• В п’ятницю, 29 квітня у нашій громаді чергова втрата. Загинув на полі бою Олександр Мартюшев з Харківщини.
• Тільки харків’янином він був на половину. 25 лютого він пішов у військкомат і 26 числа відправився до місця служби. 20 квітня він загинув захищаючи Україну.

Прощання з героєм України відбулося на центральній площі міста за участі громади, священиків храму Іллі отця Романа і настоятеля Свято Михайлівської церкви отця Миколая та керівництва  міста.

В голові траурної процесії несли портрет загиблого воїна та гілку квітучого дерева, Це був знак, що загиблий воїн ще не перебував у шлюбі. Люди прийшли щоб віддати шану герою, ставши біля труни загиблого на коліна. Поховали Олександра Мартюшева на алеї слави міського кладовища. 

Дитинство

Олександр ріс у багатодітній сім’ї. Крім нього в родині ще були на два роки старша від нього сестра Настя і двоє молодших братиків. Батьки героя працювали на виробництві, а вихованням молодших опікувалася Настя. Любов між дітьми не змінилася, коли всі діти стали дорослими. Настя, ще будучи на Харківщині, зустріла свою долю і переїхала жити в Козятин. Частим гостем в її домі був найстарший з братів.

— Мій чоловік Сергій приїхав до нашого містечка на роботу, — розповыла Настя. — Після роботи вони зайшли в місцеве кафе і я туди зайшла випити кави. Чи то було кохання з першого погляду, він підійшов до мене і сказав — красуне, як тебе звати?. Настя, — сказала я йому. А ти поїдеш зі мною за 300 км від твого дому, на Козятин? За 300 поїду, а далі ні. Пішла я додому обняла своїх братиків і поїхала. Бачу, що вже проїхали двічі по 300 тільки куди було подітися коли і я вірила, що Сергій моя доля.  Саша у нас був частим гостем не тільки тому, що мене любив, він дуже хотів бути схожим на мого чоловіка Сергія. Радужного життя у нас з чоловіком було тільки до 2014. Він пішов служити в АТО, приїжджав тільки на час відпустки. Коли приїжджав Сергій, то й намагався приїхати Саша.  Коли нам на радість з чоловіком на світ Божий з’явилися дві доньки, ми з братом вирішили працювати в Києві. Так і застала нас з Сашею там війна.

Бомбардування

— Ми з братом працювали в одному з столичних супермаркетів, — продовжує свою розповідь Настя. — Брат за спеціальністю водій, але хотів бути ближче до мене і влаштувався в магазині вантажником. В перший день війни казалось, що кожна ракета летить прямо на нас та, як кажуть, Всевишній милував. Ранком прийняли рішення їхати в Козятин. По приїзду Саша пішов до територіального центру комплектування та підтримки (ТЦК та СП). Я наче відчувала, казала йому, підеш трохи пізніше. Брат сказав, що не може чекати поки вони сюди прийдуть. «Поки орки далеко я буду тебе і своїх племінниць захищати», — говорив він.

Служба

Олександр був призваний через два дні повномасштабного вторгнення, 26 лютого. Спочатку він був направлений в одну з частин на Миколаївщині, а потім став виконувати бойове завдання в населеному пункту Зарічне Донецької області. Загинув стрілець десантно-штурмового батальйону 20 квітні під час бойового завдання 

Настя розповідає, що ще 19 квітня Олександр прислав повідомлення, що був у них запеклий бій, в якому ворог не залишає нічого живого. А з самого початку повідомлення написав — Настя я живий.

— Ще писав, що там на війні зустрів дівчину своєї мрії. Після перемоги мав мене познайомити з нею і зіграти весілля. Не судилося… — з болем в серці повторює слова брата Настя, — і додає — він дуже швидко усвідомив, як вдало бити ворога. Йому його побратими дали позивний «Шустрий». 

— Настя це правда, що ваш брат загинув від кулі снайпера і чому його поховали в Козятині?

— Я не знаю, я ще не дивилася медичний висновок смерті брата. Похоронка прийшла на ім’я матері, а вона повідомила мене. Я й вирішила — нехай Саша буде біля мене. Велике дякую військкомату і міській раді. Вони в організації похорону багато допомогли. Думала, що мого чоловіка на похорон відпустять. До речі, вони обоє в Зарічному воювали. Не відпустили, він там навчає новоприбулих хлопців, для власної безпеки на фронті. Він військовий, в більшості наших зустрічей я до нього їду, ніж він до мене. За брата я вже всі сльози виплакала. За чоловіка Бога молю, щоб швидше наша перемога була і війна закінчилася. Доньки запитують, коли вже наш папа додому приїде. Вони ще маленькі і не розуміють, що їхній папа там, де ще недавно був їхній дядя. Їхній папа там, де йде війна.