Жінка-волонтер: вчора сьогодні, завтра

Галина Середіна — постійний гість редакції. 25 листопада їй виповнюється 79! Вона волонтер. Уже протягом 4 років — учасник благодійних акцій по збору одягу, кришечок, бутлів. У ході останнього візиту в редакцію, ми взяли у жінки ексклюзивне інтерв’ю, попросили продекламувати вірші. Один з них Валентини Малишко — спеціально для козятинчан:

Давайте дивуватись ясним зорям,

І тихим водам, літо і зима.

Давайте, щоб у солов’їнім хорі

Людської пісні чулася сурма.                                 

Давайте не згинатися у горі,

І радістю ділитись з усіма.

Іти на бій та битись обома

За правди нашої слова суворі.

Давайте дивуватися красі,

Дитячій казці, яблуку в росі,

Розпуклій бруньці на веснянім вітті,

Наївній ніжності, що б’є крильми.

Давайте, залишатися людьми,

Бо це мистецтво, що найвище в світі.

—З якими проблемами у житті зараз стикаєтесь?

— Із субсидіями. У мене прописаний син, але він не проживає. Тому субсидію, яку я отримала раніше, треба поновлювати по-новому. І де син працює, і підпис сусідів (акт, що він не проживає), щоб вони могли підтвердити. Одним словом, що треба багато находитися, поки все здати.

— На який це термін?

— Зараз, цього року, тільки на один місяць давали, а потім будуть давати уточнення з тим, що буде уточнення на газ і на зимовий період. Якщо через місяць заберу свою субсидію, має бути комісія. Можливо, комісійний огляд моїх обставин життєвих.

— У яких умовах ви проживаєте?

— Немає ванни, туалету. Представляєте? Ось такі обставини.

— А ви працювали де?

— Я працювала начальником поштового вагона у Вінниці, а раніше в Козятині на цій самій посаді.

— Весь час у відрядженні?

— Так. І не до залізниці відносились, а до пошти. Ми орендували вагон у залізниці, тому що ніяких пільг від залізниці я не маю.

— Попрацювавши все життя, проїздивши на колесах, ви зараз опинилися в категорії людей, які соціально незахищені.

— Так, пенсія невелика. 38 років стажу. Пенсія аж 2003 грн. Такі справи.

— Нещодавно помер хлопець, який повернувся з АТО. У нього в АТО зупинилось серце. Але я йому поставив би інший діагноз, що в нього наступила депресія. Він помер від депресії. Як ви слово “депресія” можете пояснити, розшифрувати. І, взагалі, знаєте про це щось?

— Мені це притаманно, тому що, коли я працювала — була потрібна. Розумієте, мені дзвонили, я могла замінити будь-кого в своїй професії. А відколи я пішла на пенсію, забули. Не дивлячись на те, що була завжди на Дошці пошани… Стає просто прикро. 38 років я пропрацювала в зв’язку.  І зараз, щоб, навіть, не згадати? Оце якось такий осад гіркий.

— Втрата поколінь — втрата пам’яті?

— Так.

— Що б ви хотіли побажати козятинчанам?

— У першу чергу миру, якого ми так чекаємо, щоб не гинули наші солдати, щоб всі повернулись живими додому. Здоров’я, здоров’я і миру всім козятинчанам.

— Пам’ятаєте про голодомор?

— Так. Як пішла в 1 клас в 46-47 роках. Це була школа №1 імені Шевченка. У класах було холодно, запалювали буржуйку, трубу виводили у вікно. А коли вітер, то дітки очі терли кулачками, тому що було димно і холодно. Мені запам’яталася перша вчителька Ольга Митрофанівна. Вона з нами водилася так, як “квочка з курчатками”, оберігала нас, дуже любила дітей. Вона була одинока і школа для неї — це була розрада. Для того, щоб діток якось підтримати, видавали малесенький шматочок хліба і 2 цукерочки зверху. Це так помагали діткам, тому що вони хворіли. У кінці року я захворіла на тиф і потрапила в лікарню. Через тиждень в лікарню потрапила й моя мама, а вдома залишилися 2 сестрички (старша — з 37-го року і молодша — з 42-го року). Нам було дуже важко пережити ці важкі роки, тому що в 42-му році помер мій батько. Мама була сиротою, бо батьки повмирали від тифу. Були добрі сусіди-євреї, в яких ми винаймали квартиру. Вони приносили мамі стакан молока, шматочок хліба. Нам було дуже важко. Спасибі, що були добрі люди і нам допомагали. Запам’ятався мені цей рік. Мама брала нас з собою в поле і ми ходили та збирали колоски.

— Це було небезпечно?

— Так. Об’їзчики перестрівали та питали, чи ми не з копів тягнемо ті колоски. Але мама казала, що ні, що по полю ходимо з дітками і збираємо, бо якось треба вижити. Ось таке моє дитинство, такі мої роки. Отой голодомор я дуже і дуже пам’ятаю.

— А були такі, які об’їдалися?

— Ні, якось люди ділилися навіть шматочком хліба. Дітки брали в школу макуху.

— Вижарку від олії? Це була така їжа?

— Так. І все. Тяжко було всім. Я, навіть, не знаю, чим лікували мою маму в лікарні. Хворіли тоді люди, дуже хворіли.

— На вашу пам’ять, як ця лікарня сприймається?

— Були дуже важкі умови, тому що і харчування було погане, і клопів повно, і палати переповнені людьми. Але персонал відносився дуже гарно і уважно.

— Зараз, як ваше здоров’я?

— Я перенесла вже кардіостимулятор, який мені поставили 2 роки тому. Операція апендицит, операція на нозі — остомеоліт був. Так що приходилось мені бути в лікарні. А тоді, навіть, 2 року тому у вінницькій “Пироговці”, там, де мені ставили кардіостимулятор — харчування було дуже поганим. Якщо з дому нічого не взяв їсти — то тільки ячмінний суп, макарон з водою. Така була їжа в Пироговській лікарні. Навіть в Козятині краще харчувалися, тому що я 2 рази лежала з підвищеним тиском. З серцем потрапила у Вінницю, але, коли мені робили операцію остомеоліт, то в Козятині було харчування, навіть, дієтичне. Допоміжне харчування додавалося після операції.

— Кого з лікарів згадуєте?

— Степанюк був тоді. Він робив мені операцію на нозі (остомеоліт). Лободюк робив мені іншу операцію (апендицит). На серці у Вінниці мені робив операцію Морчак.

— А ви такого як Довгалюк-хірург пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Ще Слуцький був відомий терапевт. Моя мама не рухалася, коли у неї був інсульт. То була така медсестра Анна Хилюк, яка завжди приходила і годувала її...

Влад ПОВХ, Олена ГАББІ

По темі:

Гість - Галина Середіна . Віршує про ясні зорі та субсидії депресію .Голодомор
 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.