«Ми практично не виходили з кімнати». Вона лікувала сина, а рукоділлям — свою душу

Ця масивна прикраса називається гердана. Їх виготовляють вручну, або на спеціальному станку

Наталія Баштова у свій час отримала дві вищих освіти та має аж три професії: економіст-фінансист, інженер-механік та провідник міжнародного сполучення. Хоча жодного дня не працювала за спеціальністю. Колись разом із чоловіком тримала магазин сантехніки, тож вміє робити зовсім не жіночі речі.

— Я навчилася паяти опалення, запускати станції насосні, — розповідає Наталія. — Я можу змінити кран в кухні, вмію працювати з перфоратором. Я люблю навчатися. Зате водити автомобіль і розбиратися в нотах — це не моє.

Життя у чотирьох стінах

Проте в одну мить довелося кардинально змінити свій спосіб життя. Причиною цього стала хвороба молодшого сина Іллі. Йому поставили діагноз аутоімунне захворювання. Це хвороба, яку неможливо вилікувати. При ній клітини імунітету атакують органи, наче віруси. В Іллі постраждали колінні суглоби та очі. Тоді йому було п’ять років.

— Коли казали, що це невиліковно, що краще не буде, я відповідала: «Я не приймаю, це не наш діагноз». Лікар мені в Охмадиті казав: «Я вперше бачу таку прибацану мамашу». Це дослівно. Я кажу: «Тільки тому, що я не прийняла як вирок ваш діагноз? Ви дуже хороша людина, але люди помиляються. Ми будемо боротися».

Так Наталії довелося покинути роботу і зачинитися у чотирьох стінах, щоб займатися дитиною. Синові давали ліки, які пригнічують імунітет, тому будь-яка незначна інфекція була вкрай небезпечною для організму.

— Коли твоя дитина, яка не хворіла взагалі, у 5 років перестала бачити — це дуже страшно. Малий сліпнув, — продовжує жінка. — 46 уколів гормонів йому робили під око для того, щоб врятувати зір. Організм сприймав око як щось чужорідне. Так само з колінними суглобами було. Потрібно було подавлювати імунітет. Кварцова лампа була в хаті і ми практично не виходили з кімнати.

Телевізор Наталія не вмикала, тому що це подразнювало синові очі. Можна було лише вмикати музику. Весь день жінка проводила з Іллею. Час на себе знаходився лише ввечері, після того, як дитина засинала. Відволікатися допомагали майстер-класи, які шукала в Інтернеті.

— Я дивилася фотографії, або якісь відео, — каже жінка. — Мені подобалося, що люди створювали і розповідали, і це була позитивна енергетика створення добра. Я дивилася їх у захваті. Потім я взяла бісер. Перший день мені здавалося, що кострубаті в мене руки, що нічого не зможу створити. У мене вийшло простеньке намисто і мені здалося, що це дуже не гарно. На другий день руки вже мене слухались.

«Він сказав — я не інвалід»

Через місяць Наталія вже мала в доробку з десяток різноманітних намист. Дизайн жінка придумувала сама. Попри це, вони їй не подобалися, мали якийсь дитячий вигляд.

Син тоді був на індивідуальному навчанні, до них додому приходила вчителька. Якось вона помітила коробочку з виробами Наталії.

— Я побачила, як у неї трясуться руки, коли вона побачила цих 15-20 прикрас, — продовжує Баштова. — Вона сказала: «Кажи ціну, я їх всі заберу». Вчителька запевняла, що настільки цікаві вироби були, що такого не бачила ніде. Мені важко було розставатися з ними. Принесли за них гроші і на перших порах у мене був шок від того, що мені гроші не цінні. І після цього я вже навчилася виплітати запросто.

Життя почало потроху налагоджуватися. Синові ставало легше.

— Ми коли приїхали (в Охмадит — авт.) не через два місяця, а через рік і два місяці, то лікарка аж здивувалася, як це. Тому що є діагноз, є протоколи, за якими лікують і не відступають. А я нетрадиційно лікувала. Я настільки малого переконала в тому, що він здоровий, що навіть коли йому по зору можна було продовжити інвалідність, він сказав — я не інвалід.

