А ми тую славу збережемо

Трагічні події родини в довоєнний період

Чорним вороновим крилом зачепило лихоліття війни родину Філіпа Івановича Красовського. Його донька Лариса Фліпівна Корнійчук, яка проживає у місті Козятині і знаходиться на заслуженому відпочинку, у своїх розповідях згадує про важку долю своїх батьків під час війни та по її закінченні. Хоча випробування для сім’ї розпочались ще в трагічні тридцяті роки.

Філіп Іванович народився 5 квітня 1912 року, в сім’ї  заможного селянина в містечку Каролівка. У сім’ї зростали і виховувались дев’ятеро дітей. У ті часи це було важливо, тому що землі було багато і потрібно було на ній працювати. Але настали чорні дні для України і для   українського народу, який працював на землі. У 1933 році прийшли до хати комуністи, незважаючи на те, що там проживало багато дітей  маленького віку, забрали все, що було в хаті і в коморі. Геть все повимітали. Батька Красовського Івана забрали і кудись повезли. З тих пір Філіп Іванович  більше його не бачив. А на другий день прийшла звістка, що всю сім’ю розстріляють. Тому, матір з найстаршим сином Філіпом вночі на підводі з меншими дітьми втікали до Козятина.  А звідти  потягами добрались аж до Донбасу.
У Донецьку старші діти пішли працювати в шахту. Філіп, закінчивши в Каролівці чотири класи церковно-приходської школи, вступив до авіаційного військового інституту. На перших порах було дуже важко вчитися, не вистачало знань. Але потяг до науки переважив. Вчився і вдень, і вночі. В нього був дуже хороший друг, який допомагав у вивченні різних предметів, особливо в математиці. Закінчити навчання Філіпу не вдалося, тому що інститут розформували. Працював в гірничорятувальній службі. А перед війною його призначили начальником цієї служби.

Родина Красовських в післявоєнні роки

Сім’я Красовських під час другої світової війни

У червні 1941 року почалась війна з фашистською Німеччиною. Прийшов наказ підірвати всі шахти, але стрімкий наступ фашистських військ не дав змогу виконати цей наказ. І гірники не встигли   відступити з Червоною армією, а залишились на окупованій фашистами території.                                            
У 1942 році, йдучи через перехрестя вулиць Донецька, мама Філіпа загинула під колесами військової машини. Після смерті матері постало питання, як жити далі. Старші діти були в Червоній армії. Що робити з меншими?   Вирішили добиратись у рідне село, в Каролівку. Потягів не було і старший син з малечею на візку пішки, йшов цілий місяць додому.
Прийшовши в село,  побачили, що їхньої хати немає. Її розібрали і перенесли в центр села, переобладнавши під  комору для зерна. Зупинилися у тіток. Філіп Іванович пішов працювати на залізницю. Адже на щось потрібно було   жити і дітей годувати. У 1943 році він одружився на Мошинській Зінаїді Іванівні, яка також втекла з окупованого німцями Харкова в рідне село. У 1944 році у них народилась донька Лариса. Про народження доньки молодий татко дізнався уже на фронті. Адже, коли Каролівку визволили радянські війська, Філіпа Івановича та інших селян, які опинились на окупованій ворогом території, призвали в армію. Це був кінець 1943 року.
Воював на Білоруському фронті артилеристом (на фото 3 третій зліва у верхньому ряду). Донька Лариса   згадує, як батько розповідав про страхіття війни, про товаришів, які загинули на його очах. Радянські солдати були справжніми патріотами  своєї держави. Вони  йшли під кулі зі словами «За Батьківщину!». Філіп Іванович був два рази поранений, мав медалі.                                                                              
Йшов 1945 рік. Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських загарбників наближалася до переможного кінця. Навесні Радянська Армія підійшла до столиці фашистської Німеччини, міста Берліна. Фашисти капітулювали, а весь світ святкував перемогу.

