Пекло Освенціма: спогади козятинчанки Олександри Грушко

Садиба Олександри Грушко потопає в квітах. Біля хвіртки красуються червоні жоржини, білі ромашки, чорнобривці.

– Раніше в мене було багато квітів, зараз я вже не маю сил за ними доглядати, пережила інсульт, маю проблеми з тиском, - каже господиня і припрошує до оселі. Свою розмову моя співрозмовниця починає зі спогадів про дитинство. Бог наділив довгожительку прекрасною пам’яттю, а ще добрим чуйним серцем. Це навіть лелеки помітили і щороку гніздяться біля її хатини, як знак – що тут проживає добра, світла людина.

Братам і сестрам замінила маму

– Я народилась у містечку Козятин. В 13 років залишилась круглою сиротою. Зі мною ще були брат та сестри. Я замінила їм рідну матір, — веде розповідь Олександра Олексіївна. – Дитинство було важке, голодне, я ходила літом в колгосп на роботу, а зимою збирала вночі солому та дрова, щоб опалити хату, наймалась на роботу до людей. Коли підросла, закінчила курси санінструктора, брата мого забрали в армію. В свої неповні 17 років отримала паспорт, виїхала з Козятина у Бердичів і там працювала у дитячому будинку. Після першої відпустки, поїхала до брата у Білорусію, адже він там проходив військову службу. Приїхала 18 червня, а 22 – почула перші залпи війни. Брат пішов на фронт, а я лишилася в чужому місті. Разом з іншими евакуйованими дісталась до Смоленська, а звідти поїхала у Дніпропетровськ до сестри. Приїхала у Дніпропетровськ, а сестра евакуйована, а Козятин зданий і немає куди повертатися.