Сепари розповідають страшні історії про вісьмох непереможних українців

Сепари розповідають страшні історії про вісьмох непереможних українців

Волонтер про пошук тіл загиблих українців і те, чому американців вчить війна на Донбасі

Павло Нетьосов, волонтер місії "Евакуація 200", що займається пошуком, впізнанням і поверненням додому тіл українських військових, які загинули на Донбасі, у інтерв'ю "Апострофу" розповів про те, що пошуковцям могли розказати знайдені на полі бою мобільні телефони, чому американці приходять подивитися на експозицію, присвячену АТО, частіше, ніж українці, а також про те, чи вдасться Україні знайти та гідно поховати всіх, хто загинув під час нинішньої війни.

Павло Нетьосов

Фото: Олександр Гончаров / Апостроф

- Знаєте, як у фільмах показують ангари, де ФБР збирає після аварії літака його шматки за квадратами? Музейний зал, присвячений АТО (в Національному військово-історичному музеї в Києві, - "Апостроф"), спочатку схоже виглядав. Була можливість привезти сюди – ми привезли. І викладали біля вітрин. Там – каски. Там – бронеплити. Там – телефони. Опа – в телефоні картка є. Ми її одразу віддавали комп'ютернику, тому що на багатьох картках блокування стояло.

Facebook Павло Нетьосов

Facebook Павло Нетьосов

Facebook Павло Нетьосов

Facebook Павло Нетьосов

Коли ми знайшли телефон Вадика Наумова (колишній ВВшник, снайпер 1-ї бригади оперативного призначення, зник безвісти 1 вересня 2014 року після нападу бойовиків на блокпост НГУ біля мосту в селі Василівка Старобешівського району Донецької області; упізнаний за тестом ДНК, – "Апостроф"), у ньому теж була картка. Подивилися її вміст – а там фотографії. Ось він у часи Майдану в оточенні стоїть на Грушевського, ось – на ізюмському блокпосту... Зрозуміли, що наш пацан. На хлопцях же не написано, хто чого... Нам пощастило, що сепари цей телефон не забрали. Він весь у кровищі був – погребували, видно.

- А зазвичай забирали?

- Так, все, що можна, все хороше забиралося. Мародерство – це ще одна річ, з якою ми вперше зіткнулися саме на війні. Коли лежить людина, ти підходиш, а поруч з нею кинуті гумові рукавички. І всі кишені у неї вивернуті, нічого не залишилося...

- Що саме забирали?

- Зброю, документи, банківські картки, телефон, за яким потім можна буде викачувати гроші... Ось Інні Сергіївні (матері Вадима Наумова, - "Апостроф"), незважаючи на те, що телефон не забрали, телефонували і вимагали перерахувати гроші. Спочатку 2,5 тисячі, потім – більше, більше... Навіть пропонували поговорити з "сином" і передавали трубку якомусь хлопцеві. Інна Сергіївна каже: "Я ж чую – мій Вадик..." А Вадика в живих вже місяць немає...

Ми їй потім передали всі фотографії, які дістали з телефону її загиблого сина. Зараз Інна Сергіївна дуже активно працює по Вінницькій області – в міськадміністрації.

А ось у цій вітрині – речі Петра Геннадійовича Потєхіна, який на Савур-Могилу приїхав міняти Гордійчука – "Сумрака" (Ігор Гордійчук 2014 року командував операцією зі взяття Савур-Могили, був важко поранений під час прориву з оточення на Донбасі, зараз очолює Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, - "Апостроф")... Там сепари розповідають страшні історії, що вони на Савур-Могилі били-били "укропів", а ті все лізуть і лізуть. Їх вже тисячі лежать – а вони лізуть... Ось список людей, які з Потєхіним зголосилися їхати міняти Гордійчука. Кількість бачите, так? Правда, круто? Восьмеро всього... Зі строю, в якому стояло кілька десятків людей, вийшли тільки ці люди. Тому що це був квиток в один кінець. Але вони поїхали виконувати наказ.

