На війні ми стали нацією

З підполковником у відставці Віталієм Барановим або Бібою, ми познайомилися в 2015 році, під час мого відрядження до села Водяне (Донецька область). На той момент Віталій виконував обов'язки командира 90 батальйону 81 бригади. Тоді Біба відмовився давати інтерв'ю, пояснюючи, що зараз не час. Але через два з половиною роки, вже в Києві, ми поговорили з ним про те, якою була служба у військового інженера як командира на досить складній ділянці фронту - районі Донецького аеропорту. За рік, проведений в зоні АТО, Віталій удостоївся двох орденів Богдана Хмельницького: другого і третього ступеня. Нещодавно він брав участь у конкурсі на посаду голови Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО.

Ось його розповідь.

Я не бачив і досі не бачу в цій війні якихось тактичних задумок і цілей

Я кадровий військовий. Родом з Житомирської області. Навчався в Кам'янець-Подільському Вищому військовому інженерно-командному училищі імені маршала інженерних військ Харченка. Його розформували в 2013-му. Останнє місце служби - понтонно-мостова бригада. Живу під Вишгородом - там як військовому мені дали квартиру. У 2004 році я пішов на пенсію, тому що не міг дивитися, як знищують армію.

Майдан я підтримував, а після Криму зрозумів, що треба йти служити. Пішов до військкомату. У мене специфічна професія - сапер, і спочатку мене не хотіли брати. Як мені говорили, сапери не потрібні. Довелося підключати своїх воєнкоматівських друзів, щоб допомогли. Я за званням підполковник, але дав добро йти на посаду старшого лейтенанта. Мене це не ображало - воювати я йшов не для якихось пільг. У мене, як у сапера, було УБС, пенсія та звання. Я йшов для того, щоб передати досвід і знання. Своїй дружині, про те, що йду служити, я сказав за добу до відправлення, і їй довелося змиритися з моїм вибором: знаючи мій характер, інших варіантів бути не могло.

Коли я приїхав до Житомира, а 90-й бат тренувався на базі 95-ї бригади, мені запропонували капітанську посаду. Але в жовтні 2014-го сформувалася 81 бригада, в яку наш батальйон увійшов першим. За посадою я був помічником командира батальйону з оперативного забезпечення, в яке входили інженерне, хімічне топографічне забезпечення.

Є такий нюанс: добровольці, які поприходили на полігон, близько 10 днів знаходилися там самі, без офіцерів, без нікого. І тому ті, хто були розташовані до вживання алкоголю, спилися в свій колектив. Коли туди заходили офіцери, побороти те, що склалося, було важко, тому що офіцерів було набагато менше, ніж солдатів. Тому, прийшовши на полігон і побачивши цю п'яну "орду", я відразу пішов до ІС командира 95-ї бригади і попросив окреме приміщення, для себе і своїх саперів. У підсумку ми проводили заняття окремо від усіх - підрозділ став керованим.
На початку листопада 14-го року ми пішли на рекогносцировку під ДАП.

Наша рекогносцирувальна група поїхала в Тоненьке, там знаходився наш штаб, а в Пісках були групи, які готувалися до заходу в термінали Донецького аеропорту.
Якщо говорити про ДАП, то я до цього часу не розумію сенсу його утримання. У моєму розумінні, як інженера, аеропорт треба було тримати в двох випадках: для того, щоб готувати наступ або лінію оборони за ним, а він якийсь час був би тою спорудою, яка б стримувала противника. Його слід було замінувати і підірвати, коли ворог зайшов би туди.

Але ні у кого не було досвіду, і всі думали: “Та від кого нам оборонятися? Від якихось бойовиків?” Біда в тому, що вся ця війна проходила на "авось". Я не бачив і до сих пір не бачу якихось тактичних задумів і цілей. Оборона аеропорту мені нагадала фільм "Д'Артаньян і три мушкетери", там була фраза "Я б'юся, тому що я б'юся", так і тут - ми обороняємо, тому що ми обороняємо.

