92-річна Клавдія Артемчук бажає молоді здоров’я

92-річна Клавдія Артемчук бажає молоді здоров’я
У Клавдії Артемчук третє переселення. Каже, що в сина з невісткою – найкраще
  • Довгожителька. У травні далекого 1928 року народилася чудова жінка Клавдія Артемчук. За свій вік вона пережила голодні роки, німецьку окупацію, підлітком за матір працювала в полі. Не здобувши повноцінної освіти, дала освіту людяності своїм дітям, а вони тепер відповідають любов’ю матері  

Зустрілися ми з Клавдією Антонівною напередодні третьої річниці, як син Олександр з дружиною Ольгою забрали її, як кажуть, під своє крило. 

Чотири роки тому стався інсульт з самим Олександром. Провідувати матір, як було раніше, син вже не міг. Після хвороби нога стала підводити. 

– Сестра Тамара з чоловіком переїхали жити в Глухівці, то й вона більше як за 10 кілометрів до матері не набігається. Вирішили з дружиною забрати матір до себе. От 4 жовтня буде 3 роки, як мама у нас живе, - каже Олександр.

— То ми майже на річницю переселення потрапили?

— Виходить так. Завтра якраз річниця, як мама у нас, – каже голова сімейства. До розмови чоловіків підключається сама пані Клавдія: «Мені з моїми дітьми добре живеться. Що в сина буде не так, як вдома, навіть не думала. І невістка Оля у мене чудова, маючи медичну освіту, часто лікує мене. За своїм характером і професією вона тихомовна, настільки лагідна, що я не завжди чую, що вона говорить. А Саша, це мій гучномовець він голосно говорить».

— Клавдіє Антонівно, розкажіть нам, що вам найбільше запам’яталося в житті, починаючи з дитинства?

— Голодного 33-го не пам’ятаю, – каже вона. – Мені було тільки 5 років. Тоді на селі діти так не бігали, як тепер бігають. Ми з ранку до вечора важко працювали. У 8 років пішла до школи. До німецької окупації закінчила чотири класи. Батько пішов на війну, мама по господарству, а я замість неї працювала в ланці. Хто на поле працювати не ходив, в того сільська влада урізала землю. Урізали «на совість», аж до порога.

 Коли прийшли німці, то в Іванківцях їх майже не було. Були тільки на зборі врожаю, щоб ми зерно не брали додому. Якось в ті вартові потрапив німець, який дуже курячі яйця любив. Хто приносив йому той делікатес, він дозволяв зерна в кишені взяти. То ми сказали мамі, щоб нам з сестрою більші кишені пошила.

— І що, німець ні разу не помітив обману?

— То був німець, якому було все одно. Лиш би йому ми яйця носили.

— Після окупації знов до школи?

— Так, в пятий клас я пішла, і зі мною був такого ж віку хлопець. Нам обом на ту пору було по 15 років. Разом з нами навчалися 12-літні діти. Де не побачать нас, глузують: «Мама з татом прийшли». Якогось разу додому прийшла і заявила, що піду на роботу, до школи я більше не піду. І стала працювати в колгоспі. 

Коли батько з фронту прийшов, влаштувався на роботу на пошту, на сортування листів і мене на роботу влаштував. Там я познайомилася з хлопцем фронтовиком Миколою, який став моїм чоловіком

— Розкажіть, як весілля пройшло?

— Весілля?! — сміється наречена 47-го. – Батько разом з нами в жорнах трохи борошна змолов, мама пиріжків спекла і все весілля. В 49-му народилася Тамара, в 53-му Саша. З роботи я звільнилася, тоді садочків не було. Жили ми дуже бідно. Чоловік після війни мав після поранення і контузії букет хвороб. Важко було на рівні з іншими дітьми своїх дітей до школи відправляти.

— Так, важко було, – долучається до розмови Олександр. – Обіцяли мені батьки, коли добре закінчу четверть, то куплять чоботи. Я за декілька днів в тих чоботях в крижану воду провалився і подарунок за добре навчання забрали у мене майже на місяць. 

— На роботу знов пішла в 60-му, – продовжує наша героїня. –Тільки вже не на сортуванні листів, а на підміну працівникам кіосків Союздруку. Пізніше, коли збудували новий офіс Райпотребсоюзу, пішла працювати туди вахтером. Зарплата була така сама, як на пошті. Але ближче додому. Звідти й пішла, як кажуть, на заслужений відпочинок.

— А зараз, як проходить ваше життя, не підводить здоров’я?  

— На що мені скаржитись у 92 роки? Раніше лягала в лікарню з ногами і тиском. За три  роки вже Сашина дружина стала моїм лікарем. Все купує і підтримує мене. Велика радість, що правнучка Оля мене провідує. Вона називає мене не по імені, а каже «старша бабуся». Їй дуже подобається, який я варю борщ.

— Що б ви побажали молоді?

— У кожного покоління є плюси і мінуси. Зараз період, коли в людей молодшають хвороби. Тому хочу побажати молоді здоров’я. Буде здоров’я – буде все, – сказала на завершення нашої зустрічі довгожителька Клавдія Артемчук.

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Facebook, Telegram та Instagram.

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Козятина за сьогодні
keyboard_arrow_up