Фото: Апостроф

Багато пізніше, вже після госпіталю, полковник Потєхін передав нам свою каску пробиту, яку йому, здається, чоловік сестри подарував. Він розповідав, що навіть не знав, скільки вона коштувала – знав лише, що вона найкраща на той момент була. І вона виконала своє призначення. Знайшли Потєхіна без свідомості – з цієї каскою і його погнутим АКСУ... Зараз Петро Геннадійович очолює Боярський філіал Київського військового ліцею ім. Івана Богуна. Йому дуже непросто там. Але якщо у нас кожен директор школи або ректор вузу буде таким, як Потєхін, все у нас в країні буде добре!..

Пробита каска полковника Потєхіна

Фото: Апостроф

А от його, Потєхіна, тельник, берет і бронежилет. Бачите, у нього "дубок". А він розповідав, що у нього там був тельник і берет з кокардою парадний – на останній вже бій. І десь це все залишилося під стелою, де вони сиділи всередині, коли по них бив танк – і де їх і завалило. Усе це залишилося там, у тій стелі.

Тільник, берет і бронежилет Потєхіна

Фото: Апостроф

- Є, за чим повернутися...

- Так. Усі хочуть туди повернутися. Полковнику Потєхіну тоді врятував життя сержант [Володимир] Кандела, який фактично взяв на себе всі осколки, що призначалися Петру Геннадійовичу. Сам сержант загинув...

Сержант Володимир Кандела

Фото: Апостроф

Ще в 2014-му ми привозили в музей бронеплити. Це зараз усе якось простіше, більш впорядковано. А тоді, в 2014-му, всі були як індіанці, команчі і апачі. Купували бронежилет за шалені гроші – а там пластина, яка нічого не тримає. Тому що ця пластина – неправильна. Вона м'яка і незагартована. Вона не здатна ні кулю втримати, ні взагалі що-небудь. Від удару вона вгибалася – разом з людиною, одягненою в такий бронік. Інший варіант – пластина перегартована. Куля влучає і розколює її просто на дві половини.

Знову ж таки, ніхто не знав тоді, чому не можна чистий метал, для чого потрібні коміри. Одягнув бронежилет без комірця – і задоволений. А куля влучає в бронік, її оболонка розлітається, не пошкоджуючи його – але зносить людині пів-обличчя вгору. І все через те, що у людини коміра цього немає.

Ніхто не знав, чому пластини повинні бути обклеєні. А робиться це для того, щоб кістки не ламалися. Тому що куля пластину, що не обклеєна, не проб'є – але ребра в людини всі поламає. Три-чотири переломи в кожному ребрі бували.

Апостроф

Апостроф

Апостроф

Апостроф

І ми намагалися це все розповісти, показати, викласти... Це сказати просто, що "Евакуація 200" – це коли загиблих возять. Не тільки. Це велика, серйозна робота. Робота, яка почалася тоді, коли ми всі зібралися і вирішили їхати туди, куди інші їхати відмовилися. Вирішили – і поїхали.

Зробити перший крок – це дуже-дуже складно. Потім, після тебе, це будуть повторювати. Ми опісля, у двадцятих числах вересня, брали з собою інші групи – і вони вже приїжджали як туристи. Знали вже, що сепари нікого не розстрілюють... Ось і розслаблялися, ходили там скрізь. Ти їм кажеш: "Хлопці, шукайте загиблих!" А вони бродять, залізяки розглядають... А пізніше – і під цю справу деякі гроші почали збирати.

Нормальним людям це все чуже. Я знаю безліч хлопців, які їхали туди, на схід, не за папірцями якимись – вони як пошуковики туди їхали. І донині вони продовжують виконувати цю тяжку роботу.

Хтось із тих, хто починав тоді, в 2014-му, досі може на ту сторону заїжджати. Хтось – вже не може цього робити. Ми, наприклад, враховуючи, що ми й Іловайськом займаємося, і дітей в дусі патріотизму виховуємо, і з пересувною виставкою "Блокпост пам'яті" їздимо Україною – для них вже конкретні вороги. Особисто я спокійно на ту сторону вже поїхати не зможу. Та, в принципі, й сенсу в цьому особливого немає.