Змінюючи 79-ку, і 95-ку, в район ДАПа ми заходили тоді, коли здали старий термінал - листопад 2014-го. І в термінал, і на диспетчерську вежу ми привозили продукти, вивозили бійців. Але, проїжджаючи всі ті точки, я ніде не побачив якихось спроб укріплень, та й робити їх там було ні з чого, нові будівлі - це в основному гіпсокартон. Я вважаю, що в такому випадку оборону треба було робити уздовж злітної смуги, тоді сепари не змогли б йти на штурм, адже навколо півкілометра поля. Ще в грудні я бив на сполох, що так не повинно бути, але ж там було повно командирів, а хто такий я? Ніхто! Ясно, що до мене ніхто не прислухався.

Але помилки повторювалися і після втрати терміналу: за ним був опорник, називався "Будиночок рибалки". І туди загнали 30 людей, які тримали оборону одного будиночка. Якби до них виїхав ворожий танк і дав пару залпів - будиночок б перетворився в склеп.
На війні повинен бути залізний принцип - розтягувати оборону. Закопуватися. Але тоді братися за лопату багато хто вважав нижче своєї гідності, тому все зводилося до того, що всі сиділи в одній точці - виїжджали постріляти, багато гинули, а хто залишилися їхали назад. Вижив - слава Богу, не вижив - на жаль. Дуже ганебним був період, коли в ДАП треба було заходити через сепарські блокпости.

Вороги ж рахували, скільки людей заїхало, скільки виїхало. А потім проводили провокаційні дії, щоб наші відкривали вогонь. І я вважаю, що вже на той момент замість цього цирку, треба було виводити людей з аеропорту, але ми грали далі.
Багато речей, які робилися в той період, не були сплановані, і як правило це була ініціатива тих, кому не все одно. Ми теж робили, що могли. Наприклад, з покійним інженером з 93 бригади, Шипом, (Олександр Цисар) ми разом їздили і узгоджували

мінні поля: де що ставити, займалися розмінуванням. У березні взялися за обладнання такій важливій позиції, як "Мурашник".

Правда, це сталося вже тоді, коли комбат Олег Кузьміних потрапив у полон, його заступник - в госпіталь, а мене призначили в.о. командира батальйону.
Якщо чесно, спочатку мені було дуже непросто, тому що працювати зі своїми саперами, яких ти вже добре знаєш, - це одне, а взяти відразу під командування цілий батальйон - завдання непросте. Я, як інженер, озброєння знав візуально, а тут довелося моментально вивчати, як усе працює. Але найважче - після підриву аеропорту, коли в один момент з батальйону у нас загинуло 25 осіб, а 16 потрапило в полон, всі бійці були сильно деморалізовані. І вони не відразу мене сприйняли.

А для того, щоб це сталося, потрібно було, щоб вони в мене повірили. Коли я розмовляв з солдатами, вони говорили, що манали цю війну. І з цього стану їх треба було якось виводити. Я розмовляв з хлопцями по кілька разів на день, але при цьому мені довелося вислухати багато гидот на адресу офіцерів, що всі гівнюки. Правда, хочу віддати належне командиру роти вогневої підтримки Валері Мельничуку, він свою роту нормально тримав, і вона на той момент була єдиною керованою ротою. Мені треба було зрозуміти, на чому можна зіграти, щоб хоч якось підняти бійців з пригніченого стану. Тому я не просто відправляв їх на завдання, а їздив з ними. Разом з саперами ми висувалися для підготовки позицій.

Спочатку я навіть сам водив "Урал", бо більше нікому було. І після кількох таких виїздів, бійці розуміли, що командир разом з ними. Був момент, коли ворог підбив нашу машину: і ми з одним бійцем пішки добирались до наших. По рації нам повідомили, що ми можемо нарватися на сепарів, які нас засікли, але цього не сталося. Ось так поступово мої бійці піднеслися духом.

