«Йому не вистачило якоїсь частки секунди, щоб врятуватися»

«Йому не вистачило якоїсь частки секунди, щоб врятуватися»
На підстанції все розтрощене вщент. А автівка В'ячеслава майже не постраждала. Родина Франчуків була щасливою. Саша, Юля, В'ячеслав, в центрі восьмирічна Лілечка
  • Втрата. Про ракетний обстріл, який стався в нашому місті на другий день Великодніх свят, у громаді згадують з жахом. Загинули люди і наш земляк в тому числі. Яким був В’ячеслав Франчук, розповіли його батьки

– У той день я прокинувся, коли чуть розвиднялося, – розповідає батько В’ячеслава Микола Франчук. – Походив по подвір’ї, так тихо надворі, думаю – зарано піднявся, і пішов полежати. Син як звично, о 7.10 – підйом, за 20 хвилин зібрався, поснідав і поїхав. Десь о 8.15 телефонували знайомі, запитували за інший об’єкт, я кажу: «Ні, сусід тільки звідти, там все в порядку». О 8.20 телефонний дзвінок від молодшої доньки: «Папа, ракети влучили в об’єкт, де Славік працює. На його телефон виклик іде, а він не відповідає». Тоді я й поїхав до нього на роботу.

– Від синового заступника стало відомо, що син прийняв зміну і сказав, що піде подивитися в гараж, – продовжує свою розповідь Микола Дем’янович. – Він там мав бути недовго, тому що свій мобільний телефон залишив на робочому місці. Як було, того ніхто не знає. Можна тільки зробити припущення, що при першому ударі Славік розвернувся в сторону виходу та в цей момент на нього обрушилась стеля ангару разом із цегельним фронтоном. До рятівного виходу йому не вистачило якоїсь частки секунди, щоб пройти всього якийсь метр. 

До розмови підключається мама загиблого Валентина В’ячеславівна. 

– Славіка так довго шукали, що я думала, його там немає. Сподівалася, що його, як пораненого, забрали на Вінницю. Тільки під вечір, коли Коля приїхав, сказав, що знайшли Славіка, він загинув, – сказала, і не стримавши сліз, пішла в іншу кімнату.

Батько продовжив розповідати, як шукали В’ячеслава.

— Весь завал розбирали вручну. Бульдозером підбирали тільки рештки тонкого пласту. Знайшли сина біля дверей, коли майже розібрали завал. Йому не вистачило якоїсь частинки секунди, щоб врятуватися. Він загинув від того, що його камінням завалило… 

Щоб відволікти батька від важких думок, запитали, яким був В’ячеслав у дитинстві?

— Він у нас найменший з дітей. Коли Славік народився, у нього вже були дві сестрички: Вероніка на 10 років старша від нього і трирічна Маринка, – розповідає Микола Франчук. – Вероніка, як взяла над ним шефство, то, можна сказати, що винянчила його. 

Коли Слава трохи підріс, пішов у садочок «Лелека». Скільки було у групі дітей – так вони всі пішли в 1-й клас школи №4. До 4-го класу він був, як всі діти його віку, а в 5-му у нього проявився талант до радіотехніки. Він ще з двома однокласниками сконструювали радіотелефон. Після школи вступив до Харківської Державної академії залізничного транспорту, – каже батько залізничника. – Коли Славік навчався на першому курсі, я якось запитав його, чи вислати йому гроші на якійсь кишенькові потреби? А він відповідає мені: «Папа, ми організували цілу бригаду починаючих спеціалістів і після занять підробляємо».

Через деякий час я знов повернувся до теми фінансів, адже хлопець молодий. У щось одягатися треба і дівчину повести в кіно, а він знов мені каже: не турбуйся на одяг і взуття гроші у мене є, а моя дівчина в Козятині.

— Ця дівчина Юля, дружина В’ячеслава? Як вони познайомились? 

— Він зайшов з друзями в «Крокус» кави випити, а вона там проходила виробничу практику, ось так і познайомились. Вона їздила до нього у Харків на випуск. Дуже хороша у них була сім’я.

— Розкажіть, які у нього були мрії?

— З основних у нього було їх дві. Вони з дітками і Юлею мріяли жити в окремій квартирі. Квартиру вони купили і майже завершили в ній ремонт. Моя дружина синові казала: «Славіку, не рвись, давай когось наймемо». А він матері каже: «Найняти працівників – не проблема. Та мені так, як я хочу, не зробить ніхто». Все, що тут є, – показує батько будинок, – це все його робота. Друга його мрія – відкрити власне СТО і створити у ньому робочі місця.

— Таксисти кажуть, що він добре розбирався в роботі двигунів. Того, де він навчився?

— Трохи від мене, трохи сам. Коли був у Харкові, він багато чому навчився. 

— То виходить, що Славік поїхав вчитися в академію на інженера-електромеханіка, а приїхав інженером по всьому? 

— Виходить так, – каже батько. – Він все міг зробити. Тільки коли йому потрібно було робити меблі, він накреслив проект і по проекту меблеві заготовки йому різали.

Трохи заспокоївшись, знов до розмови підключається мама В’ячеслава. 

— Він як з Харкова приїхав, відразу воду до хати провів і підключив мені пральну машину. Вся домашня техніка була на ньому. Він метал кував і у всі сторони крутив, а перед смертоносним металом не встояв. Я кожен день йому нагадувала — Славіку, бережи себе. Він кожен раз казав: мамо, не хвилюйся, я під охороною. Хто тепер мені буде лагодити техніку, коли вона вийде з ладу? 

— Як хто? Микола Дем’янович, Славіка син і ваш онук Саша. 

— Та ні, наші онуки ще не виросли. Саші тільки 12 років і він спортсмен, баскетболом займається, а 8-річна Лілічка – гімнастка, – каже любляча бабуся.

Так у будинку Франчуків за розмовами три години пройшло, і ми зібралися у зворотню дорогу. Вже на дорозі батько залізничника дивиться на ворота і гараж. Запитую свого давнього знайомого: «Колю, це також Славіка роботи?»

– Так, – каже він. — Все, що є в цьому будинку, все нагадує про нього. 

Відчинив Микола гараж, показує на авто і каже: «Дивись, на підстанції все розтрощило вщент, а автівці Славіка майже нічого. Вибило вікна і метал посікло. Як добре було б, якби він перший раз в житті на тих 10 хвилин запізнився на роботу.

— Так, Колю, повелось, що у війну гинуть найкращі…  

Війна забирає найкращих. В’ячеслава Франчука поховали на алеї слави сільського кладовища

Коментарі (4)
  • Тетяна Герасименко

    Вічна пам'ять
  • Руслана Старушок

    Вічна пам'ять
  • Людмила Казарина

    Вічна пам'ять.Царство небесне.
  • Ира Биличенко

    Вічна память!

keyboard_arrow_up