Своїми майстер-класами допомагала іншим

Згодом Наталія почала працювати у Територіальному центрі і ділитися своїм досвідом з іншими. Там вона навчала людей користуватися комп’ютером, проводила різні майстер-класи.

— Люди могли прийти і сказати: «А я хочу, наприклад, піони з паперу з цукеркою всередині», — каже майстриня. — Коротка молитва, бо ніколи не робила цю річ. І ти сідаєш і згадуєш, коли квітка висипається, які листочки у неї. З паперу починаєш вирізати, складаєш і воно якось само в руках складається.

Часто рукоділля, якому навчала своїх учнів Наталія Баштова, допомагало їм пережити життєві перипетії та відволіктися. Точно так само, як колись бісероплетіння допомогло їй під час складного періоду.

— Дуже багато приходило людей, які були зневірені в собі, не хотіли жити, — згадує Наталія. — Була одна жінка. Так вийшло, що тоді вона поховала чоловіка, потім сина поховала і вона приходила в чорному. Каже: «Я прийшла тільки подивитися». Потім прибігла: «Я 18 тарілок за два тижні зробила. У техніці декупаж».

Наталія Баштова виготовляє різні речі: від букетиків для наречених та прикрас із бісеру до оформлення тарілок у техніці декупаж. Вміє вона і розписувати писанки, чому також навчає інших. Від майстер-класів, які проводить, жінка й сама заряджається енергією. Бо їй подобається постійно бути в русі, коли безліч справ і все потрібно робити швидко.

— Для мене найкращий урок був, який я згадую, це коли 80 дітей одночасно брало участь у майстер-класі в бібліотеці, — ділиться майстриня. — На великому екрані показували писанки. На двох дітей була одна свічка, ложечка, олівці. Це був неймовірний майстер-клас. Я шла додому, у мене голова паморочилася від втоми. Тому що 80 крашанок, які ти розмальовуєш, а потім їх ще треба у фарбу занурювати. В мене були руки невідомого кольору. Але драйвово було те, що купа дітей і всі тримають оті яєчки, і в них горять очі — оце класно.

Деякі роботи потрапили за кордон

Багато своїх робіт Наталія просто дарує. Дехто вважає це дивним.

— Часто мене називають дивачкою, тому що роздаю, — продовжує жінка. — Але мені подобається це. Це бажання дарувати людям тепло і знайти себе. Так, як я себе шукала, коли малий хворів, і у мене вийшло.

►Цю тарілку Наталія Баштова подарувала Музею історії міста. Вона оформлена у техніці декупаж, а краї оброблені гофрованим папером

Деякі з робіт майстрині навіть потрапили за кордон.

— Колись Лілія Павлівна (директор Музею історії міста — авт.) замовляла у мене тарілку з українськими мотивами і потім познайомила мене з хлопцем з Ізраїля, — розповідає Наталія. — А він син одного з шести наших шанованих воїнів-афганців, Олександра Сушка. І я почала спілкуватися з цим хлопцем і кажу: «Чекай-но, це не в тебе там стоїть тарілка?» і описую її. А він каже: «Так, я зараз сиджу, на неї дивлюся». Тобто, вийшло так, що моя тарілка у нього в хаті кілька років, а ми познайомилися через якийсь період.

Сьогодні Наталія Баштова - науковий співробітник Музею історії міста. Вона і надалі продовжує займатися рукоділлям та час від часу проводить майстер-класи. Переймає її досвід і син Ілля.

— Позаминулого року була ніч музеїв, — додає жінка. — Ми збирали 10 майстрів з різних видів прикладного мистецтва. І одним із десяти був Ілля. Він навчав і дорослих, і дітей, як складати орігамі. Він вміє показати так, щоб захотілося робити. Журавликів робили, розповідали історію, як дівчинка хвора журавликів робила.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.