Її віддали заміж без кохання

89-річна козятинчанка бажає жінкам не терпіти знущання чоловіка  Пенсіонерка Діана Макєрова за свій вік не стала ні героєм праці, ні орденоносцем. А життя, яке прожила, варте уваги. Народилася вона весною 29-го в сім’ї військового і працівниці харчоблоку. Коли маленькій Діні виповнилось 2 роки, її батькові, як військовому, дали направлення в Прибалтику. Її мати не захотіла від’їжджати з Козятина. Так вона стала сиротою при живих батьках.

У 33-му настав голодний рік. З голоду не пухли, а куску хліба були жадні. Хоча мама трирічної Діни працювала кухарем у їдальні, брати продукти додому суворо заборонялося. Та якось у Козятин приїхали великі начальники з Києва і дозволили приводити дітей у їдальню на обід. Так і пережили голодовку.

У сім років наша героїня пішла до школи. Навчання згадує, як приємний етап свого життя. У школі була відмінницею. Пощастило школярці не тільки з добрими вчителями, а й з людиною, яка замінила їй батька.

Друга світова війна знову внесла корективи на гірше. У 6-ий клас не ходила, не було взуття. Та й в приміщення школи вселилися німці. Від німців не ховалася, тому що їй не було 13-и. Але одного разу хтось у німецькій комендатурі викрав списки українців, яких мали відправити в Німеччину. Тоді пішли поліцаї по домівках козятинців без списків. Вираховували вік по зросту. До таких високорослих потрапила й наша героїня. Відбив дівчину у поліцаїв вітчим. Був він для нерідної дочки кращим, ніж рідний батько.

Після війни вже радянська влада організовувала загони  переселенців з молоді на Донбас. Щоб вберегти дочку від переселення, її мама вирішила видати заміж за першого, хто підвернеться. Так у неповних 16 Діна стала дружиною росіянина з російської глибинки.

З тієї пори вона стала жити за законами, які прописав чоловік: “мужики у нас відпочивають, а баби працюють”. Цю заучену фразу не втомлювався повторювати він. От тільки сам свої закони й порушував. На роботу, на виробництво, він свою дружину нікуди не пускав. А його пенсії, як інваліда війни, вистачало тільки для нього. Після року подружнього життя, чоловік нашої співрозмовниці поїхав шукати кращої долі на Сахалін. Тільки відчувши, що й там від таких не в захваті, через два роки повернувся. Через рік на світ Божий з’явився перший син. Злидні в сім’ї стали ще більшими. Щоб якось виживати, ходила по людях і білила чи валькувала хати (вальок, це глиняний саман з соломою). Такий ритм роботи був до 1958 року.

На ту пору в сімействі Діни Олексіївни було троє діток. Старший син з донькою були школярами, а молодшому сину виповнилось 4.

Саме в 58-му її “ненаглядний” викрадає старших дітей зі школи і відвозить їх на свою батьківщину. Повернути дітей матері не представлялося можливим через те, що батько залякав дітей: вимагав, щоб вони говорили, що хочуть жити з ним. Щоб поїхати за дітьми в далеку дорогу у пані Діни не було грошей навіть на білет.

Влаштувалась на роботу, хотіла отримати зарплату та й поїхати. Звичайна росіянка бачила, як бідують діти з татусем, який обзавівся новою сім’єю. Дізнавшись від дівчинки козятинську адресу, жінка написала Діні: “Кидай все і спасай дітей. Сусідка твого чоловіка Шура”. Відпросилася з роботи, позичила гроші на дорогу та й поїхала. Визволяти дітей складнощів не виникло. Сам судовий виконавець заявив: ”І так видно, що це мати приїхала”.

Забравши дітей додому, здавалось, що в житті Діни Олексіївни наступлять райські деньки. Та не довгим було свято на її вулиці. Через два місяці знову в її житті з’явився, як вона каже кат, волоцюга, зрадник і чоловік в одній особі. Повірила, як сам сказав, в останній раз. Тільки єдине, що він зробив, так те, що звільнив її з роботи і знову сім’ю заволік у злидні.

Останніх разів було більше десятка. Та істинно останній раз трапився восени 1961 року. Його не влаштовувала 3-тя група інвалідності. От і поїхав він не проханим гостем на 22 з’їзд КПРС добиватися змін. Звик все вирішувати силою і наглістю. Та й загримів в лікарню для нервовохворих. У тому закладі він став таким насправді. Забрати додому чоловіка можна було тільки під розписку дружини. Діна Олексіївна вирішила більше не випробовувати долю. Влаштувалася знову на роботу вже провідником пасажирських вагонів. Сама виростила дітей, давши їм раду, ще й встигла заробити пенсію. На роботі користувалася повагою керівництва вагонного депо. Поважали її й в колективі.

Зараз ветерану праці 89. Живе вона з сином на одному подвір’ї. На запитання, яке вона має здоров’я, відповідає:

— Якби не високий тиск, то, мабуть, з рання до вечора працювала б. Люблю я біля чогось поратись.

Молодому поколінню наша довгожителька побажала любові і здоров’я, а молодим жінкам дала пораду: “Якщо бачите, що чоловік знущається, не надійтесь, що він виправиться. Тільки роки пройдуть…”   

Дмитро Артемчук

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».