На ювілей музею завітав син режисера «За двома зайцями»

На ювілей музею завітав син режисера «За двома зайцями»
  • Культура. Музей історії міста відсвяткував п’ятнадцяту річницю з дня заснування.
  • На святі відбулось відкриття нових залів, один з яких присвятили Віктору Іванову. А також презентували виставку живописних полотен бердичівського художника Олександра Войтка

Музей історії міста відкрили 10 липня 2004 року. Він розмістився у старовинній будівлі, де раніше була земська пошта. Тоді під експонати виділили кілька кімнат.

— Я пам’ятаю, як 15 років тому відкривася цей храм, — каже Зоя Вільчинська, історик. — Лілія Макаревич дуже хвилювалася. Ви знаєте, як це починати з нуля?! Ніколи не забуду, як вона прийшла до мене і каже: «Зоя, я не впораюся. Про що треба буде розповідати, як проводити екскурсії?»

На 15-річчя музею відкрили три нові виставкові зали. Їх облаштували у частині приміщення, де була нотаріальна контора. Чотири роки тому кімнати звільнили і з’явилася можливість оформити нові експозиції.

 

Куточок, присвячений жертвам голодомору

 

Першу залу прикрасила картина Миколи Степанюка, на якій старослов’янською мовою написано «Коли проїдеш козачий тин, то доїдеш до міста».

— Існує версія, що Козятин мав називатися «Козачий тин», — пояснює Лілія Макаревич, директор музею. — Є спогади нашого старожила, який читав книгу Глуховецької церкви і там досить часто зустрічав назву «Козачий тин». Інших письмових згадок про це наразі немає.

Ліворуч від світлини оформлено куточок, присвячений голодомору 1932–1933 років. На стіні сорочка на хресті. Вона символізує розіп’яту дитину-Україну. Нижче книга пам’яті та стенд зі світлинами і спогадами очевидців тих подій.

— Старожил Едмунд Мончинський згадував, що залізничники отримували пайки, — розповідає Макаревич. — А під його парканом опухла людина, бо сусідка дала їй скляночку молока. Він згадує, що в Козятині варили холодець з людей. Був вітряк там, де магазин «Ромашка» (на вулиці Незалежності, колишня Червоноармійська — авт.) і там знайшли людські кістки.

Під стендом ступа, у якій товкли кутю, кам’яні жорна та лом. Ці експонати обрали не випадково. Комнезамівці ломами розбивали жорна, щоб селяни не могли на них перетирати зерно.

У сусідній невеличкій кімнаті відтворили інтер’єр селянської хати 40-их років минулого століття. Стіну між цією та попередньою залою було зруйновано снарядом під час Другої світової війни і згодом відбудовано.

Перед входом у залу оформили частину солом’яної стріхи. У самій кімнаті піч, ткані на верстаті рушники, ліхтарі, колиска, старовинна розписна скриня кінця 19 — початку 20 століття. А на стелі дерев’яна балка 1944 року.


 

Віктор Іванов та старовинні фотографії

 

Третя зала одна із найбільших. Її присвятили Віктору Іванову, режисеру фільму «За двома зайцями», та фотостудії Давида Шварцмана.

У одному кутку фотографії Давида Шварцмана, старовинний великий фотоапарат, подарований Валентиною Путь, різна техніка, за допомогою якої раніше робили світлини.

Інший куток присвячений Віктору Іванову. Тут старовинні меблі, за допомогою яких відтворили приблизний інтер’єр початку 20 століття. Серед них комод, вкритий зеленим сукном. Під склом можна роздивитися свідотство про народження, яке підтверджує, що Іванов народився у Козятині.

Поруч на стільці саквояж, з яким ходили лікарі. Адже батько режисера був фельдшером залізничної лікарні.

На стіні багато світлин творця фільму «За двома зайцями».

На відкриття цієї зали запросили сина Віктора Іванова, Михайла.

— Я радий, що не забувають мого батька, — ділиться враженнями Михайло Іванов. — Це добре, що його шанують, пам’ятають і його, і його твори. На жаль, їх було мало. Часи такі були — війна. Був період малокартиння, коли на весь СРСР випускали 10 фільмів на рік.

Михайло Іванов працював разом з батьком оператором-постановником на студії Довженка. Разом вони відзняли близько десяти фільмів. Жили у Києві, навпроти студії. І колись приїздили до Козятина.

— Я був там, де жив батько, — розповів нам Михайло Іванов. — Колись там був напис над дверима «Прийомний покой». Це було приміщення залізничної лікарні. Діду дали можливість там жити. Там, здається, було дві кімнати. Потім там зробили аптеку (приміщення на вулиці Винниченка біля Міського терцентру — авт.).

Михайло Іванов допоміг музею зібрати деякі експонати. Передав фотографії. Проте речі з будинку, де його батько провів дитинство, на жаль, не збереглися.

— Жодних речей не залишилося з того періоду, — продовжує син режисера. — Була війна, тому все по дорозі пропало.

Ми ще мали родичів Мужичкових, але вони чомусь тут не такі відомі. Олександр Мужичков був героєм соціалістичної праці, керував величезним авіапідприємством. Його родина жила на Угловій, яка потім називалася Орджонікідзе (сучасна вулиця Вишневецького — авт.).

Українська хата і ніч

 

Після відкриття нових залів відвідувачів запросили помилуватися картинами бердичівлянина Олександра Войтка. І його батько, і друзі були професійними художниками, тож він долучався до мистецтва ще з дитинства. За часів Радянського союзу працював художником-оформлювачем.

— Коли розвалився СРСР, роботи не стало, — розповідає Олександр Войтко. — Саме тоді я пригадав, що можу щось малювати. Так став передвижником — їздив зі своїми роботами з Бердичева то у Хмільник, то на Київ.

Бердичівлянин має більше трьохсот полотен. Багато його робіт прикрашають приватні колекції по всіх куточках світу. Картини виконані переважно олійними фарбами. Улюблені образи — традиційна українська хата із солом’яною стріхою та нічний пейзаж.

— Я люблю українську хату та ніч, — продовжує художник. — Я як прочитав «Чари ночі, сміються, плачуть солов’ї» (вірш Олександра Олеся — авт.), і подивився картини Світлицького, мені дуже захотілося намалювати ніч, як соловей на призьбі сидить.

Роботи майстра змусили відвідувачів повернутись думками у роки дитинства.

— Я ще був малий і ми з братом зі схожої стріхи каталися, — каже Петро Зарицький, показуючи на картину «Весна буяє». — А ще, пам’ятаю, колись зі стріхи колосочка смикали, коли горілку гнали.

— Мені приємно, що люди згадали своє дитинство, — додає художник. — Свою ту хату. Не одна людина плакала біля моїх картин. Не через те, що було якесь горе, а бо вона побачила ту хату і згадала дитинство, друзів.

Виставка полотен Олександра Войтка діятиме в музеї впродовж місяця.

 

 

 

 

Читайте ще:

У Козятині відзначатимуть 145-річчя міста концертом гурту «Без обмежень» та гастрономічним ярмарком
 

 

 

 

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Facebook, Telegram та Instagram.

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Козятина за сьогодні
keyboard_arrow_up