Мої співчуття всім рідним і близьким загиблих героїв и захисників України. Я, як і всі, в скорботі за полеглими солдатами. І як мати, і як бабуся, як жінка, як громадянка. Книга, “Білі лебеді у небесах” — доволі фахове, доволі гарно оформлене видання про полеглих земляків. Багатьох з них я знала особисто і з ними спілкувалась. Багатьом допомагала в процесі їхньої служби.
Війна забрала молодих хлопців. Смерть їх була вимушеною і жахливою. У мене навіть не вистачає фантазії, щоб зрозуміти, в якому пеклі і в нелюдських умовах служили, воювали, і загинули наші хлопці. Більшість з них - це добровольці, що не ухилились від удару долі, коли в державі був повний бардак. До речі, він існує і зараз. Але не з вини тих хлопців, що взяли в руки зброю.
На мій погляд, вказана книжка - не підведення підсумку, а виклик до дії. Ми повинні подолати навіть на рівні міста і району, області — внутрішніх окупантів. Побороти неймовірно велику за масштабами корупцію, що притаманна першим керівникам міста, району, області. Побороти зловживання в сфері використання природних ресурсів — земля, надра. До цього аж ніяк не причетні Збройні сили України.
Мені особисто приємно, що на свято вишиванки в місті та районі учні індифікували себе як українці, як нація. Це перемога вчителів і свідчення, що ми рухаємося в правильному напрямку. Вважаю за доцільне, як мінімум, щоб кожна дитина прочитала мартиролог “Білі лебеді у небесах”, потримала в руках. Важливо — започаткувати постійну акцію хоча би раз в тиждень під час навчання в школі проводити години пам’яті, де зачитувати імена загиблих земляків, розповідати про них.
На часі — створення меморіалу пам’яті, де мали б бути перезахоронені всі солдати Збройних сил України, що загинули в АТО. А якщо родичі проти, то я так думаю, можливо встановлення іменних стел тих військових з вказанням реального місця захоронення. Адже Україна має світовий досвід поваги до полеглих воїнів. Це Львівський меморіал-цвинтар, куди їдуть з усього світу дивитись, як потрібно вшановувати полеглих солдатів.
Це те елементарне, що ми маємо зробити. Можливо, хтось запропонує інші моделі чи підхід.
Поряд з цим ми повинні думати за живих ветеранів війни. Ініціювати перед Президентом, ВР, Міністерством оборони, щоб кожний солдат, що служить в зоні бойових дій, принципово отримував зарплатню, еквівалентну не менше 2,5 тисячі доларів. Виплатити різницю тим, що вже відслужив. Тому що, коли держава була в небезпеці, ну де ви ще знайдете в світі, щоб сива, соціально-незахищена мати продавала зібраний річний урожай і купляла берці, каску, бронежелет та відправляла свого сина захищати батьківщину? При тому, як хизуючі знахабнілі чиновники викручують руки цій матері і зневажливо ставляться до морально і психологічно хворих від війни ветеранів, які повернулися, не надаючи пільг, кредитів.
Ось за що має боротися громада. Не один, а ми всі разом маємо поставити на місце владу. Що не ми для них, а вони для нас. І якщо у нас це вдасться, лише тоді побудуємо суспільство набагато успішніше, що протистоїть агресору, який зазіхає на українську націю та цілісність держави за принципом “поцарюю, вкраду і втечу”.
Це буде найкращим пам’ятником полеглим воїнам на теренах війни.