- Чому немає сенсу?

- Тіла хлопців, які зараз гинуть, забирають військові. Вони за це все зараз повністю відповідають. Усе заправляється, є машини, є штат... Звичайно, все не так добре, як хотілося б, але це відбувається. І, в принципі, система працює як годинник.

Але я ж кажу: від поля до дому в загиблих – великий довгий шлях. Недостатньо взяти людину, відвезти її до моргу, оглянути, а потім видати рідним. З рідними теж треба розмовляти, працювати.

Є невпізнані останки – знову ж таки, з різних причин. То з сім'єю ніхто не розмовляв. То про них забули і не взяли ДНК. Чи то ДНК зійшлося, але слідчий з Дніпропетровської області не зателефонував у Вінницьку – тому що йому просто пофіг... Таких питань дуже-дуже багато. І вирішують їх практично тільки ентузіасти. З'явився нормальний слідчий – справа пішла.

Ольга Іванівна Жатовецька з Дніпра стільки справ розрулила, що їй Героя України можна давати. Вона складала все в купку, працювала з сім'ями... Якщо не помиляюся, близько 40 ідентифікацій тільки за останній час. Фактично, весь Краснопільський цвинтар (у Дніпрі, де ховають останки невпізнаних українських військових, - "Апостроф") вона одна розгребла – із нашим заступником директора Ярославом Тинченком.

- А паралельно ви ще й документуєте війну, вірно? Тут, у музеї?

- Певною мірою, так. Працюємо. Ми приїхали, усі фотографії, усе це віддали, злили, тут все аналізується, складається в цілісну картинку, опитуються свідки, учасники подій. Зараз, звичайно, багато хто пише мемуари, але це вже, знаєте, пост-пост-постбачення. Багато додумано, багато спотворено. А у нас тут все збереглося так, як воно було. Як воно є.

Сюди приходить багато іноземців. А ось українців буває менше, ніж хотілося б. Міністерство оборони, вважаю, має заганяти сюди всіх, починаючи від ліцеїстів-"богунців", закінчуючи Академією сухопутних військ...

- Так і МЗС, мабуть, не зайвим було б приводити сюди послів і закордонні делегації...

- Так усім! Але нікого немає. Зате часто бувають американці. Як тільки в їх посольство приїжджала чергова ротація, відразу ж перший заїзд – сюди, на третій поверх музею. Джеффрі Пайєтт, екс-повноважний посол, сам екскурсії тут проводив. Приїжджав, заходив, ми музей перекривали, а він піднімався на третій поверх, говорив: "Я сам", – і проводив екскурсію самостійно, підводив до стендів, розповідав. Тому що він був тут до цього рази три або чотири, багато знав уже.

Коли вчергове вони своїх військових привезли, я не витримав і запитав у них, навіщо їм це потрібно. Кажу: "Хлопці, ну ви ж знаєте..." Вони дійсно знають все. Скільки людей завантажилося на техніку і виїхало, скажімо, з Костроми в Ростовську область, у якій кількості, з якою технікою, в який час і в якому місці, а також на яку глибину на нашу територію вони зайшли. Вони все знають! На їх супутникових знімках за тінями фігури можна рахувати. Вони навіть поіменно знають... Ось я і питаю: "Навіщо вам це?"

Апостроф

Апостроф

- І навіщо?

- Вони відповіли, що їм дуже важлива емоційна складова. Їм важливі ці історії: історія про прапор, історія про Біблію... Кажуть: "Ми на цьому будемо виховувати своїх громадян".

У нас немає системи, але є духовна складова. У них – інша біда: система чітко вибудувана, а ось духовна складова геть відсутня.

Хоча в збройних силах вона все-таки в якійсь мірі є. Для них слова "честь мундира" – не порожній звук. Вона існує. Подивіться хоча б на їх церемоніали.

