81-річна Ніна Василюк: 3 сини, 7 онуків, 4 правнуки. Молода і щаслива

Роль сільських жінок — одна з найважливіших. На одному із пленарних засідань Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 2007 року вирішили офіційно оголосити 15 жовтня Міжнародним днем сільських жінок і відзначати його щорічно, починаючи з 2008-го року.

У пошуках героїні до цього свята “RIA-Козятин” побувала в Махаринцях. У цьому мальовничому селі відбулося знайомство з відомою не тільки в районі, а й по всій Україні літньою жінкою Ніною Василюк.

Її завжди відвідують друзі

У свій 81 рік від народження пані Ніна виглядає життєрадісною та активною людиною.  Не любить і не п’є чай, “краще водичка з варенням”, — каже, рідко вживає м’ясо! Вона обробляє більше 30 соток городу! Робить закрутки, варення. Няньчить правнуків. Допомагає людям одужувати та щиро вірить і молиться Богу. Це і є її рецепт довголіття.

Хочу розповісти про цю чудову жінку.

Легенда, чому Махаринці обминає лихо

Цікаву історію розповіла наша співрозмовниця.

У далекі часи проживав у Махаринцях пан. У нього народилося двоє теляток. Він хотів їх зарізати. Але наснилося, що Всевишній порадив не губити худобу, а зберегти і вигодувати. Потім оборати село за допомогою цих волів, щоб ніколи на поселення не було напасті. І тепер всі нещастя обминають Махаринці.

— Так і у війну було, — пригадує Ніна Cидорівна. — Бомбили часто, але без жертв. Три бомби впало в районі школи. Дві знешкодили у мирний час. А третя залишилася в землі. Але вона не вибухне, бо село у нас захищене.

Війна стоїть перед очима

Дуже запам’яталися нашій героїні події у військовий час, коли їй було 6 років. Часто запрошували у школу Ніну Василюк, де вона розповідала про війну молодому поколінню. Пригадує, як німці в село зайшли, де розмістився штаб, кухня.

Окупанти, які жили в батьківській хаті пані Ніни, й досі перед її очима. Пригадує, які вони були бридкі.

— Давали дітям печенюшки-галети (солоні пряники) і заставляли з’їсти, — пригадує вона. — Казали: “Кіндер, бери і їж, а якщо ні, то паф-паф буде…Приставляли дуло автомата...

Каже, що й досі, як зараз, бачить трьох наших солдатів у білих гарних кожухах, шапках які прийшли після німців і шукали поліцаїв. Пам’ятає дівчат-зенітниць у коротких військових спідничках, в пілотках на головах і гімнастерках. Каже: “Я дуже їх полюбила, тоді на них дивилася б і дивилася. Нас в родині було шестеро дівчат (на жаль, вже всі повмирали), то зенітниці приходили завжди у гості. Недалеко від поля стояли зенітки, а ближче до заводу — прожектор. Пом’ятаю, як бомбили…”

Працьовита молодість на селі: одна жінка на параді

Усе своє активне життя Ніна Сидорівна була депутатом сільської ради і завжди в пошані. Закінчила школу на відмінно. У неї була гарна пам’ять, яка і зараз не підводить. Дівчина намірювалася йти з колгоспу. За її словами, тоді був закон, що у кого на війні загинув батько, відпускали в місто. Під цю категорію підпадала і юна Ніна. Але не так сталося. Працьовиту, розумну дівчину не відпустили. Обдурили. Це було в 1952 році. Отож, рік вона ходила в ланку, стала ланковою. Хоча її ланка визначилась згодом, як передова, зарплатню давали мізерну. Старші сестри Ніни Сидорівни вже жили окремо, а вона залишилася з меншою сестрою і хворою мамою. Тому за більшою зарплатою пішла, як вона каже, в “штатну роботу”.

— Чотири роки доїла корови, була передовою, — пригадує. — Видавали грамоти, відзнаки, медалі. Була членом правління колгоспу, депутатом сільради. Їздила на засідання в Київ, навіть в Москву. Пам’ятаю, була у 1955 році там два тижні. Зараз росіяни вороги мої, а тоді ми були рідні. Показували мені Москву всю, годували...

У Козятині на параді на трибунах стояло керівництво, яке вітало колону. Запросили і мене, як передову працівницю Махаринців, доярку, яка надоїла 4800 літрів на корову. У пам’яті, як зараз, що була одна жінка серед чоловіків...

