Творча робота "Лист до Тараса Шевченка учня 10 класу"

Творча робота "Лист до Тараса Шевченка учня 10 класу"

За тебе, рідна і єдина, щодня я Богові молюсь…М. Бакай

Лист учня 10 класу до Тараса Шевченка         
Шановний Тарасе Григоровичу, славний наш Кобзарю!
За вікном – ХХl століття. Але лист цей не в минуле, він – у сучасне. Колись Ти, Тарасе, звертався до « мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх», а тепер я до Тебе, бо щиро вірю в Твою невмирущість. Ти – наш сучасник, Ти з нами був і є зараз, хоча у Вічність відійшла душа Твоя. Вона, зболіла стражданнями свого знедоленого народу, не байдужа до нашого сьогодення, бо мав Ти «в серці те, що не вмирає». Я пишу цього листа, щоб поділитися з Тобою, мій улюблений поете, думками про нашу з Тобою Україну, її долю, її минуле, її сучасне й майбутнє. Пишу саме Тобі, бо ми з тобою – українці, нам болять одні болі, ми прагнемо однієї мети, ми сумуємо й радіємо разом, наш Тарасе! Звертаюся до Тебе, бо для мене Ти – не застиглий у віках пам`ятник чи портрет на стіні. Ти – наша совість і наша пам`ять. Це Ти денно й нощно  молився за свій народ і прохав Бога зглянутися на свою нещасну країну – дати її дітям жадану волю. Це Ти звертався до земляків своїх із проханням:    
                                             Прочитайте знову                               
                                             Тую славу. Та читайте
                                             Од слова до слова,
                                             Не минайте ані титли,
                                             Ніже тії коми…
                                             Все розберіть… та й спитайте
                                             Тоді себе : що ми?
                                             Чиї сини? Яких батьків
                                             Ким? За що закуті?..
Ти добре розумів, що народ, який не знає свого минулого, не матиме й майбутнього. І Ти не помилився…
«Єдина країна світу, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не в нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просити пробачення за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час… Юнаки мої сліпії, горе мені з вами…» Майже по-твоєму, по-Шевченківськи, звучать ці рядки-признання Олександра Довженка. Гіркі, болючі рядки. І дата: « 14.04.1942». Уявляєш, як важко було писати таке в своєму «Щоденнику»! Страшна правда водила його пером. І найстрашніше те, що то була правда…
Пройшли роки… Багато води сплинуло. Змінилося життя українців. Наша з Тобою країна, Тарасе, стала вільною, суверенною, незалежною державою, про що Ти так палко мріяв колись. Ми вивчаємо в школі історію світову й історію України. Гортаємо сторінку за сторінкою її трагічної й водночас героїчної долі. Захоплюємося нашими героями, дивуємося, співчуваємо. Будь певен, Тарасе, ми прочитаємо цю історію всю – «від слова до слова»! Зрозуміємо все й знатимемо її – свою, рідну, батьківську. Бо не перекотиполе ми, не безрідні манкурти, яким все одно, яким царям служити, за кого кров проливати. Ми – прадавній народ, що гідний називатися власним іменням – українці. Це наші, Кобзарю, пращури здобували ратної слави на полі бою, захищаючи рідні вкраїнські землі від хижих нападників, збудували дивовижної краси історичні культурні  пам’ятки, врятували свою багатостраждальну землю від вогню, насилля й гноблення. Наша історія – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що віками бився за свою свободу, свято боронячи неньку Україну. Поглянь, Тарасе, ось вони – славні лицарі землі української! Мудрий князь Ярослав, який боровся зі злом, утверджуючи в життя земляків високе й прекрасне. Дмитро Вишневецький, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний – славні козацькі отамани. Духовний поводир свого народу й просвітитель Петро Могила, який намагався залучити українців до загальнолюдських цінностей. Скільки ж їх було – справжніх патріотів, які й життя поклали за рідну землю-матінку! А пам’ятаєш, Тарасе, Григорія Сковороду – філософа, педагога, поета, справжнього митця, якого «світ ловив», але так і не спіймав? Сходив він багато земель українських, навчаючи земляків жити мудро й праведно, в гармонії з природою, світом і самим собою.  А жінки! Недаремно оспівував Ти їхню нелегку долю, смутком і любов’ю віє зі сторінок Твого «Кобзаря». Додам лише, що нація наша може по праву пишатися своїми славними доньками-українками. Чого варта, наприклад, княгиня Ольга, дружина київського князя Ігоря! Небагато є жінок в історії, які силою розуму й здібностями могли б зрівнятися з нею, причисленою нащадками до лику рівноапостольних. А ще – Маруся Богуславка, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка… Невмирущі легенди нашої історії.
