Переселенка з Чорнобиля: «Бігли від нас, як чорт від ладану, як від прокажених»

Переселенка з Чорнобиля:  «Бігли від нас, як чорт від ладану, як від прокажених»

Тисячам людей під час страшної чорнобильської трагедії довелось, покинувши все нажите, переселятись з насиджених місць. У них в одну хвилину все життя перекреслив вибух на атомній станції. Ніна Петрик, ліквідатор І категорії, народилася в селі Залісся, що в трьох кілометрах від Чорнобиля. 

В 1983 році Ніна вийшла заміж за весельчака Володимира, що працював висотником на атомній станції в Прип’яті. Молоде подружжя мешкало в Ніниної бабусі в Чорнобилі. Незабаром в них знайшлася донечка Юля. Все було добре. Жінка працювала швеєю в місцевому побуткомбінаті, а Володимир за станом здоров’я (почав підвищуватися тиск) звільнився з атомної та влаштувався на заправку, що знаходилась буквально в трьохсот метрах від колишньої роботи. І раптом все перекреслив вибух на атомній станції.

Одного ранку Ніна ніяк не могла дочекатися Володю з нічної зміни. Саме в ту ніч стався вибух на атомній і з Прип’яті не ходили автобуси, тому йому довелося йти додому більше десяти кілометрів пішки. Через рідне Нінине Залісся проходила дорога до атомної, на ній одразу з’явилося багато військових та пожежних машин.

— Що таке радіація ми тоді просто не знали, — розповідає Ніна, — але страшно було дивитися на пожежників, яких везли з Прип’яті із закритими закривавленою ватою носами та вухами.

Жінку, разом з іншими товаришками по роботі, послали до піщаних кар'єрів засипати в лантухи пісок, який з вертольотів скидали на місце аварії. 

– У понеділок я пішла на роботу на комбінат, але на роботу так і не потрапила, бо був даний наказ їхати на піщаний кар’єр і збирати у мішки пісок. Ми, жінки, пісок набирали в мішки, а чоловіча частина нашого загону цей пісок вантажили на машину. Везли його на станцію Лелів. Там стояли вертольоти, які мішками з піском засипали реактор, з якого виривалися язики полум’я 200 метрів заввишки. І так це було з трьох годин ранку до 15-ї години. У перші дні не було над нами ніякого накриття. На дворі спека, а ми цілий день пили воду, бо в горлі першило. На губах шкіра ніби-то обвітрилась. Нам сказали, що все буде добре. Засиплемо реактор і на 1 Травня підемо на демонстрацію. Нас завірили, що пісок будь-які пожежі гасить. І ми так працювали, поки не евакуювали місто Прип’ять. Тоді як місто Чорнобиль евакуювали на другий день, а Чорнобильський район евакуювали через тиждень.

Ніякого захисного спецодягу людям не давали, пані Ніна каже, що навіть ніхто не сказав, щоб одягли хустинки на голову. А тоді була вітряна погода. Вітер піднімав стовпи піщаного пилу та осипався той пил на голови ліквідаторів.

Тим часом Нінина мама садила біля будинку грядки, а маленька донечка бавилася біля неї. Незважаючи на аварію, всі готувалися до Великодня: білили хати, фарбували паркани.

Перед евакуацією жителям села наказали здати всіх свійських тварин, тільки приймали їх чомусь серед ночі. Говорили, що це ненадовго, що незабаром всі повернуться назад. Люди вірили, тому що їх попередили, що брати з собою одяг та їжу лише на три дні. Значить ненадовго, скоро повернуться.

— Перед виїздом із зони до одежі на нас підносили дозиметри, ми чули, що тріщить, але ніхто не пояснив, що це, — говорить Ніна, — нам наказали зняти одяг і переодягатись в нові халати та тапочки, але одяг жаль було викидати і ми забирали його назад, перевіряючі тільки радили гарно попрати все в порошку і не буде ніяких проблем.

Привезли людей в селище Клавдієве Київської області. Поселили їх в будинках місцевих жителів. Ніна з рідними вп’ятьох ютились в невеликій кімнаті. Довелося спати на підлозі, харчуватися один раз на день, ще й господар попався, що любив випити, а після цього весь час бубнів:«Коли ви вже заберетесь? Приїхали, радіацію мені привезли.»

Невдовзі мамів з маленькими дітьми відправили на відпочинок. Але й там були свої нюанси; тільки – но заїхали чорнобильці, коли одразу, боячись «набратись радіації», почали тікати інші відпочиваючі.

— Бігли від нас, як чорт від ладану, як від прокажених, — з сумною посмішкою говорить Ніна. Першого вересня її мамі уже дали хату, спеціально для переселенцв з Залісся було побудовано селище з назвою Нове Залісся. Це був гарний фінський будиночок, але по-перше всього в 90 кілометрах від колишнього місця проживання, тобто з першої зони переселили в другу, та й тіснувато там було всім.

Ніні з чоловіком та донькою порадили поїхати у Вінницю, а вже там їм запропонували або Бар, або Козятин. Так і потрапили вони в наше місто. Отримали квартиру, чоловік влаштувався працювати на заправку, жінка – нянею в дитячий садочок. Та наслідки страшної аварі не заставили себе довго чекати. Зовсім молодим, в 42 роки помер Володя. Поховавши чоловік,а Ніна також почала хворіти. Перенісши важкі операції, жінка на групі інвалідності.

— Після Чорнобиля померло багато моїх родичів та знайомих, зовсім молодими, — говорить вона, — старший брат помер в 45 років, племінник в 25. З часу евакуації Ніна жодного разу не була в рідному селі, а от сестра її їздить на проводи і розповідає жінці, як добираються до могил на кладовищі, прорубуючись крізь зарослі, про те, що годі й знайти місце, де була їх хата.

За матеріалами інтерв'ю 2011 та 2019 років

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Facebook, Telegram та Instagram.

Авторизуйтесь, щоб читати повну статтю
Коментарі (1)
  • Тупое риа

    А как это понять» у них нашлась дочка «?
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Козятина за сьогодні
keyboard_arrow_up