Козятинщина в траурі. Сьогодні проводжаємо в останнню путь Олександра Оцаберу, який загинув в АТО. Йому було всього 27

Козятинщина в траурі. Сьогодні проводжаємо в останнню путь Олександра Оцаберу, який загинув в АТО. 
Йому було всього 27

Сашко відслужив по мобілізації, звільнився.

11 грудня 2015 року знову пішов служити по контракту в Житомирську 95-ту бригаду. 11 листопада 2016 року загинув під мінометним обстрілом.

Сьогодні 13 листопада Козятинщина проститься з ним в селі Гурівці

 

Про нього писала наша газета у січні минулого року:

https://m.kazatin.com/Novyny-Kozyatyna/podii/ponivecheni-vijnoyu-10432748.html

Понівечені війною
 
22 січня 2015
 
 

Олександр житиме з осколком у плечі, Олег — з відчуттям спалахів вогню на власному тілі

Обпечені та поранені молоді хлопці, що проживають у невеличкому селі Гурівці, з запалом та жахом одночасно згадують страшні картини війни. Їхні рідні забули про спокій. Вони щодня моляться і просять Бога лише одного — здоров'я та миру всій Україні. 
Яке воно, життя тих, хто воює та тих, хто чекає воїнів удома? Про важку жіночу долю військових журналісти "RIA-Козятин" дізнавалися в перших вуст у людей, через яких війна пройшла червоною стрічкою.
Щохвилини — до Бога
72-річна гурівчанка Надія Лясківська навіть у страшному сні не могла уявити, що її онуки побувають у вирі війни. Більше того — зазнають серйозних поранень. Її життя відтоді дуже змінилося. Вона лягала і прокидалася з думкою про рідних. Щохвилини тривожно зверталася до Господа та усім серцем просила підтримки і захисту. Умивалася слізьми від однієї думки, що вони там — під обстрілами куль та мінометів.
Кілька місяців, як кілька років, тягнулися, мов некваплива черепаха…
І ось хлопці вдома. Після серйозного опіку тіла та контузії Олегу більше не прийдеться воювати, а от Олександр, по закінченню тривалої реабілітації, вже за тиждень знову готується до бою...
 

Жахливі будні війни
25-річний Сашко Оцабера - боєць 128 гірсько-піхотної бригади окремого розвідвзводу. Одружений, має кохану дружину Анну і двох маленьких синочків, п'ятирічного Євгена та дворічного Владика. Він — замкомандира по відділенню, з позивним Десант. Відповідальний, військовообізнаний та хоробрий, справжній патріот. Каже: "Ця війна продажна. Закон такий — якщо не ти вистрелиш, то вистрелять у тебе".
Повістка з військкомату Олександру прийшла ще в липні. Він пройшов комісію, після чого його, разом з іншими козятинськими та калинівськими хлопцями, відправили в Мукачево. Потім — навчання на полігоні. А далі їх вивантажили з технікою в Ізюмі.
— Вперше ми потрапили під обстріл у Попасній, — каже Сашко. — Нас крили з мінометів. Спочатку було дуже важко морально. Потім звикли. Якби не волонтери, то не знаю, як би ми воювали. Вони забезпечували нас і одягом, і харчами, і медикаментами. Від держави мені дали форму, та і ту на два розміри меншу і бєрці малі. Раз на тиждень до нас приїздила баня...
Боєць розповідає, що будучи в Попасній, вони жили на асфальтному заводі, а коли поїхали в Дебальцево — на свинофермі. Спали на ящиках від “градів”. Під Ольховкою їхнє відділення знову обстріляли.
— Ми проводили розвідку і місцевий житель влупив по нас з РПГ, — розповідає Олександр. — Ми навіть на нього уваги не звернули. Він собі спокійно пас корову і… підбив нас. Погоріли всі речі. Був знищений мій бронежилет, якого ми придбали за допомогою сільради та небайдужих людей. Обгоріли руки... Справжнє пекло розпочалося в Нікішино.

За словами Сашка, там  загинув командир їхнього відділення Пєтруха. Там було найважче. Туди ніхто не міг проїхати - ні журналісти, ні волонтери. Величезне селище перетворилося на пустку. Люди повтікали, залишивши своє господарство, тож їсти було що. Топили сніг, бо не було води. А потім, коли знайшли одну криницю на все село, домовилися з сєпарами, що будемо ходити по воду без зброї... 
23 грудня Олександра Оцаберу важко поранили в праве плече. Хлопці  хотіли їхати вже у відпустку, хоч на свята, адже воювали вже кілька місяців. Але про них просто забули. Почався серйозних бій. Із автоматичного гранатомета вилетіла граната. Товаришу по службі покромсало руки та ноги... Олександра зачепило осколками. Спочатку навіть і не відчув. Вкололи спеціального укола і він ще воював. А потім по рукаву потекла кров. Пронизав сильний біль... 
— Одного осколка вже дістали, а інший — залишиться в тілі, на пам'ять, — каже боєць. — Уламок дуже глибоко увійшов, треба півспини різати. Лікар сказав, що він там засів у м'яких тканинах і заважати не буде.

Заважає Перемир'я
27 січня Сашко знову їде на війну. Дружина з жахом чекає на цей день, коли має проводжати чоловіка. Але, не зважаючи ні на що, вона разом із синочками щиро підтримує коханого та вірить — все буде добре. Каже: "Він народився військовим."
На запитання: "Що ви скажете про війну?" Олександр, не задумауючись, відповів — "Звичайно, техніку ворогів з нашою не зрівняєш. Але і у  нас є чим воювати. Єдине, що заважає — це перемир'я. Немає команди стріляти. Реально знаємо позиції ворогів, а стріляти не можемо, тільки відстрілюємось. Наша влада не розуміє, що робить..."

Вічна пам'ять герою.

Слідкуйте за новинами Козятина у Facebook, Telegram та Instagram.

Коментарі (1)
  • козятинець

Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Козятина за сьогодні
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up