Катували і спалювали живцем: як московська церква боролася з незгодними

Православна інквізиція в дії

 

Питання присутності Російської православної церкви в Україні вже давно стоїть ребром. Хтось називає їх прямими агентами Кремля, хтось ставиться більш м’яко, але не враховувати вплив православ’я на політичні події не можна.

Сьогодні поговоримо не про сучасність, а заглибимось в історію. Православні люблять говорити, що у них, на відміну від католиків, ніколи не був Інквізиції, вони не влаштовували гонінь, тому їх можна вважати миролюбними. Чи це так? Давайте розберемося.

Реформи Никона

Незважаючи на всю свою ортодоксальність, в православній церкві теж бували реформи. Найбільш значуща реформа відбулася у 1650 році за патріарха Никона, який вирішив відмовитися від особливостей слов’янського богослужіння і наблизити обряди до грецьких. І ці реформи викликали справжній церковний розкол.

Власне, людині, далекій від церкви, може здатися, що ніяких значимих змін не відбулося. Ну, справді, яка різниця скількома пальцями хреститися і скільки разів викрикувати “алілуя” під час богослужіння? Але для віруючих того часу це були важливі питання їх самоідентифікації. Православні на Русі, незважаючи на найтісніші зв’язки з грецькими церквами, все одно вважали себе самобутніми, ґрунтувалися на місцевих традиціях.

Тому відмова від звичних ритуалів і внесення змін в Святе Письмо багатьма були сприйняті у багнети. Та й поведінка Никона була настільки авторитарною, що викликала серйозне невдоволення серед частини духовенства та мирян. У 1656 році в перший тиждень Великого посту Никон оголосив всіх, хто не бажає приймати нові обряди, єретиками і оголосив їм анафему, тобто відлучив від церкви. Головним його опонентом став єпископ Павло Коломенський.

Никон повів себе з противником в дусі всепрощення – зірвав з нього мантію і побив. Потім Павло таємничо зник. Кажуть, що був спалений людьми Никона. Інших його прихильників покарали різноманітно. Лазарю та Епіфанію Соловецькому вирізали язики. А протопопа Авакума спочатку побили батогами і заслали у монастир. Але коли він не підкорився і почав писати гнівні листи, просто взяли і спалили.

Ці події дали старт руху старообрядців, тобто людей, які продовжували богослужіння за дореформеним зразком. Їх виявилося набагато більше, ніж розраховував Никон і його прихильники. Більш того, їх не лякали ані темниці, ані ув’язнення в монастирі.

Страти і тортури

Цікаво, що навіть після того, як Великий Московський собор 1667 року засудив і скинув самого Никона, його реформи ніхто вже скасовувати не збирався. І гоніння на старообрядців тільки набирали обертів.

Особливого розмаху репресії набули при царівні Софії Олексіївні, що зійшла на престол у 1682 році. Згідно з її законом, який увійшов в історію під назвою «Дванадцять статтей», за спокушання в церковний розкол була покладена страта. Причому розкольниками вважалися саме старообрядці, хоча Никон, реформуючи церкву, явно перевищував свої повноваження.

Але шляху назад вже не було. Отримавши підтримку від держави, прихильники нового обряду почали давити на противників зі страшною силою. Оцініть різновиди покарань, покладених «єретикам»: спалення живцем прямо в зрубі, різноманітні тортури, биття батогами, позбавлення всього майна, ув’язнення у віддалені монастирі.

Багатим старовірів було запропоновано відкупитися від покарань. Але по кишені це було далеко не кожному, адже такий старовір був зобов’язаний все життя платити податки та зброи в подвійному розмірі. Нічим виплачувати? Завітайте на дибу. А потім і на багаття.

Милість ката

Тільки в 1800 році Священний Синод вирішив трохи пом’якшити своє ставлення до старообрядців, прийнявши принцип Єдиновір’я. Старовіри, які визнали верховенство Московського патріархату могли і далі здійснювати свої обряди, не побоюючись покарань. Але вони все одно залишалися людьми другого сорту, їм було заборонено агітувати когось прийняти їх віру, будувати свої церкви, скити і монастирі. Заборонялося навіть ремонтувати вже наявні церкви.

Московський патріархат не визнавав шлюби між старообрядцями, а діти від таких шлюбів вважалися незаконнонародженим. Що створювало ні в чому не винним людям масу проблем побутового та юридичного характеру.

Тільки в 1905 році Микола II видав указ «Про зміцнення основ віротерпимості», в якому дозволив нарешті називати старообрядців старообрядцями. Адже до цього їх все ще принизливо називали розкольниками, а то і єретиками. Довгі два з половиною століття. Тільки від початку ХХ століття старовіри змогли нарешті облаштувати свої церкви, налагодити релігійний побут і спокійно молитися, не побоюючись, що хтось потягне їх на вогнище.

Не тільки старовіри

При цьому старообрядці не були якоюсь маргінальної групою, яка тулилася серед зруйнованих храмів. Серед них були представники купецтва, фабриканти, торговці, меценати. Але, навіть володіючи певною вагою в суспільстві, вони не могли домогтися від Москви повного визнання.

Що й казати про інші, куди більш дрібні групи віруючих, які не сходилися з Московським патріархатом в якихось навіть найнезначніших теологічних деталях. Такі групи іменувалися єретиками та сектантами автоматично, а Церква давила їх, особливо і не помічаючи.

Так, у Російській православної церкви ніколи не було своєї Інквізиції, але кардинально це нічого не змінює. Просто, якщо у католиків переслідуванням інакомислячих займався окремий спеціальний орган, то православні патріархи просили московських царів взяти на себе, скажімо так, силову сторону питання. А єретиків судили в звичайних цивільних судах. Сам факт тортур і спалення на багаттях це ніяк не скасовує.

І царі допомагали своїй церкві. Адже Російська православна церква – це плоть від плоті російської влади, вони не існують окремо одна від одної. Царі та патріархи, звичайно, змінюються. У свій час в Росії патріархів взагалі не було, був колегіальний Синод. Але принцип єдності світської влади і церкви в Росії непорушний вже довгі століття.

Автор матеріалу: Митя Раевский

 

0
0
0
0
Новини за темою
Коментарі
Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up