Знаєш, Тарасе, коли я познайомився з історією своєї країни, з минулим нашого народу, то був вражений тими випробуваннями, які випали на його долю. Як та свята Мати Марія, Україна віками народжувала синів і дочок на погибель і поталу ворогові. Пригадую, як вразила мене різниця між походженням російського слова «воспитывать» і українського «виховувати».  «Воспитывать» – від слів «кормить», «питать». А значить, ростити дитину – це годувати її, щоб росла й міцніла. Це в росіян. А в нас, українців, історично «виховувати» означало «ховати». Зберегти дитину. Щоб не вбили її, не знищили, не перетворили на яничара. Як страшно! І як добре, що походження цього слова не пов’язане з нашим сьогоденням. До болю зрозумілими стають слова відомої пісні О.Кониського:Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас!
Дійсно, до самого Бога зверталися у своїх молитвах наші предки. А ще – до своєї мудрості й розуму. І тут є чим пишатися нашим із Тобою, поете, землякам. Адже в XVІІ столітті рівень народної освіти в Україні, за свідченням дослідників, був одним із найвищих в Європі. У той час, коли доросле чоловіче населення воювало проти чужинських полчищ, жінки не тільки обробляли землю, вели господарство, а й виховували дітей, давали їм належну освіту, готували вірних захисників свого краю. Пам’ятаєш, Тарасе, чудову українську жінку-меценатку Лизавету Гулевич-Лозку, з ініціативи та матеріальної підтримки якої були засновані Київські братські школи? Ця жінка разом із своїми однодумцями  стояла у витоків вищої школи серед слов’янського люду. Ні власних сил, ні власних чималих коштів не шкодувала вона, лише б бачити свою країну освіченою, прогресивною, розвиненою. Як мріяла разом із друзями про майбутнє українського народу, як сподівалася, що посяде він почесне місце серед цивілізованих держав. «Хіба наші люди вміють  наймитувати, гнути спину, та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філософія, риторика, граматика, геометрія не доступні українцям? Хіба вони не вміють урядувати, по-державному господарювати? – запитувала Лизавета. - Роксолана, Настя Лісовська, сорок років керувала Портою. Гетьман Сагайдачний тримає в страсі і турок, і татар. Он які в нас люди! Багато з них уславили вітчизну своїми писаннями, великим розумом! Треба нагадати чужинцям, які сіли на шию нашому народові, що ми не бидло…»
І довела. До цих пір стоїть велична школа, а поруч – чудово розписана  незвичайної архітектури церква, дивуючи світ генієм українських майстрів, силою українського мистецтва! Пройшов час - і вдячні нащадки поставили на Подолі бронзовій пам’ятник Лизаветі Гулевичівні, покровительниці української науки. Стоїть він у віках і вдивляється у творіння свого розуму, в оновлену землю свою, у сивий Дніпро…
Ось вони – справжні українські лицарі й берегині! Славні, розумні, красиві обличчям і душею, по-справжньому величні! Серед них і Ти, наш Кобзарю! Я вірю, що такі українці є й зараз. Вони несуть у собі вогонь любові до Батьківщини, запалений попередниками, так само палко вірять у силу української нації.
Я, як і Ти колись, Тарасе, часто думаю: чому, за що нашому народові випало на долю стільки випробувань? Війни, розрухи, геноцид, майже остаточна втрата духовних цінностей, рідної мови. Чого вартий лише голодомор 33-го! А обрубування родових коренів, утрата національної гідності й самоповаги! Знаю, що й тобі, Тарасе Григоровичу, випікало болем серце, коли дивився Ти на ці страхіття. Стільки лиха спіткало Україну! Чому?! Письменник Василь Барка знаходить таку відповідь на це питання в Біблії: український народ має спокутувати свій гріх, який полягає у відступництві од віри, нешанобливому ставленні до Бога, руйнуванні храмів, закритті їх, масовому гонінні віруючих. Звичайно, скаже хтось, можна залишити цю землю, виїхати за кордон, звити нове «гніздечк», жити заможно й безтурботно. Можна, але ж…
                               Одна Батьківщина, і двох не буває.
                               Місця, де родилися, завжди святі.
