"Чи сирота..!?"

Хтось нарождає, хтось вмирає,

життя так просто не минає.

Життя – це гра, а ми – гравці,

і виграє, хто передає

своє життя, своїй рідні.

Життя ж бо знов перерождає,

як фенікс в пламеннім огні.

 

А ми малі, ще зовсім юні,

клюєм своїх же діточок.

Бо їх же теж так воспитали!

Вдягати сірих сорочок.

 

Не мазати і не любити,

а щось не так, то тільки бити,

і не сплакнуть, бо он дрючок.

Не говорити, а гарчати,

як психа та до собачати.

Нема любві – нема й казок,

тихенько всі лягали спати,

щоб не понюхати різок.

 

Але обман – життя облуда

немов би то яка паскуда,

цькує своїх же на своїх,

проте – це лише їхній гріх.

 

Та лиш гріхом, а чи обманом,

в житті хай буде кожен паном

своїх дітей, себе самих.

Життя – це гра, життя – це миг.

 

Були малі, а вже дорослі.

Були дітьми, тепер – батьки.

Ще мить й дітки, от-от порослі

вдягнуть весільнії квітки.

 

Могло так бути, так і буде!

Хай сиротою я росту!

Але дітей в скрутну минуту,

моїх дітей, не залишу!

Гуртом і батька легше бити,

гуртом все можна подолать.

Але мабуть себе найперше,

потрібно вчасно воспитать.

 

Сім’я – будова, батьки – камінь,

основа, яка все трима.

Якщо не витримає знизу,

то рухне не одна стіна.

 

Батьки опора, корінь мудрість,

бо як всього цього нема,

то й діти як крилата чужість,

злетять до іншого гнізда.

 

І не просіть мого прощення,

хай Бог простить, а я не Бог.

Така ж дитина, як і в мене,

чека БАТЬКІВ на свій порог!

 

Я сирота, на серці рана,

яка кровить, болить, рида.

Лиш стужу, за батьків згадаю,

одразу прикрість наступа.

 

То ж вибачайте, більш не буду,

не маю права, бо дитя,

яке я маю, і не хочу,

щоб була також сирота.

 

Немає винних без вини,

є діти, отже є батьки.

То ще не гріх, як всі живі,

а як спічнуть – тоді вже ні!

 

Життя коротке, й мимоволі,

усі ми робимо дурниць.

Та хто і як не ми із вами

все справим в заздрість на нівець.

 

Співають пташки, просять Бога

достатку, злагоди, добра.

Дурні всі ті, хто грішить й дума

що Бога зверху більш нема.

 

Низький уклін батькам, що люблять

своїх дітей і їх дітей.

Всім тим, які нас воспитали

у час недоспаних ночей.

 

І бачить Бог, і бачать люди

Та ми живемо не для них.

Хай меж дітей і їх батьками

стоїть лиш батьківський поріг.

Я не сержусь і не прощаю,

своїх батьків лише шукаю

і як знайду, то обізвусь.

А поки в мене їх немає…

Віталій КРЕДЕНЦЕР

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.