Я і моя жінка, і тисячі таких, як я, — діти війни. Нам уже за 80. Війну ми добре пам'ятаємо. Своїм скромним трудом, працею допомагали наблизити перемогу над німецьким агресором. Я особисто випасав 4 корови (свою, хрещеної мами, тітки Марусі, тітки Одарки), які давали нам молоко і державі. Часто згадую, як літаки бомбили село, кидали бомби, після них залишалися ями, які заповнювались водою. Ми, пастушки, купались в них. Моя мама Ганна, тітки Маруся та Одарка, хрещена мама Василина працювали тяжко в колгоспі на різних роботах. Я зі своїм братом Сергієм носили обід в поле. Бабуся Анеля варила для них куліш, борщі, бараболю. Було нам 7 років. Коли підходили з обідом, колгоспниці плескали в долоні і співали пісні. Чоловікам та дідусям, які косили жито, ми носили також обіди і воду.
А ще ми виконували таку роботу: збирали колоски жита, пшениці, ячменю. Коли пішли до школи, дуже полюбляли вчительку Ольгу Вікторівну Блонську. Бігали до неї, бо була гарна бібліотека. Читали книжки, журнали, газети. О 6 ранку на велосипеді розвозив молоко (у нас була корова звали Мурза) людям, які його замовляли, потім йшов до школи. Я завжди приємно згадую вчительку третього класу Зіну Іванівну. Вона нас розсажувала в класі за партами з дівчатами. Навчала співати і танцювати.
Отже було у нас тяжке дитинство, не те, що сьогодні у наших внуків і правнуків. І слава Богу, що вони того не знають.
Коли німці захопили і окупували село, в нашій хаті розмістилося два німці. Одного звали Герман, другого Курт. Герман хотів мене повісити. У наших сінях пропали якісь його упряжи в коробочках. І цей німець мене потягнув в садок вішати, називаючи “малим партизаном”. Я дуже злякався, кричав, плакав. Почули мій плач мама, бабуся. Стали просити Германа, пояснювати, що я цих коробочок не брав. Крик почув другий німець Курт і по-німецьки щось сказав Герману. Той мене відпустив до мами і бабусі. Потім з'ясувалось, що ці коробочки були в кімнаті під столом, про які Герман просто забув...
Пам'ятаю, як в рідне село Дубовик повернувся батько в сірій шинелі, ми раділи всі.
Як він розповідав нам про війну. Це було дуже страшно і цікаво. Особливо, як обороняли столицю Москву. у батька був красивий почерк і це його врятувало. Він служив писарем в штабі полку 4-го+ ЗахІдного Українського фронту. Штаб розміщався в місті Клин під Москвою. Оборону тримали три дні — не спали, не пили, не їли. При морозі за 20 градусів, сніг був червоним від крові, всіяний трупами. Вчасно підійшло підкріплення резервного фронту з Владивостоку. Солдати і офіцери були тепло одягнуті і взуті. Батькові та тим, хто залишився, дали можливість відпочити, напоїли чаєм, нагодували кашею. Після підкріплення солдати спали цілу добу. Потім отримали наказ хоронити воїнів. Це був листопад 1941 р. Наші армії відігнали німців від Москви на 36 кілометрів. Була велика перемога та надія жити краще.
Звернення прем’єр-міністра Гройсмана про “осучаснення” пенсій (липень 2017 р.) і моє письмове прохання за “дітей війни” урядом не виконано. Нам дораховують до пенсії 66 гривень, а повинні — близько 250.
Пережили 1947 рік, голод. Їли пляцки з гнилої картоплі, недоспіле жито, виколочуючи колоски. Пастушки знаходили зброю, патрони, кидали в огонь, як багаття. Вбило Брузду Франика, Ламбарту. Жорі відірвало пальці лівої руки. Анатолію Блонському вибило око, відірвало ліву руку по ліктьовий суглоб, залишився інвалідом другої групи на все життя…
Діти війни, хто ще живий, сподіваються дочекатися від держави належного пошанування за все пережите, за важку безоплатну працю.
Діти війни, скільки можна чекати? “Треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та заходитись вже будить”…(як казав Шевченко).
Іван Смолич, ветеран праці, лікар
