Рана на все життя

Рана на все життя

Родину, що втратила сина на пожежі нафтобази, забули

Які вони будні матері, що втратила сина, яке життя батька-пожежника? Їх син 21-річний Євген Шевчук загинув у вогні на пожежі нафтобази БРСМ-нафта під Києвом у Васильківському районі 8 червня 2015 року. Сьогодні про них забули влада, залізниця, президент. Спочатку ніби переймалися станом здоров’я Шевчука старшого, який на пожежі сильно постраждав — у нього горіли руки, спина і обличчя...

У інтерв’ю газеті Лідія Іванівна Шевчук розповіла, у що перетворилося сьогодення їхньої родини після тяжкої трагедії.

Відомо, що вашому сину надали посмертно звання “Почесного громадянина міста”. Скажіть, коли це відбулося і на сьогоднішній день, можливо, є якісь пільги згідно з цим статусом. Чи є фотографія на Дошці пошани?

— Звання дали в цьому році на День міста. Мені вручили диплом. Пільг ніяких немає. Дали рішення, дали постанову на пільги. Але там немає одного слова — “посмертно”. Немає слова, пільг ніяких немає. На дошці пошани я не бачила фото, ніби тільки в міськраді.

— У місті є пам’ятні меморіальні дошки на честь Євгенія...

— Одна дошка встановлена на будівлі навчального корпусу вищого професійного училища залізничного транспорту, де навчався мій син. Інша  — на приміщенні воєнізованої охорони, де працював.

— Як проходила реабілітація вашого чоловіка Леоніда після аварії? Чи дають путівки на оздоровлення в санаторії? Хто і яким чином допомагає, як піклується держава?

— Важко сказати, як вона піклується. Одразу після аварії, залізниця надала Леоніду путівку в Немирів. Уже три роки ніхто нічого не давав. Навіть, не те, що путівки на оздоровлення. Навіть не згадають його ні на День рятівника, ні на День залізничника. Ніхто. Уже все забуте. Останній раз, коли керівником був Валентин Іванович Гаєвський, то дали премію на День залізничника. Більше ніхто нічого не згадує. Один тільки депутат Петро Юрчишин на День залізничника вручив нашій родині сімейну путівку в санаторій “Родон”. Вдячна за таку увагу.

— Який стан рук у пана Леоніда?

— Він отримав опіки на обох руках. Йому нашивали шкіру. Зараз ці рубці дуже турбують. Для цього потрібно купляти дуже дорогі мазі. Ми перших два роки купляли їх, а зараз вже фінансово не виходить.

Ким він зараз працює?

— Пожежником, так як і працював. На цьому ж пожежному  поїзді.

Виходить, що залізниця не дбає про сім’ю?

— Ось написав заяву, бо йому потрібно ходити в компресійних рукавицях. Правда, написав заяву на Київ, то дали, купили рукавиці. Ось нещодавно, але вони швидко рвуться і в них велика потреба.

— Яким був Євгеній, які мав плани на життя?

— Був хорошою дитиною. Мав одружуватися.

— Ви пам’ятаєте той день, коли це сталося? Як це було?

— Звичайно, пам’ятаю. Ще о 22.00 він мені зателефонував. Сказав, що може з батьком поїдуть на пожежу, бо у Василькові склади горять. Не склади, а заправка горіла. Я кажу: “То це ж так далеко, хіба ж ви на Васильків аж поїдете?”. Він мені: “Мабуть, все, пока”. Та й поїхали. Тоді чоловік був вдома. Взагалі вони в одній зміні працюють. А це Євгеній помінявся, бо йому треба було ЗНО здавати на ту зміну, що мав працювати. Тоді і викликали вже Леоніда в останню, як виявилося, поїздку сина на надзвичайну ситуацію.

— Чи вони повинні були туди їхати?

— Я не знаю. Зараз йдуть суди з цього питання. Начальникам дали звання “Почесного залізничника”. За те, що труп молодого пожежника привезли і двох калік? Тепер, навіть не згадають. Це душевна рана. І якби хтось трішки цікавився нами, було б не так образливо.

— А за кого можна сказати, що вас не забуває і завжди підтримує? І ви завжди в його полі зору?

— Депутат Петро Юрчишин. Він нас підтримує з першого дня нашого горя. Коли ми б до нього не звернулися, весь час не відмовляє. Він тоді і на похорон поміг. Це від нього прийшов якийсь чоловік і так ми зверталися з потребою в лікувальних мазях. Він нам помагав.

— А зараз чому не пишете заяви на мазі? Ви кажете, що це для вас трішки фінансово дорого?

— Тяжко морально кожен раз просити. Невже ж не можуть з організації дати трішки на ці мазі? Також мені стидно, навіть, ходити і просити. Тоді ходила, бо взагалі не було ніякого виходу. Так як треба було на місяць від 2500 грн (це тюбик). А тюбика цієї мазі не вистачало на місяць. Я тоді і до мера ходила. Я пишу заяву, щоб допомогти чоловікові вижити, що син загинув. А біля мене жінка пише, що паркан поламався, щоб допомогли. То пенсіонерам допомогли, а нам….

— Ви кажете, що йому дали ці рукавиці? Він має в них завжди ходити?

— Він повинен завжди в них ходити. Рани тривожать. Як рубця нашили, його пальці тягнуть вбік і болять. А як компресійні рукавиці, вони стискають, то легше йому. Але рукавиці дуже розтягуються. Ці резинки вилазять. Залізниця тоді одразу купила рукавиці. Потім, як нагороджували орденом. Бо відразу поміряли на опухлі руки (спочатку руки були опухлі), а потім вони великі стали, як набряк трішки зійшов.

— Відомо, що 3 роки йде суд. Ви їздите?

— Повістки приходять. Але наші інтереси представляє адвокат з Києва. Одразу їздили, а той не з’явився на суд. Лише одні нерви, бо треба усе знову згадувати, все розповідати. Вони допитують до дрібниць. Нерви усі з’їдають. А толку ніякого немає...    

0
0
26
3
Коментарі (2)
  • Віра

    Співчуваю!!
  • RIA-Козятин

    Новини Козятищини на нашому Телеграм-каналі: https://telegram.me/RIA_kazatin_bot
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Козятина за сьогодні

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up