Це, до речі, якраз той напрям, який я хочу зараз зрушити з мертвої точки: щоб з нашими бійцями гідно прощалися. Адже ніхто цим теж не хоче займатися. Ось ми зараз молодих житомирських хлопців запустили туди, на ту сторону, і процес пішов, а самі зараз будемо збирати гроші на бус. Бус, на якому не буде символіки якихось політичних партій, а буде тільки прапор України і напис "Останній шлях Героя" або щось в цьому роді. І щоб це було красиво, а не так, як зараз відбувається, коли труну запихають в якусь "барбухайку"...

У нас на Майдані прощалися не так давно з бійцем. Так, він загинув не в бою на Донбасі – його вбили тут, у Києві. Але ті, хто його знав, хотіли попрощатися з ним на Майдані... І як завжди – три табуретки. На четвертому році війни це виглядає, ну, зовсім уже сумно...

- Що конкретно ви хочете змінити?

- Ось ми зараз хочемо зробити цей бус. За допомогою полковника Потєхіна залучати курсантів. Знайдемо їм карабіни СКС СХП, навчимо на варті стояти, організуємо групу курсантів, яка буде державний прапор складати і на труну класти... Ось цими речами ми зараз потихеньку на громадському рівні починаємо займатися. Тому що Міністерство оборони, на жаль, практично не рухається.

Це вкрай важливо – гідно проводжати хлопців. Адже кожен із них досі в строю. А наші цього не розуміють. Більшість українців не розуміє, що все повинно зупинитися – і полеглого бійця необхідно гідно проводити. Усі повинні знати: пішов ще один захисник України... Не розуміють! Біля Стели [незалежності] труна стоїть, поруч люди сидять, сміються, їдять... Як на мене, на цей Майдан взагалі нікого возити не можна. Там всім все одно...

Поцікавтеся, як це в світі відбувається. У Америці в цьому відношенні існує ціла система. Подивіться, як у США ховають військових, пожежників, поліцейських – це ж просто вибух!

У ізраїльській армії, в ЦАХАЛі, існує служба оповіщення. Там працюють цивільні люди найрізноманітніших спеціальностей. Вони об'єднані в групи по три особи. І завжди носять з собою телефони включені. І коли б людині не зателефонували – серед ночі, рано вранці або під час важливої робочої наради – вона підводиться, вибачається, виходить, бере з шафи форму, одягає її – і вони їдуть. У них завдання – сповістити сім'ю. Протягом доби ця група з трьох осіб повинна знайти всіх членів сім'ї і розповісти їм особисто про те, що їх син, донька чи батько загинули. У Ізраїлі ж різниці немає, хлопчики чи дівчатка – там всі воювали.

І у нас скоро таке буде. Уже є сім'ї, в яких воювали і мама, і тато. Знаю таку сім'ю з Вінниці. Мама в Авдіївці служила, батько теж воював. І діти підуть в армію...

- Адже вам, учасникам місії "Евакуація 200", по суті, те ж саме робити доводиться – розмовляти з рідними загиблих. Це, напевно, неймовірно важко?..

- Це найважче, якщо чесно. У мене, до речі, в цьому була довга перерва...

Ми тоді тільки приїхали з Донбасу. Дзвінок. "Здрастуйте, я така-то... Мені сказали, що ви можете мені допомогти дізнатися, що сталося з моїм сином"... Я відповідаю: "Так... Ми знайшли цей БТР. Він практично повністю згорів, але ззаду, на виступаючій пластині якимось дивом зберігся номер: 004. Це – БТР зв'язку... Прийміть наші співчуття, ймовірність того, що командир машини був в іншому місці – практично нульова... Мені дуже шкода, але капітана Якова Губи більше немає. Він загинув"...

