Зачинилась єдина у місті книгарня

— А чому зачиняєтеся? — запитали ми.

— Не видно, чому?! Ви бачите покупців?! — відповідає Галина Зайчик, одна зі співвласників.

— Просто єдина книгарня у місті…

— А як був єдиний маслозавод! Ніхто нам ні в чому не допомагає. Ми платимо на рівні з усіма. І то ми платимо ще більший податок. Ми на загальній системі оподаткування. Єдинщики платять менше, — каже Галина. — Попит зник. Є діти, які купляють весь час книжки, але ажіотажу немає. Ми скільки могли, трималися.

— А хоч одна організація бере у нас товар?! — включається в розмову Тетяна Марек, одна зі співвласників. — У нас канцтовари є, наприклад, не найдорожчі. У нас брала залізниця, брали міські організації, районні, сільради. Залишилось три колгоспи, одна сільрада і ще два-три бюджетники — все. До нас приходять, коли їм треба щось терміново.

— І беруть у нас в борг, — підхоплює Галина. — Як їм треба когось сьогодні привітати, то дай їм папку, а вони через три місяці заплатять. А три місяці, де брати на утримання приміщення, касового апарату і так далі?

Коли був дефицит — все цінували

Зі слів жінок, бюджетні установи знайшли інших постачальників канцелярії. А книжками зараз цікавляться не дуже. В основному усі книги шукають безкоштовно в інтернеті.

Раніше купували бланки і журнали для ведення бухгалтерського обліку. Проте зараз є комп’ютерні програми, які усе рахують автоматично, тому ці товари теж не користуються популярністю. Так само і календарі чи вітальні листівки.

— Коли ми починали працювати, тут дитячої літератури в помині не було, — згадує Тетяна Марек. — Тоненькі книжки розбиралися миттєво, а ті, що товстіші, ми собі не могли взяти. Отримували кілька штук, директор дзвонив у райком, вони приходили і забирали.

— Тотальний був дефіцит і все воно цінувалося, а зараз що — макулатура, — додає Галина.

Саме через те, що впав попит, книгарню і довелося зачинити. Хоча для співзасновників «Авести» прийняти це рішення було не просто. Наші співрозмовниці усе життя пропрацювали у цьому книжковому магазині. Тетяна Марек прийшла сюди ще у 1973-му, а Галина Зайчик тут вже тридцять другий рік. Колектив не мінявся дуже довго. Люди настільки звикли до цієї книгарні, що вона стала вже частиною їх життя. Проте відсутність доходів змусила їх зачинити магазин. Кажуть, книжки повернуть постачальникам, бо вже давно не беруть продукції, яку не можна повернути. А приміщення, можливо, будуть здавати в оренду.

Магазину більше 60 років

Книгарня на розі Пилипа Орлика й Грушевського працювала відтоді, як побудували будинок. А це більш, ніж півстоліття. Триповерхівку навпроти так званого «будинку Грека» звели 1957 року. Приміщення магазину на першому поверсі будували спеціально для книгарні і нічого іншого, крім книжок і канцелярії тут ніколи не продавали.

У радянські часи наша книгарня була філією Вінницького обласного книготоргу і називалася «Магазин № 4».

— Вже, мабуть, у Вінницькій області він один залишився, який на своєму місці, — каже Галина. — Тому що навіть Вінницького обласного книготоргу вже немає років 20, напевно. І всі магазини, які були у Вінниці, там же все зовсім інше.

Другим директором магазину був Анатолій Романчук. Прийшов він у 60-х роках і пропрацював тут майже 50 років. За головування «Матвійовича», як його називали працівники, книгарню застала незалежність. Для магазину почався новий етап — працівники спільно з директором вклали свої ваучери в книгарню і створили колективне підприємство «Авеста».

— Ми викупили приміщення у 1991 році 31 грудня, — згадує Тетяна Марек. — Директор постарався, щоб всі були вкладниками і ніхто не залишилися за бортом. А в 1992 році 20 лютого уже було створене нове підприємство і в квітні ми вже з книготоргом розірвали юридичні стосунки. З магазинів книготоргу наш протримався найдовше. По районах такі були в Могилів-Подільському, Гайсині, Калинівці, Ямполі і Жмеринці. Їх давно немає.

Коли книгарня відділилася від обласного книготоргу, шукати постачальників і привозити товар довелося самим.

— Із тачками їздили у Київ і Вінницю, тягали ящики, — розповідає Галина Зайчик. — Потім вже почали отримувати книжки на багажне відділення на вокзал. З багажного відділення я беру ящик великий на тачку і тягну через міст. І тягнули на мінімальну зарплату.

 «Це наше дитинство»

Книгарня була частиною життя не лише для її працівників. Так само частиною свого минулого її сприймало чимало козятинчан.

Галина розповіла нам один випадок, який трапився влітку минулого року. Крізь вікно вона побачила, що біля магазину метушиться група людей. Придивилася — а вони фотографуються біля входу.

— Питають дівчата: «Можна ми хоча б з двору сфотографуємо?» Я їм кажу: «Заходьте сюди в середину». Вони мені: «Це наше дитинство. Ми тут 30 чи скільки років не були. Прийшли і все на своєму місці. І магазин, і полиці». Люди фотографувалися зі сльозами на очах і згадували дитинство. Вони вважають, що це частина їх життя. Так ставляться трепетно і всім шкода. Але такі вже економічні обставини, — підсумувала Галина.