                               Хто рідну оселю свою забуває,
                               Той щастя не знайде в житті.  
І мені здається, що саме здобуття країною незалежності, повернення українцями рідної мови, рідної історії, нарешті, - правди призвели до значних змін у свідомості наших земляків, Тарасе. Бачиш, все більше й більше людей серед нас, які ніби пробуджуються від вікового сну, відчувають у собі ту гідність, яку називають національною свідомістю. Це дуже важливо, бо якщо ми не зрозуміємо, де насправді наша Батьківщина, хто ми, «чиїх батьків діти», що саме ми (й ніхто інший!) відповідаємо за минуле й сьогодення землі, на якій живемо, майбутнього в нас не буде. Не забезпечить нам його навіть найбагатша й найцивілізованіша з країн, яка може, звичайно, дати нам притулок. Притулок дасть, а Батьківщину – ні. Бо, як сказав поет В.Симоненко,
                                   Можна все на світі вибрати, сину,
                                   Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Лише ми – українці, лише наша держава – Україна. Згідно з деякими релігійними вченнями, кожна людина заслуговує саме на те життя, яке має, на ту Батьківщину, навіть на ту родину, які в неї є. Заслуговує  життям  предків і своїм власним. Тому великий гріх – відмовлятися від рідного, батьківського, бо це – найсвятіше. А від себе можу додати: гріх також – заплющувати очі, закривати вуха, не помічати беззаконь, брехні й несправедливості, живучи з принципом «моя хата скраю». «Ні, хата кожного з нас «не скраю», а в самій середині, в гущі подій. І всі ми – відповідаємо. За себе, своїх рідних, друзів, за все гарне й погане, що робиться навколо.
А мова? Статистичні дані свідчать, що за останнім переписом населення 9 мільйонів чоловік у графі «національність» написали «українець», а в графі «рідна мова» - «російська». Так на очах у всього цивілізованого світу було зафіксовано ганебний для нації факт: кожен п’ятий українець став манкуртом. Ще раз було засвідчено існування проблеми «духовного Чорнобилю». І вирішувати цю та інші проблеми саме нам, і насамперед, – молоді.
Я знаю, що Ти згоден зі мною, Тарасе, бо й сам «скраю» ніколи не був, а Твоя національна свідомість і зараз є для нас прикладом патріотизму й служіння своєму народові. Я впевнений, що прийде час і ми отримаємо свідомих і впевнених у власних поглядах молодих людей, які матимуть свою Батьківщину, свої історичні корені, пишатимуться своїм родоводом і все зроблять для свого народу, його щастя й добробуту. І тоді пророчими стануть слова поета: 
                                       Над нею пісня солов’їна,
                                       До неї тисячі доріг.
                                       Соборна мати Україна
                                       Одна на всіх, як оберіг.
                                       Така прекрасна, вічно юна,
                                       Мов і не знала лихоліть,
                                       Земля Дажбога і Перуна
                                       Ніким не зборена стоїть.
Давай же, Тарасе, разом молитися, каятися й просити у Всевишнього щастя й долі нашій Україні: Боже милосердний, Боже наш єдиний! В розпачу і смутку Мати Україна! Нехай буде країна наша вільною й незалежною, бо вона, як ніяка інша, варта того: Боже наш великий, Ти ж бо дав народу Пісню солов’їну, Калинову вроду!
Нехай живуть у мирі й злагоді українці, не ллється кров наших земляків на своїх чи чужих землях, не підніме ніколи руку брат на брата:  На землі Ти судиш Правдою народи. Приведи ж, Всевишній, Нас усіх до згоди!
Нехай світять над нами ясні зорі, нехай тихим будуть наші води, нехай родить нам зерно щедро й вклоняються вдячно рідній землі люди, що живуть на ній: Змилуйся над нами, Всі ми твої діти. Зцілюють нам душу Мудрі заповіти!
Нехай повертаються щороку з вирію птахи, в’ють свої гнізда біля наших хат лелеки; хай не забрудняться наші ріки й не затьмариться небо над нашими головами: Під святим Пророком Ми давно прозріли. У Христовім храмі Свічку запалили!
Нехай родяться діти – нові й нові українці; нехай щасливою буде кожна українська родина: Каємося, грішні, За гірку провину. Захисти, Всевишній, Матір – Україну! За тебе, рідна і єдина, щодня я Богові молюсь…
М. Бакай

 

 

0
0
0
0
Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Козятина за сьогодні

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up