Лікарка Тамара Вітюк і психологиня Світлана Шняга вчили боротися зі стресом за допомогою творчості і не тільки

Олена Удвуд

Для козятинчан та переселенців провели тренінг, на якому лікарка-невропатолог Козятинської ЦРЛ Тамара Вітюк та психологиня Світлана Шняга розповіли, як переживати важкі події.
Фахівчині ділилися власним досвідом та давали поради.
Що цікавого почули гості зустрічі — читайте у нашій публікації

У вівторок, 21 лютого відбувся тренінг на тему «Як вберегти психологічний баланс у сьогоденні». Захід відбувся у Музеї історії міста Козятин, де напередодні представили виставку робіт лікарки-невропатолога Козятинської центральної районної лікарні Тамари Вітюк, першої спікерки зустрічі. До нашого міста вона потрапила після закінчення Вінницького державного медичного університету імені Пирогова. Бути медиком — дуже відповідальна і важка робота, не лише фізично, а й емоційно. Щоб розвантажитися і зняти стрес, у вільний час жінка малює.

— Я малюю стільки, скільки себе пам’ятаю, з раннього дитинства, — розповідає Тамара Вітюк. — Я завжди була інтровертом, тому я сиділа і малювала. У дитинстві я шість років навчалася у художній школі. Коли я намалювала картину на випускному екзамені, мені дали направлення до Інституту легкої промисловості, на дизайнерський факультет. Але династія у нас лікарська. Коли я радісна прибігла додому з цим документом, тато, не піднімаючи голови від тарілки, сказав: «У кінотеатри ти будеш малювати у вільний від роботи час». Я пішла у медінститут, потім почалася робота і 30-річний застій у творчості. Робота не дозволяла тоді малювати. Потім з’явився вільний час, виросла дитина, підросли онуки і цю нішу я заповнила малюнками. Малюю я під настрій, те, що мені подобається.

Відео дня

«Малювання — це моя віддушина»

Тамара Вітюк працює аквареллю та гуашшю. Серед її малюнків багато робіт романтичної тематики. Саме їх зараз можна побачити у музеї історії міста. А зовсім нещодавно лікарка захопилася написанням жіночих портретів. Ці роботи Тамара показала гостям, які завітали на зустріч.

— Це дуже цікаво мені як лікарю, навіть в певній мірі як психологу, — продовжує Тамара Вітюк. — Я беру чистий аркуш паперу і занурююся у свою картину. Я ніколи не малюю по клітинках, по точках, малюнок з’являється одразу. Так буває, що у мене по два-три малюнки на день, а потім застій — я сплю, гуляю. Але це віддушина.

— Які ваші рекомендації як лікаря-невропатолога з приводу того, як можна вкласти свою енергію в захоплення? — запитує Лілія Макаревич, директорка Музею історії міста.

— Це, мабуть, як студентський варіант, коли ти прийшов на роботу і здається, що ти знаєш все — як лікувати, які давати рекомендації, але коли проживаєш життя, починаєш розуміти, що чим більше ти дізнаєшся, тим менше ти знаєш, — відповідає Тамара. — Минулого року ми зіштовхнулися з жахливою подією — це війна. Ми працювали з переселенцями, які потрапляли до нас у лікарню. Я не знаю, як з ними працюють психологи, тому що кожна людина — це цілий світ, який зруйнувався за секунду. Тому казати, що потрібно це пережити, чи що треба радіти кожному дню, коли там, вдома залишилося все — це дуже важко. Напевно, у кожного свій шлях. Життя нам дається раз і ми маємо за нього триматися. Якщо почуває людина, що може вона малювати — вона малює. Якщо вона хоче спілкуватися, значить вона шукає свою нішу спілкування. Хоче танцювати — значить шукає, де це зробити.

