Коли на душі важко, беруться за перо

До редакції “RIA-Козятин” завітла козятинчанка Світлана Мацюк. Вона пише вірші. За словами пані Світлани, цей талант проявився ще змолоду. Тематика поезій була різною: про кохання, патріотизм, про Україну. На жаль, вірші поетеси ніде не друкувалися — писала виключно для себе, для душі.

— Творила тоді, коли приходила муза: і сидячи на кухні, і прокинувшись вночі, — розповіла вона. — Останні три вірші були складені за минулі два тижні, коли моя подруга зібралася до дітей за кордон. Муза прийшла, бо на душі стало дуже важко, що діти їдуть з України, що їм немає тут місця де влаштуватись...

Нині авторка на пенсії, а раніше працювала провідником. За її словами, творила і у потягах, коли дорога була далекою, а люди — настільки різними.

Останні три роки пані Світлана є однією із співачок Козятинського хору ветеранів. Вона перекладає пісні з російської на українську мову. Але мабуть таке заняття, скоріше, просто для душі, ніж для репертуару хору. Свою пісню “Погода в домі”, що сама переклала, авторка заспівала лише раз в ансамблі “Подоляни”.

У поетеси чоловік, донька та два внуки. Один служить в Могилів-Подільському, закінчив Харківський університет повітряних сил, а інший — танцівник. Авторка не корінна козятинчанка, а приїхала сюди після розлучення з першим чоловіком і живе тут протягом 44 років.

Гостем редакції поетеса стала завдяки Нелі Літвіновій, котра спонукала колегу по хору для візиту, щоб не тільки вузький колектив почув гарні вірші Світлани. Сама пані Неля зараз працює старостою хору. За її словами, перекладені пісні авторки можуть слугувати чудовим репертуаром для дуетів та ансамблів. Склад хору нині “молодіє”.  Якщо ви бажаєте стати його учасником, достатньо лише мати музичний слух і голос. Репетиції хору проходять в міському терцентрі.

Аліна Бойчук, студентка-практикантка БГПК ім. М. Грушевського

Осінні  дощі

Не забулось нічого, чого б ми хотіли,

Наші роки, як птахи, від нас відлетіли.

Відлетіли навічно у вир, що над нами,

Звідти нас поливають рясними дощами.

Ті дощі нам співають про те, що ми знаєм,

Що життєвого блага ми дітям бажаєм.

Хай залишиться відгук, що ми їм співали,

Бо ж ми хочем, щоб діти про нас пам’ятали.

І ми чуєм в дощах тих пісні про кохання,

В діток – перше воно, ну, а в нас вже останнє.

То ж подякуєм долі за те, що ми мали,

За онуків, дітей, за пісні, що співали.

Я ГРУДОЧКУ ЗЕМЛІ…

Я грудочку землі везу своїй дитині,

Бо неможливо їй прожити в Україні.

Злиденні копійки, які звуть зарплатнею,

Не знаєш, що купить, розпорядитись нею.

А ті, що у руля, гордяться цим на славу,

Що знищують довкіл, ліси, і всю державу.

Майбутнє! Де воно, куди його поділи?  

Злодійські діточки його розподілили.

Забрали, що могли, останнє розікрали,

В офшори за кордон все це повідправляли.

То ж ми не знаєм, як і з чого все почати,

Бо ж ненька Україна, вона нам рідна мати.

Ти, Боже, підкажи, в який нам бік іти,

Щоб нашу рідну землю від них уберегти.

За гречку не живіть, бо жити треба далі,

Не залишаймо дітям усі свої печалі.

Зробім достойне їм життя на Україні,

І щоб добро було у всіх, усій родині.

Мати

Який рік на сході війна там іде,

Навіщось  АТОм називають.

За кого й для кого, не знаємо ми,

Щоднини дітей там вбивають.

А матінка сива щоночі не спить

Здригається кожному звуку.

Щоднини чекає, в воротях стоїть,

Не знає ніхто її муку.

Чекає, що син її скоро прийде

Зі сходу… Пригорне до серця.

Спитає її: «Чого, рідна, не спиш?

Я ж бачиш, живий, а не мертвий…»

Не хоче повірити в те, що було,

Коли їй сказали новину,

Що сина немає… забрали його,

Забрали… на ту половину.

Чи зможе вона дочекатись його

Звідтіль, де щодень свистять кулі.

До кого іти, і просити кого?

Щоб сина її повернули!

Бо стільки у нього ще планів було,

Навчатись і діток ростити.

Та мати не має спитати кого.

Чи можна це все їм простити?

Уже журавлі відлітають у вир,

І з неба її відкликають.

А мати стоїть у воріт, і стоїть,

Вона свого  сина чекає…

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.