Як жив Козятин під час Другої світової

Вокзал часів німецької окупації

Як зазначає Зоя Вільчинська у своїй праці «Наша історія», окупація Козятинського району тривала з липня 1941-го до березня 1944 року.

Щойно гітлерівці захопили владу, вони утворили Козятинську округу. До неї входило три райони: Козятинський, Погребищенський та Самгородоцький.

У міських громадах головним був гебіткомісар. Як відомо із повідомлень у часописах того періоду, у 1942 році гебіткомісаром Козятинської округи був Штойдель.

Були у нашому місті військові іспанської «Блакитної» дивізії. Це підрозділ збройних сил нацистської Німеччини, сформований з іспанських добровольців. У Інтернеті ми знайшли фото солдатів на Шепетівській платформі.

Суворий контроль

Нацисти призначили у місті комендантську годину, зобов’язали козятинчан платити податки на відбудову. Заборонили контактувати із полоненими Червоної армії.

Не дозволяли продавати на ринку та на вулицях овочі та ягоди. Продукти населення отримувало лише у пунктах розподілу городини. Також містянам наказали віддавати зібрану городину для забезпечення харчування німецьких військових.

►Пост №5 на станції Козятин

З квітня 1943 року зобов’язали вивішувати на будинках список усіх мешканців. Перебувати у чужому місті чи селі можна було лише з письмового дозволу старшини. Усіх, хто не мав дозволу, затримували і передавали жандармам. Усе це відомо із публікацій газет, зібраних у книзі «Наша історія».

Окупанти відновили роботу Свято-Вознесенської церкви. Її звели наприкінці ХІХ століття за кошти залізничників. Вона розташовувалася біля школи № 2 на тому місці, де зараз фізіотерапевтичне відділення районної лікарні. Радянська влада з 30-х років використовувала приміщення святині як Будинок піонерів.

Як пише Зоя Вільчинська, «з вересня 1941 р. відновилося богослужіння в Свято-Вознесенській церкві, яке провадили протягом усього періоду окупації та ще 3–4 роки після звільнення міста». Потім церкву знову перетворили на Будинок піонерів.

Масові розстріли

Німці прагнули винищити єврейське населення. Для того, щоб тримати євреїв під контролем, створювалися гетто і концентраційні табори. Були такі і в нашому місті.

«Під час окупації в м. Козятин в районі вулиць Веселої, Шевченка, Вокзальної було створено єврейське гетто, а в одному кілометрі від міста окупанти створили концтабір, в якому утримувались євреї з гетто, які залишилися живими після погрому 3 червня 1942 року, цигани та військовополонені», — пише Зоя Вільчинська у своїй книзі.

Нацисти розстрілювали євреїв на інших мирних жителів у районі Талимонівки. Сьогодні про ті страшні події нагадує пам’ятний знак.

У книзі «Наша історія» є спогади місцевого мешканця Ю. Машевського про розстріли: «У червні 1942 року німецькі окупанти розстріляли понад 8 тис. мирних жителів нашого району. У більшості це були євреї. Другий розстріл стався в кінці липня. До євреїв додалися цигани, були й військовополонені. А 22 серпня — ще один масовий розстріл. Тривали вони і у вересні».

Тікали, щоб врятуватися

Деяким євреям вдавалося втекти з гетто і концентраційних таборів та уникнути смерті. У книзі «Ми хотіли жити… Свідчення і документи» ми знайшли спогади Софії Жебрак, уродженки Самгородка. Наприкінці червня 1941 року у Самгородок прийшли німці і створили там гетто. Родина Софії втекла, проте через три дні нацисти їх зловили і відправили до концтабору Козятина.

«Серед полонених табору ходили чутки, що у цьому таборі не така сувора дисципліна і комендант капітан Тинель досить ліберально ставиться до ув’язнених і навіть наказав збільшити порцію хліба для хворих та дітей», — йдеться у спогадах жінки.

Софія Жебрак втекла з концтабору на початку серпня 1942 року, коли полонені рили траншею. Поліцай, який охороняв ділянку, кудись пішов. Так дівчині вдалося врятуватися. Її батьки залишилися. Не наважилися тікати через поганий стан здоров’я.

«Невдовзі після моєї втечі усі в’язні табору були знищені (22.08.1942). Там загинув мій батько і майже всі мої родичі, які проживали до війни у Козятині і опинилися у цьому концтаборі. Вдалося врятуватися лише моїй мамі та молодшому брату. Врятувалися вони завдяки коменданту табору капітану Тинелю», — читаємо у спогадах.

Також із книги ми дізналися, що підрозділ поліцейського полку «Південь» 14 липня 1941 року розстріляв у Козятині 1255 євреїв. Під час другої антиєврейської операції знищили 508 людей, а 30 вересня 1942-го вбили останніх євреїв — 18 чоловіків і 3 жінки.

Були й такі, що тікали із гетто і шукали у нас прихисток. Фаїні Кратковій (1927 року народження) із міста Ружин (Житомирська область) вдалося втекти із гетто і уникнути розстрілів. Фаїна разом із батьком пішки рушила до Козятина.

«Ми прийшли уранці наступного дня. Там на околиці ми зайшли у будинок, який виглядав закинутим, але у ньому мешкала бабця. Ми сказали, що йдемо додому, на Донбас, і попросили її дозволити залишитися у неї на кілька днів, доки я не вилікуюся (у мене були ноги розпухлі, як колодки, покриті гнійниками і ранами)», — йдеться у спогадах Фаїни Краткової.

Фаїна разом з батьком зимували у будинку бабусі. Вони переховувалися у підвалі. Перед визволеннням від нацистів Фаїна важко захворіла. Її знайшли радянські солдати і відвезли до військового госпіталю, а звідти до лікарні у Козятині.

Війна у літературі

Про Козятин періоду Другої світової війни можна прочитати у книзі «Невідправлені листи» нашої землячки Ірини Машевської. Роман вийшов друком у 2003 році російською мовою.

Як писала газета «Одесские всемирные новости» у 2005 році, Ірина Машевська намагалася опублікувати свою книжку у 70-х роках. Проте радянська влада звинуватила її у непатріотичних поглядах, а текст визнали таким, що суперечить ідеології.

Наша землячка переїхала жити до Одеси. До виходу на пенсію вона працювала вчителькою німецької та англійської мови.

У своїх «Невідправлених листах» вона описала роки окупації рідного міста. Фрагмент роману:

«(…) ходила я з дівчатами дивитися місце битви на стадіоні біля школи. (…) Пішли ми втрьох: я, Люся і Ніна. (…) Підійшли до стадіону від залізниці. Перейшли колії, вилізли на гірку — все як на долоні. Весь стадіон у невеликих окопах. На білому полі то тут, то там видно трупи у сірих шинелях.

— Звідси наші робили наступ на школу, — пояснює похмуро Ніна. — Вова розповідав, як це було. Вони, гади, зробили укріплення у підвалі школи і били звідти, — Ніна показала у протилежний бік стадіону, туди, де серед високих дерев було видно руїни. — Там зручна позиція і вони били на всі чотири сторони А тут же сходяться усі шляхи, наші не могли просунутися».

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.