Як у давнину на Козятинщині сорочки вишивали

В оселі Любові Лопатюк красуються вишиті рушники, вишиті подушки. Понад півстоліття нагадують про дитинство і юність. Від спогадів у жінки мимоволі навертаються сльози.

– Я народилася 1941 року,  — розповідає Любов Лопатюк. Мені було два місяці, як батька забрали на війну, з якої він так і не повернувся. Змалечку бачила, як мама вишивала, а її навчила бабуся. Рано встану і прошу: «Мамо, покажіть, як вишивати». «Отак, – відповідають, – дві нитки на голку – дві під голку».  Я спершу не розуміла. Мама в клопотах, потрібно дітей нагодувати, в печі розтопити, ніколи було. А я сяду при каганці  і пробую вишивати. Згодом мені ще раз показали і я опанувала це мистецтво і прикипіла серцем до вишивки. Вишивала хрестиком і гладдю. Мама завжди казала: «До заміжжя маєш вишити собі придане: пошівки, серветки, рушники. А згодом попросила вишити їй сорочку. Вже тоді з’явився перкаль – це біле лляне полотно. Його привіз брат зі столиці. Я сиділа і вишивала мамі сорочку, червоно-чорними нитками, квіти по рукавах, на грудях теж квіткові орнаменти. Ця вишита сорочка, як родинний оберіг, як пам'ять про маму.

Дитинство у Любові Василівни було важким, викраденим війною, обтяжене голодом.  А вишивати хотілося. 

– Мама була ткалею. Ми мали верстат – і вона сама ткала полотно, робили сорочки полотняні, і рушники. Мама все життя залишилась вдовою. А нас у неї було п'ятеро дітей. Отак вона і заробляла на життя, щоб нас вигодувати. Важкі були часи. В полі робили після війни за безцінь. Після війни померла 9-річна сестра через голод, не було що їсти, не було навіть картоплі, - крізь сльози розповідає пані Любов.

Вишивання їй втішало душу, розраджувало. Каже, продасть на ринку кислих яблук і йде купує кольорові нитки муліне, байдуже - чи недоїдала, недосипала.  

– Мені було 16 років, як у нас з'являються кольорові муліне. Буває так, зберуться дівчата, одні сядуть вишивають, інші співають. Я в молодості при каганці вишивала. Довго не могла звикнути до світла. А після заміжжя уже перестала вишивати. Часу бракувало і вже в радянський час вишиті сорочки витісняли зі вжитку. Був кращий і зручніший одяг. Зараз традиції відновлюють, але я вже не годна вишивати.

Сорочки вишивала і на будні, й на свята

Раніше в родинній скрині зберігались вишиті сорочки на будень і на свята. Відрізнялись вони складністю узорів і чисельністю вишивки. Цікаво, що у святкових вишиванках не було заборони на чорний колір. Він, навпаки, символізував родючість наших земель.

– Моя бабуся розповідала, що в них в оселі було багато дівчат і в кожної було не менше ніж 10 вишитих сорочок, самі пряли полотно. Воно було сіре, цупке. Одна сорочка була мені подарована, але я потім залишила її на роботі в будинку культури в Липовці. Вона була вишита чорним і червоним хрестиком, а орнамент – ружі. Любов до вишивання перейшла до мами. Ми сіяли льон і мали свої полотна. Дуже багато рушників вишивали, адже кожна ікона у будинку повинна бути завішана вишитим рушником. Це обов’язково у кожної господині. Тому вишивали рушників багато, – розповідає завідувачка будинку культури села Широка Гребля Надія Пилипчук.

Вишивання в родині Пилипчуків – передавалася із покоління в покоління. Надія згадує, як мама вишила їй дитячу сорочку, в якій вона ще в радянські часи ходила до школи.

– Я народилась у 1969 році, а моя мама – в 1941. В мене є сорочка, що я одягала дитиною. В мене гостювала внучка, я їй свою сорочку віддала. Вона вишита вручну мамою. Є фартухи вишиті. Вона вишивала гладдю, англійським хрестиком і хрестиком. Вона була в селі знана вишивальниця. І я навчилась від неї. Коли мої діти виросли, душа потягнулась до вишивки і я вишила всім дітям сорочки, собі, племіннику, чоловікові. Хочу вишивати, люблю вишивати. Старшому сину хочу вишити сорочку, він живе на Донбасі. У кожен хрестик вкладаю душу, свою любов. Тому вишита сорочка – це дійсно наш оберіг.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.