Федір Білошкап навіть уявити не міг, що в його вітряку буде хліб для космонавтів

— Я, мабуть, знаю за прадіда менше, ніж знаєте ви, – каже наш співрозмовник. – Бабуся Стася розповідала, що мій прадід ще в дитинстві залишився сиротою з двома молодшими сестричками. Він брався за кожну роботу, за яку розраховувалися живими грошима чи продуктами. На роботі він, зустрічаючись зі спеціалістами, мулярства навчився, ремеслу будувати плити опалення та печі з димарями. Коли його запрошували на монтажні роботи, погоджувався без роздумів. Адже потрібно було заробити на себе і годувати сестричок. Зібравши трохи грошей, прадід в місцевого багатія купив над дорогою невелику земельну ділянку. Придбав усе устаткування до млина і на тому шматочку землі збудував млин. Не було б прадідового вітряка, скоріше за все не з’явився б у Білопіллі  Музей хліба.

— Ти відчуваєш гордість, що завдяки своєму прадіду про Білопілля знають в багатьох куточках світу? Адже в Музеї хліба побували делегації з Чехії, Монголії, Польщі, Камбоджі, Голландії, В’єтнаму, країн СНД. Крім закордонних делегацій, кожен рік в Білопіллі проходить свято обрядових хлібів та дідухів під назвою «Народу вічний оберіг».

— Як патріот України, так. У дитячому віці мені, крім бабусі, за млин прадіда ніхто не розповідав. Пам’ятаю, коли ми з батьком, якого серед нас вже немає, були в Білопіллі в родинному колі, ні за “Вітряк” ні за Музей хліба мови не було. Зараз вже з міст багато переїжджають у села. Продовжити прадідову справу було б мені з братом самий раз.

— Руслане, а чому млин, який давав прибуток родині, занепав? 

— Я цього не знаю. Знаю тільки, що прадід важко працював на тому млині і втратив здоров’я. Може після того, як мешканцям села стали давати паспорти і чоловікам родини захотілось переїхати в місто. Бабуся розповідала, що її батько гроші заробляв непогані, але хотів для своїх дітей кращої долі, ніж постійно бути в борошні.

— І що, з 1953 року млин перестав функціонувати?

— Я не знаю, –  каже Руслан. 

Не знає правнук Федора Білошкапа, до якого часу вітряк був дієвим. Не знаємо цього і ми. Одні наші співрозмовники говорили, що млин в Білопіллі перестав функціонувати в середині шістдесятих. Інші білопільчани, які перебралися жити в Козятин, казали, що млин працював доти, поки були бажаючі в тому млині зерно молоти. Що нам точно відомо, так це те, що вітряк в рік реставрації був дієвим. Ще нам відомо, що після реставрації педагог Анастасія Бойко разом з учнями школи збирала музейні експонати. Так на місці, де Федір Білошкап збудував вітряка, започаткував свою історію Музей хліба. Через 10 років він став народним. З 1996-го року він носить це почесне звання і перебуває на утриманні держави. Не стояли осторонь фінансових вливань в пам’ятку архітектури керівники району та сільської ради. Про це розповідала журналістам керівник закладу Анастасія Гуменюк, яка очолила Музей в 2013 році.
— У музеї вже було понад 500 експонатів. Це сільськогосподарські знаряддя давнини  (граблі, ціпи, солом’яники, коси, серпи, жорна та ін.),  – розповідала  Анастасія Гуменюк. 

Найбільшу цікавість у відвідувачів викликали представлені в експозиції хліб 1932-1933 років, хліб блокадного Ленінграда та хліб для космонавтів. Разом з блокадним хлібом пітерці передали технологію випічки хліба за таким рецептом: борошно житнє — 63%, борошно із тухлого зерна та солод — по 12%, вівсяне борошно — 8%, кмин — 5%, макуха з льону, пересівка та соя — по 4%. 

Зовсім інший вигляд має хліб для космонавтів. Це мініатюрні, вагою по 4,5 г, буханці (саме стільки кожен з нас відкушує). Випічка одного такого хлібця триває 6-8 хвилин. Іще гарячим його кладуть у поліетиленовий пакет, стерилізують, потім укладають у ще один пакет, кінці якого запаюють. У такому вигляді хліб навіть у космосі може зберігатися свіжим півроку. 

До речі, млин і досі дієвий. До карантину в ньому за потреби можна було змолоти зерно в будь-який день.