І ти це говориш – і чуєш у слухавці крик. Тебе ось так, телефоном, починають проклинати. Проклинають тебе, твоїх дітей... Я тоді попросив не дзвонити мені більше. Сказав, що розповів те, що бачив, а її право - прийняти це, або не приймати. Попросив вибачення, якщо чимось образив... Після цього я, напевно, півроку взагалі ні з ким не розмовляв...

...У мене є повністю всі фотографії. Ще на початку, коли стояло питання про те, чи можна фотографувати, я брав свій фотоапарат, говорив сепарам, що я – фотограф, що нам треба все фіксувати, щоб потім проводити ідентифікацію. Вони такі: "Добре, але потім покажеш, що у тебе там. Побачимо обличчя або техніку – усе". Після підходить: "Давай картку... Там все нормально?" "Так", - відповідаю. "Ну, дивися..." Це єдине, що було. Більше мій фотоапарат ніхто не чіпав.

- Пощастило...

- Тоді ж мало хто розумів... А з цим чуваком ми до того часу вже працювали. Це зараз все інакше... У 2015 році, коли ми заїжджали і починали працювати, вони за нами з тієї сторони спостерігали. Ходить особіст – явно російський військовий. І ти бачиш, що людина тебе в обличчя упізнала. Ти його знати не знаєш, а за ним видно, що йому твоє обличчя знайоме і товариша твого. А он того він не впізнає – і відразу ж напружується. А ти ж обличчя читаєш – і розумієш, що вони тебе бачили, поки ви там працювали в полі, Льоню бачили, а цього не бачили і зараз намагаються зрозуміти, хто ж це до них заїжджає зараз. Зовсім інша ситуація.

А тоді: "Ці твої?" "Так". "Ну і забирай собі..." Ми так ось тиждень-два поїздили – і я в одного з них питаю: "Ну, що, Паша, ми – фашисти?" (Вони один одного за позивними називали, а ми їх – за іменами). А Паша мовчить. І вже все зрозуміло... І вже він тебе кличе: "Дивись, документ знайшли – забери". Тобто вже нормальна людська робота пішла. Усі все розуміють, ніхто нічому не перешкоджає. Це дуже важливо.

Ось Дебальцеве вже було зовсім інше. У Дебальцевому нам взагалі не дали виїхати і працювати на місці. У цьому сенсі Іловайськ теж унікальний: ми змогли зібрати все на місці. А після Дебальцевого нам видавали загиблих. Ось кого вони самі привезли на місце, тих забирайте. А спробуй скажи, що далі ще лежать. Ні. Цих забирайте, а тих – ні.

- Чому так?

- Тому що все вже через фільтр проходило. Вони самі вже забирали. Двічі виїхала група, а потім вони зрозуміли, що ми там щось можемо побачити – і після цього вже самі вивозили. Практично уся робота звелася до донецького моргу. Так який сенс був виїжджати? Передачу тіл же можна і там робити, і в будь-якому іншому місці.

- Читала, що в пошуку тіл вам допомагають спеціально навчені унікальні собаки...

- Так, зараз активно використовуються кінологічні служби. Це теж люди-волонтери. Вони стільки собак підготували, які навчені шукати мінно-вибухові всякі пристрої! І зробили це абсолютно безкоштовно. І з нами їздять безкоштовно. Бензин свій заправляють...

І у них є собака, який вже знає запах трупа, який лежить з 2014-го року. Уявляєте? Нам здається, що у нього вже абсолютно немає запаху. Адже це просто кісточки, а вони ж нічим не пахнуть... Але собака їх чітко визначає. Ми робили закладку – він її знаходить.

Таких собак, які все це знають, у цих волонтерів два. Ось з нами приїжджає співробітник МВС з Дніпра, у нього собака за 2 тис. дол., породистий. Але його ж треба навчити цим запахам! Тому що він не розуміє. Виходить на поле – і знаходить дві свіжі могили на розташованому поряд цвинтарі. Усе. Собака не розуміє. І завдання кінолога – пояснити йому і показати.