Наслідки сталінського терору

Закінчив війну Філіп Красовський в Чехії. У вересні 1945 року він був демобілізований з лав Червоної Армії. Повернувшись додому він був призначений на посаду директора дитячого будинку в місто Рівне. Лариса була маленькою, але дуже добре пам’ятає  те місце, де був дитячий будинок. Дуже мальовниче озеро, великий садок.  Але не довго   прийшлося донечці бути з татом. У 1947 році заарештували батька і перевезли у Вінницьку в’язницю. Без суду і слідства звинуватили в зраді. Тому що не підірвав вчасно шахти на Донбасі. Через кілька днів  оголосили вирок: 25 років в’язниці.
І почалося знову страшне випробовування в житті Філіпа Івановича.  Нескінченні потяги з вагонами, в яких раніше  перевозили худобу, везли людей в північну частину Росії, в Магадан, на Колиму. В’язні без теплого одягу примерзали до стін вагонів.                                                               
Коли їх привезли на кінцевий  пункт, житла не було. Його потрібно було ще побудувати. Через деякий час були зведені перші будівлі концентраційного табору на Колимі
Філіпа Івановича призначили інженером на виробництві. Він важко працював, а  його заробітну плату  отримували дружини  наглядачів.
Терпіли постійні приниження від наглядачів також інші ув’язненні, серед яких були  військові командири, які кували перемогу на фронтах війни, вчені -  інтелектуальний   цвіт нашої нації. Була там і співачка Клавдія Шульженко, яка у важкі для цих людей часи співала «Валенки» та «Синий платочек». Це була розрада для тих нещасних людей, які попали в м’ясорубку історії нашої Батьківщини.
Філіп Іванович не любив згадувати ті страшні роки ув’язнення. Але на прохання рідних розповідав,  як у таборі в’язні  не раз довбали мерзлу землю або копали канави, коли це було на межі людських можливостей.      
І коли біль чи приниження ставали вже нестерпними, просто покладалися на свою витримку. Психологічно й фізично тяжку працю й зневагу пережити було не під силу. У таборах люди ставали мудрецями й філософами. Навчилися терпіти біль, знущання й приниження, але іноді терпіння вибухало бунтами.                                     
Тут, на Колимі, людиноподібні істоти жили за однією схемою: барак, шахта, цвинтар. Сили для того, щоб вижити у нелюдських умовах концтабору, Філіп Іванович черпав з листів та фотографій, які приходили з дому. Зігрівали душу батька красиві рідні оченята доньки Ларусі, яка виростала без батька. Довго мандрували листи до далекого адресата.  Про що свідчать записи на зворотній стороні фотографії.
Не один Новий рік зустріла донька без татка.  А одна фотографія дружини і доньки завжди була біля серця батька. Важко було з часом розгледіти рідні обличчя на цьому фото, яке було наклеєне на шматку цупкої тканини з гімнастерки . Ця реліквія збереглась у сім’ї доньки до сьогоднішнього дня.            
Коли донька стала школяркою, почала писати листи Сталіну. Але перша особа великої країни не чула крику душі маленької дівчинки, яка просила за свого батька. Вона прохала, щоб переглянули його справу, адже він був зовсім не винен. Адже на фронті з іншими солдатами пліч-о-пліч татко визволяв рідну землю від фашистів.
У 1953 році Сталін помер. Почалося полегшення для тих людей, які перебували з таборах. Філіпа Івановича та інших в’язнів  випустили для вільного поселення. Втікати все одно не було куди. Навкруги вічна мерзлота і корабель раз в рік. Ще довгих чотири роки перебував на Колимі Філіп Іванович. Після смерті Сталіна багатьох в'язнів  влада амністувала. Лариса Філіповна пригадала розповідь батька про те, як у 1957 році приїхав до їхнього поселення генеральний  прокурор  СРСР Руденко. Почали викликати  людей до нього. Коли  батько зайшов  в кабінет, прокурор піднявся зі свого місця.  Він вибачився, за те, що його незаконно було засуджено і з нього повністю знята судимість. Ні в яких документах не було зазначено, що він був осуджений.    

Трудовий шлях  ветерана

В 1957 році Красовський Філіп Іванович приїхав в місто Козятин, де його девять довгих років чекали найрідніші люди – донька та дружина.
Йому було всього 45 років, а стан здоров’я, як у 90-річного. Сестри, яких він спас під час війни і  був їм за батька і матір звали в Донецьк, але він не поїхав. В Козятині влаштувався на роботу на будівництво, вивчився на каменщика. І працював до пенсії на роботі, яка потребувала сил та здоров’я. А воно було підірване                             
війною та концтаборами. Всі співробітники поважали  Філіпа Івановича за людську душу, добре серце. Він міг розрадити любу людину. За порадами теж зверталися до нього. Він був дуже витриманий, тактовний по відношенню до людей.  Керівник будівництва ніколи не пройшов мимо, щоб не потиснути йому руку.
Свого дідуся любили онуки Володя та Валерій.
Він завжди розказував їм казки, але не з книг, а придумував сам. Бувало і дорослі, що знаходились поруч, заслуховувалася цікавими історіями разом з    дітьми. І знання, які Філіп Іванович здобув ще до війни, знадобилися йому, особливо з математики.  Коли онук Володя навчався  в 10 класі, дідусь міг пояснити складний математичний приклад або задачу. Таким дідусем можна було тільки гордитись.
Ось таке непросте життя прожив  фронтовик Козятинщини. Помер Філіп Іванович 16 січня 1980 року на 67 році життя.

Трагічні та героїчні події війни переплелись з долею родини Красовських. Зачепила їх колективізація, війна і Сталінсько – Беріївський  режим. Ніколи не згасне пам’ять про подвиг українського солдата Філіпа Івановича Красовського, про його мужність і благородство, патріотизм і жертовність.
Пам’ять… Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас зі старих фронтових фотографій, тих речей, які зберігаються у сім’ях колишніх фронтовиків, і не дає потьмяніти жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. А ми, молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя можемо дізнатися сьогодні тільки з  розповідей рідних, кінофільмів, творів художньої літератури.

Людмила КОВАЛЬЧУК, вчитель

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.