• Ця історія про подругу дитинства нашої землячки, яка провела 9 діб у підвалі багатоповерхівки.
• Приходили додому тільки вдень, а коли вили сирени – поверталися в укриття.
• Всю цю історію нам розповіла Галя з Харкова, коли 6 березня дісталася у Козятин

Народилися двоє жінок-тезок на Хмельниччині. Починаючи з дитячих років були одна для одної наче рідні сестри. Після школи працювали на одному комбінаті. Коли повиходили заміж – роз’їхались по різних містах, але залишилися подругами. Одна Галя стала мешканкою Харкова, а її тезка поселилася у Козятині. 

Так вони жили, радіючи життю поки не почалася повномасштабна війна. 

– В перші хвилини бомбардувань ми вибігли на вулицю і не знали, що трапилось. Потім завила сирена.З’явилися військові і вони сказали, що це не учбова тривога і треба бігти в укриття. Нашим укриттям було підвальне приміщення багатоповерхівки. – розповідає харків'янка. – Тільки де той півал, я не можу сказати тому, що в Харкові залишилися ще багато людей і я не хочу, щоб їм чимось зашкодити навіть теоретично.

— А скільки днів ви провели у підвалі за 9 днів війни?

— Навіть приблизно не знаю, легше порахувати скільки часу ми з донькою й онуками за 9 днів  вдома були  Ночувати вдома ніхто не наважувався, дуже сильні бомбардування були. Вдень, бувало, заходили додому, тільки ненадовго, знов вила сирена і люди поверталися у підвал. 

Підвал не опалювався, багато людей простудились, а на третій день стало важко з харчами. Запасів на тривалий час ми не робили.

— Галю, а  які були настрої людей коли ви були у підвалі?

— Може трохи паніка була б, якби не військові. Вони ходили між людьми,  люди їх запитували, коли бомбардування припиняться. Військові заспокоювали цивільних і ділилися з ними своїми пайками. Всі розуміли: війна і летять ракети, але від такої дружньої атмосфери страх кудись подівся. Військові кожен день були інші, а традиція ділитися з людьми пайками залишалась без змін. Якби наше укриття було теплим можна було ризикнути перечекати. Від щоденної біганини хата-підвал  накопичувалась втома, а в додаток діставала простуда, внуки стали температурити. Почула, що залізниця дає потяги на евакуацію. Порадились з дочкою і внуками, вирішили їхати на батьківщину.

— Розкажіть, як ви добирались.

—Людей було дуже багато. Ми з  практики знаємо, як в часи пік люди сідають в електричку. Наші солдати і в цій ситуації стали великими молодцями. Не дали створити хаос при посадці у вагони. У кожне купе плацкартного вагона садили по 13 людей Стояли люди і на коридорі, а дітей розмітили на других полках, щоб вони спали. У Львів ми приїхали 5 березня. З Львова був поїзд на Ковель. З Ковеля до Рівного, а звідти вже додому.

— Що залишилося в пам’яті за ці дні російської навали?

— Шкода було покидати рідну домівку, куди я вклала більшу половину свого життя. Маю впевненість, що повернуся, тому що вірю у ЗСУ, нашу територіальну оборону та нацгвардію. Я не знаю скільки буде тривати ця війна. Мольфари Закарпаття кажуть, що проженуть ворога за чотири тижні. Зараз аплодую нашим воякам. Якщо справдиться прогноз мольфарів, то буду дуже рада.