А до цього запаху ж домішується ще запах цвілі. І собака починає шукати цю цвіль скрізь. Ось копали десь землю, кинули шматок – і там порожнина залишилася, а в ній утворилася цвіль. І собака цю цвіль відчув на півтораметровій глибині. Ти копаєш яму – а там нема нічого...

Собака повинен чітко розуміти, що це – цвіль і останки, а це – просто цвіль... Там стільки тонкощів!

І коли Анатолій Миколайович (Анатолій Трубчанінов, голова Спілки самаритян-кінологів України, – "Апостроф") каже: "Називай мене Толіком", я не можу цього зробити. Тому що це просто неймовірна людина! Вони роблять ці закладки, підмішують різні запахи, думають, що і яким чином може вплинути...

І у них є два робочих собаки, які можуть виконувати завдання по всьому світу реально! Але в нашій країні в цьому ніхто нічого не бачить. Ні в міністерстві, ні в уряді це нікому не цікаво. Так що люди роблять все за свої гроші. Роблять таке, від чого навіть керівництво Спілки самаритян-кінологів, яка фінансує цих дивних хлопців, прийшло в захват: вони такого ніколи не бачили. І там, де ми б просто пройшли, не зупиняючись, такий собака одразу відчув, що є тіло. А це дуже важливо, якщо тобі доводиться шукати тіла на великій площі, а у тебе немає ні георадара, ні чогось схожого...

- Згідно зі статистикою, зі ста військовослужбовців, що загинули під час Другої світової, впізнати і повернути додому вдається одного-двох...

- Так, ідентифікуються одна-дві особи із сотні.

- А щодо нинішньої війни є якісь подібні підрахунки?

- На щастя, ми живемо у 21 столітті. Хоча, незважаючи на це, в 2014 році була ідея робити поховання невідомих. Але ми підняли галас – ви що, мовляв, зовсім довбанулися?! Адже є ДНК. ДНК збирається, якщо його можна виділити з крові, з волоска на гребінці, з устілок взуття... Аналіз ДНК дозволяє ідентифікувати 99%. Так що ми їх розберемо, на цих збірних кладовищах. Хлопці всі розійдуться по домівках...

- Значить, є шанс, що ця війна завершиться? У тому сенсі, який вкладають у вислів "війна триває доти, доки не похований останній солдат"?

- Знаєте, я вважаю, що ця фраза – ні про що... Я давно в усьому цьому... От при нагоді заїдьте на Лук'янівське військове кладовище. Знаєте, де там пацани поховані? Якщо піти ліворуч від центрального входу – через дорогу від телевежі на Дорогожицькій побачите хвіртку. За жовто-синіми прапорами ви відразу зрозумієте, де це. І ви відразу побачите їхні могили. Там і наш Сева похований (Всеволод Воловик, співробітник Національного військово-історичного музею, який пішов воювати у складі "Добровольчого українського корпусу"; загинув 21 листопада 2014 року в районі Донецького аеропорту, – "Апостроф"), він займався розвідкою. Там багато хлопців, яких ми забирали. Тимур Юлдашев там. Максим Сухенко, Вітя Єщенко, Романов (Іван Романов, боєць "Азову", зник безвісти 10 серпня 2014 року, коли на БМП поїхав прикрити поранених в бою товаришів; тіло знайдено в безіменній могилі наприкінці вересня, – "Апостроф"). Усі вони там.

А якщо ви пройдете трохи вглиб цвинтаря алеєю – побачите братські могили з 1941-1943 років. І напис: "Ніхто не забутий, ніщо не забуте". А нижче: "1 червоноармієць, 20 матросів, 1 офіцер..." На самій плиті таке протиріччя, від якого вона повинна просто розколотися надвоє! Кількість не виражає взагалі нічого.

- Що ви маєте на увазі?

- Коли ми розмовляємо з дітьми, ми їм показуємо "Книгу пам'яті", привчаємо, що є така. Що можна зайти і подивитися. І я всім їм показую цифру, 3 550 – загальне число загиблих (на момент публікації інтерв'ю в "Книзі пам'яті" було 3 570 імен, - "Апостроф"). І питаю: ви відчуваєте щось?