Згодом, як “башковиту”, поставили її завідувачкою молочним пунктом. Возили їй молоко завод, колгосп, звідусіль. Виводила живі одиниці, людям розраховувала, а восени пішла заміж за Миколку Василюка (її дівоче прізвище Нікітюк) 8 жовтня в 22 роки. Народила троє синів. Зараз один живе далеко на Півночі. Приїздить кожного літа. Інші недалеко від матері. Онук Сергій, який мешкає недалеко, завжди допомагає по господарству.

Колись вона мала найвищу пенсію. Це 132 рублі за 37 повних років трудового стажу. Зараз — півтори тисячі гривень плюс добавили 300.

— Але не головне, скільки пенсії, — каже. — Головне, щоб Бог дав здоров’я спожити те, що у мене є.

Дар від Бога

Ніна Сидорівні часом відкривається провидіння. Навіть бачила, що має бути нещастя в Японії. Вона раніше ходила в церкву. Була старостою. Саме у той час відкрила криничку з водою після того, як отримала знак — видіння в молитві в пості. Знайшла людей, вони допомогли визначити зарощене живе дно. І так відродилось місце зі свяченою водою.  

Ноги болять, але каже, що молитвою знімає біль. Нічим не натирає.

Про війну на сході каже, що це “щось декоративне, де нічого не зрозуміло. Це безумство. Але це має так бути, як написано в Писанії святому: будуть великі землетруси, війна, піде брат на брата. Так воно зараз і є. Кінець війни буде тоді, коли схаменеться Путін. Я вже прошу Бога, щоб він опам’ятався.”

Побажання молодому поколінню

З онуком Сергієм

— Маю сім онуків: Сергій, Оксанка, Марінка, Оля, Алінка, Богдан, Антон та чотири правнуки: Ярослав, Даринка, Мирослав, Мілана (на півночі), — каже пані Ніна. — Отож я багата і щаслива людина. Хочу побажати нашому молодому поколінню здоров’я, щоб щасливі були, щасливіші за нас. Бо ми прожили дуже тяжкі роки. 47, 48 — не доїдали у війну і після неї. Я була в західній Україні з сестрою, яка тоді працювала на укомплектовці комсомольцями колгоспів. Там було легше з хлібом. 25 км пішки йшли до села Заболоття, адже тоді зривали колії. На платформі від Ковеля їхали. Звідти нам дали пуд ячменю. То сиділи обоє на мішечку, щоб нас не скинули. Бо тоді скидали з поїздів тих, хто хліб віз. Ось так сидимо, моя сестра Ліда каже: “Не спи, як я засинаю, то мене штурхай”. Бо чуємо раз за разом “а-а-а-а!” закричало. Люди кажуть: “Вже скинули з поїзда когось”. Таке пережили страхоліття... А як по полях картоплю мерзлу збирали… Якось напекли млинці з бурякового насіння, яке біля сівалок взяли трохи. Змололи на жорнах, напекли. Зразу були пухкенькі і добрі пампушки, а потім в кишках все скам’яніло. І таке було…

Бажаю молодому поколінню ніколи не бачити війни, бо це дуже страшно. Ось так ввечері і вже “гууууууу” — розвідка полетіла, розвішала фонарі. Через вікна заглядаємо, вже летять бомбардувальники зі значним гулом. Мама казала, щоб ховались під стільці і столи, якщо стіни падатимуть, то ми врятуємося…

Закликаю нашу молодь, щоб їли все наше, українське, щоб не їли нічого з ГМО та якесь залежане, завезене звідкись. Щоб любили Бога, щоб обернулись до нього, поклонилися йому, нашому живому Господу. Бо сказав Господь: “Просіть і дано буде, моліться, стукайте і вам відкриють”. Значить потрібно нам молитись, щоб замолити гріхи, адже в гріху народжуємося...

На честь свята газета “RIA-Козятин” приєднується до всіх привітань, які лунали на адресу наших сільських жінок в їх Міжнародний день і бажає їм сил і міцного здоров’я, тепла і затишку домашнього вогнища! Нехай бадьорість і позитивний настрій не покидає Вас ніколи! Зі святом Вас! І всіх благ!

А пані Ніні дякуємо за інтерв’ю. Бажаємо і надалі заряджати позитивом усіх, кому пощастить з нею познайомитися і всіх, хто вхожий до її обійстя і має щастя потрапити в оселю цієї позитивної та життєрадісної жінки.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.