Через якийсь час на обладнані позиції виводилися снайпери разом з розвідкою. І після цього туди потихеньку почали заходити підрозділи. Я став вчити їх обкопуватися, займати оборону, розповідати, що при хорошій обороні - ворог не такий страшний, як його малюють.
А ще до нас в батальйон прийшов нормальний начальник артилерії, він навчив хлопців стріляти так, що коли виходила артилерія, наші бійці могли спокійно курити, тому що знали, що ті відпрацюють на 5 балів.

І головне, що сталося тоді - люди повірили не тільки в мене як в командира, а й в самих себе. І якщо в січні-лютому 15-го року ворог нас крив так, що ми мало не повзали, то коли ми збудували всю оборону, коли наша арта показала свою міць, ми ходили по своїй території в плавках. Адже сепаратисти бояться сили: якщо вони отримують гідну відповідь, то вже не лізуть - якщо вони десь проти нас щось застосовували, отримували тут же дуже жорстку відповідь.

Ще один важливий момент: тоді не було взаємодії між підрозділами, що перебували поруч з нами. І я їздив знайомитися з сусідами, а саме з 93-ї бригадою, яка стояла на "Зеніті" і в Авдіївці. Нашою частиною були села Дослідне і Водяне. Я запросив інших командирів до себе в гості на КП. Ми з ними сіли, попили чай.

Потім на мапі кожен показав: де, що у кого знаходиться. Я їм сказав: “Мужики, у вас є свої точки, звідки у вас кошмар, туди ви спрямовуєте свою арту, а у мене свої. Але чому б нам не зробити злагоджений графік і працювати разом? У результаті ми домовилися одночасно ввалювати з різних точок в ті квадрати, які треба було гасити, і коли почали ось так працювати - це стало для ворога пеклом. Поступово ми заглушили всі місця, які нас непокоїли - і тоді у нас почалося зовсім інше життя. Сепари зрозуміли, що ми потужно зміцнилися і грамотно відповідаємо. У них бували якісь самотні спроби завдати шкоди, але кожен раз ми їх припиняли.

Якщо говорити про втрати за той період, поки я виконував обов'язки командира, то в лютому у сепаратистів була спроба захоплення посадки в районі Метеостанції, це сталося 26 лютого, тоді загинуло три людини: Олег Биков, Володимир Гнатюк, Олександр Батенко. 11 бат, який займав ту посадку, почав відступати - на посилення ми відправили своїх бійців. І вони відбилися, але ворожа арта потрапила в окоп, де сиділи ці троє хлопців. А 20 березня, все в тому ж "Будинку рибалки" при спробі зупинити ворожу ДРГ (диверсійно розвідувальна група), яка туди зайшла, загинув наш боєць Адам, Максим Рідзаніч. Він був командиром взводу снайперів. З ним разом загинув і солдат Євген Рєпін. За період мого командування - це були останні втрати.

У цілому, ми кошмарили термінали так, що в травні мені по телефону забороняли відкривати вогонь. Сепари просили перемир'я за перемир'ям. При цьому наше командування бігом прилітало перевіряти, чи дотримуємося ми його.

Нам вдалося витягнути три танки і одну ІМР, яка застрягла під ДАПом під час активних боїв

Тієї весни і влітку я командував операцією, за яку згодом отримав орден Богдана Хмельницького II ступеня. Нам вдалося витягнути три танки і одну ІМР (інженерна машина розгородження), які застрягли під ДАПом під час активних боїв. Один танк "Булат" знаходився біля метеовежі, з нього злізла гусениця. А в іншому місці застряг Т-64, ще один "Булат" і ІМРка.

Сепаратисти не забрали техніку, тому що боялися туди сунутися, хоча в принципі машини знаходилися ближче до них, ніж до нас. Був момент, коли машини намагалися знищити наші ПТУРісти, щоб вони таки не дісталася ворогові. Але в результаті ми почали продумувати операцію з евакуації.