- А вони?

- А вони починають брехати. Ось, мовляв, це так сумно... Питаєш: "Що ти відчуваєш?" А у відповідь чуєш: "У мене просто серце крається". Але я розумію, що вони нічого не відчувають. Тому що не розуміють. Вони звикли брехати, як це роблять дорослі. Як брешуть їх батьки, вчителі... А насправді вони не відчувають взагалі нічого. Нуль!

І ти потім кажеш їм: а хочете я подвою цю цифру? Адже в цій кількості не враховані ті, хто загинув випадково. Необережне поводження зі зброєю... Чоловік впав з машини і його переїхало, коли він вже повертався із зони АТО. Приїхав додому – і в нього зупинилося серце. Або п'яний впав і загинув, або звів рахунки з життям – не витримав просто, повісився. Так ось таких небойових втрат, кажу, тільки за минулий рік, за даними МОУ – більше тисячі осіб. І ми їх додаємо сюди.

Плюс додайте сюди й ту сторону. Російські солдати теж повертаються додому в трунах. І їх не менше, а можливо, і більше, ніж наших. Додаємо і їх сюди ж.

А є ж ще місцеве населення, яке взагалі ніхто не рахує. Не рахує! Міжнародні організації пробують щось – але обліку як такого немає... Ось так ми зараз на рівному місці взяли та потроїли цифру. І отримуємо 10 тисяч загиблих. Що ви відчуваєте тепер? Є різниця між 3 550 і 10 000?.. І вони вже розуміють, що щось не те. А ти береш – і розповідаєш цій дитині окрему історію. Наприклад, про Рому Набєгова (боєць батальйону "Миротворець", на війну потрапив після чотирьох заяв особисто Арсену Авакову; 29 серпня зробив останній запис в соцмережі "Ні кроку назад!", а за кілька годин загинув у так званому "зеленому коридорі" під Іловайськом, – "Апостроф"). Про його маму. Про його тата. Про його сім'ю. Розповідаєш, як ми його знайшли. Як його мама ці речі віддавала... Як футболочку цю нюхала – і не могла віддати: "Вона Ромою пахне". Розумієте?

Роман Набєгов

Фото: Facebook Вікторія Валевська

І діти стоять – і починають розуміти, що щось не те. А ти їм кажеш: "Бачите, три тисячі для вас – ніщо, а одна людина..." Вони розуміють, що важлива не цифра, а кожна людина окремо. 3 550 загиблих – це 1 + 1 + 1 +... І коли ти це доносиш до дітей, бачиш, що вони стають зовсім іншими людьми. Ось ця брехня, цей пафос урядовий йдуть. Цей "совок", який до досі живе в нашому суспільстві.

Просто стати і поговорити – це все ні про що. Тільки коли ви зрозумієте біль однієї родини – тільки тоді до вас дійде.

Автор: Лилия Рагуцкая

Джерело:http://apostrophe.ua

Коментарі (1)
  • Влад Лісовий

    Коли ми знайшли телефон Вадика Наумова (колишній ВВшник, снайпер 1-ї бригади оперативного призначення, зник безвісти 1 вересня 2014 року після нападу бойовиків на блокпост НГУ біля мосту в селі Василівка Старобешівського району Донецької області; упізнаний за тестом ДНК, – "Апостроф"), у ньому теж була картка. Подивилися її вміст – а там фотографії. Ось він у часи Майдану в оточенні стоїть на Грушевського, ось – на ізюмському блокпосту... Зрозуміли, що наш пацан. На хлопцях же не написано, хто чого... Нам пощастило, що сепари цей телефон не забрали. Він весь у кровищі був – погребували, видно.

    Посилання на джерело: https://kazatin.com/Podii/separi-rozpovidayut-strashni-istoriyi-pro-vismoh-neperemozhnih-ukrayin-10635063.html
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Козятина за сьогодні

keyboard_arrow_up