, а зараз ми подзвонимо в сусідню залу, де жили більш заможні і знамениті люди. Наприклад, машиністи, які в Козятині отримували більшу зарплатню.
Лілія Макаревич кличе до себе першокласницю Аню. Дівчинка дзвонить у дзвінок перед дверима.
— Я впевнена, що нам дозволять зайти, — каже Макаревич. — Пішли.
Відчинилися двері і діти потрапили до другої зали, яка викликала у них не менший захват, ніж попередня. Перше, що привернуло увагу школярів — величезний фотоапарат посеред кімнати. Півтора століття тому ним робили світлини.
— Зараз ви перебуваєте у залі, яка розділена навпіл, — розповідає директорка музею. — Одна її частина — це старовинна квартира, в якій проживав 125 років тому наш земляк, який поставив багато чудових комедій. Звали його Віктор Іванов.
Лілія Макаревич коротко розповіла про відомого режисера, що народився у Козятині, а також про предмети вжитку, якими користувалися заможні люди. Друга половина зали присвячена фотоательє. Півтора століття тому таких було у Козятині аж п’ять.
Діти не лише розглядали старовинні світлини, а й фотографувалися самі. Аби довершити образ, школярі одягали капелюхи, подібні до тих, які носили Проня Прокопівна та Свирид Голохвастов, головні герої комедії «За двома зайцями», яку зняв Віктор Іванов.
Дізнались цікавинки про вокзал
У третій залі музею на учнів 1-А класу чекало ще більше цікавинок. Тут і старе фортепіано, і фрагменти древніх предметів, які знайшли на полях біля міста, макет справжнього паровоза. А найцікавіше — дзвін.
— Цей дзвін в давнину сповіщав про те, що прибуває потяг на станцію Козятин, — розповідає Лілія Макаревич. — Прибував потяг вранці, в обід і ввечері. Вранці був сніданок, заможні громадяни виходили з потяга до нашого ресторану, сідали і снідали, в обід обідали, ввечері вечеряли і очікували, поки службовці-залізничники перевіряють їхній потяг і паровоз.
Дзвін у Музеї незвичайний. Йому можна замовляти бажання. Учні по-черзі піходили до дзвону, загадували бажання і дзвонили.
Директорка Музею розповіла, що в давнину саме Козятинський вокзал був одним із трьох вокзалів України, які ввечері освічувалися за допомогою електрики. І це задовго до того, як для поїздів почали використовувати електровози.
В останній залі музею школярі дізналися про Другу світову війну та Героїв сучасної війни, які віддали життя за Україну від 2014 року до сьогодні.
Читайте також:
На підтримку штурмової бригади «Червона калина» у Самгородку влаштували концерт
Дефілювали у вишиванках і робили веселиків: у Козятині провели фестиваль гаївок
Барвисті та приодягнені. Як Козятин розквітнув вишиванками
Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.
Лика Семчук