Номер один — піклування про тіло

Другою спікеркою тренінгу стала Світлана Шняга, психологиня, директорка центру розвитку людини «Гармонія». Вона розповіла гостям про ресурси, які необхідно використовувати, щоб відновитися після стресової ситуації. Їх є сім. Перший — це тіло.

— До прикладу, коли ми чуємо якусь страшну новину, а їх цього року було багато, перше, що треба зробити — це попіклуватися про тіло, — каже Світлана Шняга. — Спочатку треба обов’язково заземлитися: притулитися до стіни, об щось спертись, впертись головою, спиною, ногами, руками. Далі обов’язково потрібно почати правильно дихати. Найпростіший спосіб — це зробити глибокий вдих носом, рахуючи до п’яти, затримати трішки дихання, видихати ротом і рахувати до десяти. І, звичайно, вода. Ми обов’язково маємо пити теплу воду, не чай, не каву. Це те, що допомагає тілу відчути життя. Допомагають також обійми, поцілунки, дотики, зарядка, йога, їзда на велосипеді, масаж. Кому що підходить.

Другий ресурс — це емоції. Психологиня каже, їх треба вміти проживати. При чому усі, як хороші, так і погані. Перш за все, треба вміти розпізнати свою емоцію, дати собі відповідь на питання «Що я відчуваю зараз?» А тоді дати вихід емоціям. До прикладу, поплакати, якщо ви відчуваєте біль чи образу і маєте бажання плакати.

Третій ресурс — це віра. Четвертий — розум. Це коли ми аналізуємо ситуацію, розкладаємо усе по поличках у голові.

— П’ятий ресурс — це діяльність, — продовжує Світлана. — Нам важливо щось робити. Дуже великим ресурсом є те, що ми знаємо, що наша робота комусь потрібна, приносить користь і комусь від неї стає легше. Це надихає і дає багато сил.

Поділилися своїми методами

Шостий ресурс — це спілкування. Тут і так все зрозуміло. А сьомий — це творчість. Коли ми даємо волю фантазії та уяві, це допомагає нам вивільнити емоції і пережити їх.

— Зараз я пишу книгу, яка буде називатися «Коли я був птахом», — каже психологиня. — Вона про хлопчика в інвалідному візку, який постійно перетворюється на птаха, подорожує країнами і потрапляє в пригоди. Коли почалася повномасштабна війна, я побачила, що не можу писати. Не йде. Потім я взяла ручку, а в голові зовсім інше. В голові не ця книга, а вірші. Але вірші важкі, тому що вони про війну. Це моя творчість, це можливість справлятися зі своїми емоціями. Коли я їх пишу, мені дуже важко. Я плачу, я переживаю, проношу це через душу, через тіло, але коли я викладу це все на папір, я відчуваю, як мені стає легко. Мені хочеться йти квіти садити, йти на роботу, спілкуватися.

Світлана запитала у гостей зустрічі, який з ресурсів вони найчастіше використовують, щоб відновитися.

— Я не можу назвати себе творчою натурою, але у мене є хобі, яке мене рятує — це бісероплетіння, — каже Раїса.

— Я просто навчаюся, — говорить Анна.

— Ваш ресурс — це розум, — каже на це Світлана. — Ви любите чогось навчатися, структурувати.

— Я ненавидів малювати з дитинства, — говорить Геннадій. — А декілька днів тому почав малювати картину по номерам. На цілих 15 хвилин мене вистачило.

— Яка картина? — запитує Світлана. — Що ви для себе обрали?

— Лева, — відповідає Геннадій. — А так у мене все: вірші, проза, музика, танці, пісні. Я придбав ще два інструменти — сопілку та кларнет і ще мені обіцяли флейту. Тому у мене цілий набір.

Наприкінці заходу учениця Дитячої музичної школи Тетяна Коваленко заспівала дві пісні.

Світлана Шняга, яка, до речі, пише книги, які допомагають людям вирішувати психологічні проблеми, подарувала Музею історії міста Козятин своє останнє видання — «Книгу про хвороби».