Одягнути гусеницю на "Булат" - процедура гучна, і її треба було чимось глушити, тому працювали спільно: і механіки, і арта. Артилерія давала вихлопи, а механіки в цей час працювали з технікою. І це все треба було розрахувати за часом. За "Булатом" виїхало 2 снайпери, три людини прикриття і три механіки.

А щоб витягти Т-64, другий "Булат" і ІМР, спочатку відправили розвідку. Вони тиждень копали канаву, роблячи відведення води, адже навколо практично було болото. Потім ми зв'язалися з танкістами 93-й бригади, командував там Діма Кащенко, Кащей, вони прислали свою евакуаційну машину для бронетехніки і механіка. Ще треба було зробити так, щоб ворог не помітив нашу операцію, адже навколо чисте поле. Тому попередньо кожен день ми кошмарили сепарів артилерією - привчали до того, щоб вони в певний час переховували голови.

Перший танк зачепили без проблем, найгірше було витягати ІМРку. Нам довелося задіяти цілих три танки. Один займався евакуацією, а щоб утримати його, до нього чіплялися два інших танки, адже сама по собі ІМРка за вагою більша, ніж вся техніка, що її витягувала.

Але щоб ці три машини туди загнати, було придумано таку взаємодію: за півгодини до евакуації брат Кащеюшка в районі "Зеніту" погнав свої танки - вони створювали шум техніки, що рухається, для того, щоб ворог почув і відволікся. І в цей час ми запустили свої машини, на які сепари вже не звернули увагу. У результаті вони побачили, що ми все вивезли, коли машини були в Дослідному. Те, що операція вдалася - це заслуга багатьох людей: взводу прикриття, танкістів, механіків.

Ще одна пам'ятна для мене подія - наступ на Мар'їнку на початку червня 15-го року. Тоді бойовики майже взяли місто, а ми, завдяки розвідці, розуміли, що щось там намічається. У нас були координати декількох їх колон в районі аеропорту, які, як ми зрозуміли, повинні були як підкріплення і другого ешелону ворога піти на Мар'їнку. Тоді разом з 93-ї бригадою ми кинули арту на той квадрат, де знаходилася ця ворожа сила, а наші в Мар'їнці пішли в наступ. Це було найбільша поразка сепаратистів в 15-му році.

У серпні в 90 батальйон прийшов кадровий комбат Олексій Ліхман. Я вводив його в курс справи і представляв хлопцям, як комбата. З Водяного батальйон виводив він. А я плавно відходив в сторону. Але на дембель пішов після всіх, - 25 вересня.

Для мене найдивніше і те, що добре характеризує стан справ в армії, такий факт: коли ми вийшли з передка, ніхто не приїхав і не уточнив, як ми воювали, які бачимо недоліки, який досвід готові передати і так далі. З Генштабу приїхали тільки з одним питанням: чому так мало людей хочуть залишитися на контракті? Але щоб там не було, я пишаюся тим, що брав участь в боротьбі за Україну. Ми знаємо гімн, ми стали нацією.

Зараз, вже маючи бойовий досвід, я впевнений, що нам треба готувати армію для всіх видів дій: наступальних, оборонних, думати, як створити правильний штат. А ми поки що творимо той штат, який не потрібен - 250 тисяч людей, половина з яких незрозуміло чим зайнята. У військових вузах ми до цього часу викладаємо з бойового статуту, який розроблений з досвіду Другої світової війни. Але зараз з цим треба тільки поверхнево знайомити слухачів військових вузів і академій, як з одним з періодів еволюції бойових дій, але не вивчати, як основу. Адже у нас вже не буде фронтів, а штатні дивізії в повному складі не будуть вести бойові дії, зараз час локальних воєн з використанням нових технологій.

Що стосується особисто мене, то відвоювавши рік, я поміняв принцип життя - бачачи, що людини може не стати за секунду, не хочеться поспішати жити. Я перестав нервувати, і став по-іншому ставитися до сім'ї. Я прекрасно розумів, що їм було дуже важко, поки я служив в зоні АТО, чекати мого дзвінка, переживати, як там і що. Тому зараз я намагаюся приділити їм більше уваги.

