Я хочу виїхати. Кудись туди, на Захід, услід за мільйонами працьовитих, підприємливих, розумних. За мільйонами тих, хто сподівався і навіть боровся, але втомився. Хто віддав перевагу свого млинка донкіхотству. Хто слав гроші сюди, а тепер забрав дітей і відчалив, кинувши старих і фразу на прощання: "Життя одне і йде воно в одну сторону".
Я хочу поїхати від невдалої Незалежності. Бо, озираючись назад, мене не покидає думка, що політичний клас використовував незалежну Українську державу тільки з однією метою - розікрасти. Ми втратили території, всохли в демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, гримнули науку. Зате ми блищали в рейтингах "Форбса". Але навіть цей час пройшов, тому що ми втратили території, всохли в демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, гримнули науку.
За двадцять шість років лише деякі зрозуміли, що "меншовартість" - це не тільки по відношенню до Росії, але і до Заходу теж. Влада так і не навчилася говорити тверде «так» і тверде "ні", коли мова йде про національні інтереси. Вона готова обмінювати ці інтереси на будь-якому ринку, аби їй не заважали збагачуватися.
Я хочу поїхати від президента, народженого під знаком "Жадібні Терези". Від президента, що не задає трендів розвитку і не приймає стратегічних рішень. Чи не приймає, через зважування копійок від зупинки на тому чи іншому варіанті.
Хочу поїхати від олігархів, що ллють крокодилячі сльози з приводу низької капіталізації їх бізнесу в нецивілізованої країні і незмінно під час виборів фінансують переможців кастингу негідників. Я просто хочу поїхати від дурості.
Я боюся виборців, що крадуть у мене п'ятирічки нормального життя і розмінювати свою на 200 гривень. Я хочу втекти від жителів міст, готових "довірити ключ від своєї квартири" запеклому аферистові з десятком років відсидки і незмінним трауром під нігтями. І від сільських виборців, готових віддати голоси за людину, що рекетирувала на початку дев'яностих НЕ вилами, а журналістським посвідченням, приторговував наркотою аптекарів.
Я побачила, як частина волонтерів продалася і нажилася. Але я хочу поїхати, щоб не бачити, як остаточно зійдуть з розуму від чужих горя, крові, болю і сліз ті, що залишилися чесні.
Я не хочу бачити, як рейдери і рекетири, обзавівшись ідеологією, нашивками і збиваючись в корпуси і охоронні агентства, потрошать безкарно фірми, банки і невподобаних громадян. Чи не пояснили їм владні куратори, що патріотизм - це не забирати, а віддавати.
Я 45 років дивилася у вікно на Голосіївський ліс і не хочу побачити, як його заслонять і вб'ють тринадцять 27-поверхових блоків, побудованих за наводкою продажної гебні, що випускає з СІЗО бізнесмена-сепара за сотню квартир. А коли б тільки продажних... До того, що мене "слухають", за два десятки років я звикла. Але коли я бачу, як лягають на стіл президента резюме моїх телефонних розмов, де Червона Шапочка на килимі-літаку залітає в Вінтерфел, я жахаюся рівнем компетенції моїх наглядачів. Не за себе страшно. За країну. За президента, якого годують продуктом інтелектуального нетравлення.
Хочу поїхати від всюдисущої і такої, що все виправдовує, фрази: "Ну, ви ж знаєте, в якій країні ми живемо". Від брехні і підмін, плутають піар зі справами; політично активного бізнесмена - з президентом; кількість обшуків - з ефективністю влади; оголошення підозри - з вироком суду; вирок продажного суду - з істиною; істерику - з диктатурою; базік - з реформаторами...
Я втомилася клянчити гроші на газету. Перетягати в редакційну бухгалтерію з дому все, що могла, ще в 2000-і, я втомилася бути жебраком, який лавірує, котра не хоче потрапляти в полон вітчизняного бізнесу. Я втомилася не писати, бо мені потрібно шукати гроші для виплати жебрацьких зарплат і гонорарів, для підтримки невідомо кому потрібного майданчика, де думаючі люди публікують розумні, системні, суспільно важливі і державно-прикладні тексти.
Я хочу втекти. Але! Так, ви маєте рацію, - я залишуся.
Тому що найтемніше перед світанком. А я знаю, що він почнеться ще в цьому десятиріччі. Не питайте, - звідки. Просто знаю і все.
Чи не поїду, бо мої батьки повинні, зсутулившись, сидіти на могилах своїх матерів і батьків, коли захочуть з ними поговорити.
Тому що моїм дітям потрібна Батьківщина, а вони повинні бути потрібні їй. Навіть якщо вони не будівельники і продавці, а непотрібні нині біохіміки, що вивчають мозок людський. Той самий орган, який не встигає не те що за Информпотоком і функціоналом гаджетів, а навіть за нумерацією айфонів.
Тому що, забувши про хабалки-перекупки, я не поїду від трагічної радості сумних зморщених бабусь. Хто ж тоді купить у них непотрібний кілограм сиру, м'яту малину, невимиту картоплю?
Тому що, побувавши майже у півсотні країн, я не бачила Харків, Шацькі озера, чернівецький універ, Кам'янець-Подільську фортецю і тільки-тільки розібралася в нумерації станцій Фонтану. Я, ентомолог Печерських пагорбів, ще не бачила свою країну.
Я не поїду від Любомира Гузара, який приїхав з благополучного світу, щоб зробити нашу країну кращою; який повернувся, щоб залишитися. Від Лесі Литвинової: я їй не потрібна, але вона потрібна мені. Від Віталія Шабуніна: у нього такий гарний хук! Від старих конструкторів, які пам'ятають, що ОПК - це не тільки відкат. Від дивом уцілілих жебраків шкільних вчителів, учні яких привозять медалі з всесвітніх олімпіад. Від кількох тисяч розумних студентських очей, нехай в країні і залишиться тільки половина з них.
Я не поїду від тих, хто не здався. Хто мужніє, розумнішає, міцнішає. Хто вчиться на своїх помилках. Від тих, хто буде готовий, а не думає, що вже готовий, коли Україні випаде черговий шанс стати іншою. Я хочу застати цей день. Я хочу в цьому брати участь. Я хочу нарешті зрадіти тому, що вийшло.
Я знаю, що всі прекрасно впораються без мене. Але я не поїду. Мені нема кого там любити. Ні в кого вірити. Ні за кого рвати серце. Нехай воно порветься тут.
Юлія МОСТОВА, головний редактор ZN,UA
Лилиана Швец