Окрім вирішення накопичених проблем ветеранів, ми намагаємося впливати на політичну і економічну ситуацію в країні

На даний момент Віталій Баранов очолює дві організації учасників АТО: "Спілка учасників АТО Оболонського району м. Києва" та "Об'єднані війною. 90-й батальйон". Остання створена в кінці 2017 року, туди увійшли бійці 90-го батальйону і члени їх сімей. Обидві організації займаються допомогою сім'ям загиблих.

"Основна мета цих організацій - об'єднання близьких людей, для вирішення накопичених проблем, для спілкування, для того, щоб частіше зустрічатися один з одним. За рік, проведений на фронті, ці люди стали більше ніж товариші по службі, адже воюючи, хлопці довіряли один одному і ділилися найпотаємнішим. І зараз про свої проблеми більшість воліє розповідати тільки бойовим друзям.

Крім вирішення накопичених проблем ветеранів, ми намагаємося впливати на політичне та економічне життя країни, області, району, міста, села, вулиці, будинку. Багато що краще вирішувати спільно, як кажуть, "гуртом добре й батька бити". Крім цього, ми проводимо правові консультації для атошників і їх сімей. До організації мають право увійти не тільки учасники АТО, а й усі, кого об'єднала війна.

Також ми хочемо налагодити більш тісний зв'язок з сім'ями ветеранів, які проживають в селах далеко від великих міст. Важливо, щоб вони знали, що не забуті. Я вважаю, що такого роду організації повинні об'єднуватися, щоб рішення різних питань виходило на ширші обрії.

15 січня відбувся конкурс на посаду глави Державної служби у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, в якому Віталій також брав участь. За результатами конкурсу, дану посаду отримав екс-боєць "ПС" Валентин Манько, проте його репутація викликала ряд питань серед ветеранів АТО і представників громадських організацій. У зв'язку з цим, вже пройшло кілька зборів, на яких колишні бійці вимагають не допустити призначення Валентина Манько, а також провести новий публічний конкурс. Якщо конкурс пройде повторно, Віталій ще раз візьме в ньому участь.

"Я пішов на цей крок, тому що це дає можливість вирішувати питання, якими ми і займаємося в своїх організаціях, на більш високому рівні, а це дуже важливо, адже їх маса. Спробую дуже коротко відзначити, все, чим я готовий зайнятися, якщо прийду в Держслужбу, це відстоювання перед вищими ешелонами влади прав ветеранів війни та учасників АТО; взаємодія та обмін досвідом з ветеранськими організаціями за кордоном; взаємозв'язок з іншими міністерствами, на яких також покладена частина захисту і забезпечення колишніх бійців.

Усе, що я перерахував вище, можна розглядати як зовнішню політику. А якщо говорити про внутрішню, то це - прозорість і доступність до будь-якої інформації, що стосується роботи служби; об'єднання і консолідація всіх ветеранських організацій у вирішенні проблем, що виникли, як соціальних, так і політичних; вивчення, збір, аналіз проблем ветеранів війни та учасників АТО для швидкого і ефективного прийняття рішення; розробка всебічних державних програм для цих людей; пошук інвестицій для програм розвитку їх бізнесу, із залученням до різних робіт; максимальна допомога у вирішенні соціальних та інших проблем.

Також вкрай важливо домагатися, щоб хлопці, які готові йти в політику, брали участь у виборах різних рівнів.
Усе це потрібно робити терміново, оскільки якщо нічого не змінювати, то назва "АТОшник", що голосно і позитивно звучить зараз, стане чимось негативним. І крім усього іншого, є ще одне дуже важливе завдання - викривати в брехні самозванців: алкоголіків, наркоманів, шахраїв, рейдерів, та й просто продажних людей у ​​формі, які дискредитують тих хлопців, які по-справжньому воювали".
 

Текст і фото: Віка Ясінська, "Цензор.НЕТ"

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.