Пекло Освенціма: спогади козятинчанки Олександри Грушко

Садиба Олександри Грушко потопає в квітах. Біля хвіртки красуються червоні жоржини, білі ромашки, чорнобривці.

– Раніше в мене було багато квітів, зараз я вже не маю сил за ними доглядати, пережила інсульт, маю проблеми з тиском, - каже господиня і припрошує до оселі. Свою розмову моя співрозмовниця починає зі спогадів про дитинство. Бог наділив довгожительку прекрасною пам’яттю, а ще добрим чуйним серцем. Це навіть лелеки помітили і щороку гніздяться біля її хатини, як знак – що тут проживає добра, світла людина.

Братам і сестрам замінила маму

– Я народилась у містечку Козятин. В 13 років залишилась круглою сиротою. Зі мною ще були брат та сестри. Я замінила їм рідну матір, — веде розповідь Олександра Олексіївна. – Дитинство було важке, голодне, я ходила літом в колгосп на роботу, а зимою збирала вночі солому та дрова, щоб опалити хату, наймалась на роботу до людей. Коли підросла, закінчила курси санінструктора, брата мого забрали в армію. В свої неповні 17 років отримала паспорт, виїхала з Козятина у Бердичів і там працювала у дитячому будинку. Після першої відпустки, поїхала до брата у Білорусію, адже він там проходив військову службу. Приїхала 18 червня, а 22 – почула перші залпи війни. Брат пішов на фронт, а я лишилася в чужому місті. Разом з іншими евакуйованими дісталась до Смоленська, а звідти поїхала у Дніпропетровськ до сестри. Приїхала у Дніпропетровськ, а сестра евакуйована, а Козятин зданий і немає куди повертатися.

Олександра Грушко хотіла записатися на фронт санітаркою. У військкоматі дивилися на  бліді щоки неповнолітньої дівчини і вказували на двері. У тодішньому райкомі  доручили єдине завдання —  копати окопи.

– Знайшлися в Дніпропетровську друзі, допомогли мені знайти роботу (мити підлогу, прасувати), віднайшли мені квартиру, одяг. Друзі, особливо Віра Бубликова, запропонували піти у підпілля, роздавати листівки. Ми були молоді та недосвідчені, нас спіймали на гарячому. Спершу був вирок – повісити, але потім побачили, що зовсім юні. Дев’ять осіб, в тому числі і мене, відправили на Майданик у Польщу, а звідти в Аушвіц Освенцім.

Номер 22392 – на все життя

Аушвіц Освенцім забрав у Олександри Грушко всю молодість, понівечив тіло, врізався в душу важким болем.

– Мене привезли 12 жовтня 1942 року, накололи номер 22392, який на все життя залишив слід, що ти не людина, раб, - зі сльозами на очах розповідає довгожителька, витримуючи кілька хвилину паузу тиші, продовжує. — Мені відрізали коси і я стала плакати, підійшла чехословацька єврейка, дуже вродлива і  каже: «Втративши голову, за волоссям не плачуть». Деякі не витримували тих катувань і знущання, і помирали. Я була витривала, боролась за життя. Пригадую, 5 грудня нас з бараку на мороз викинули з високою температурою та вошами. Це був тиф.  Я розуміла, що помираю, німецький лікар не барився з такими хворим і вже розпорядився, щоб мене винесли на носилках у крематорій. Я була у повній свідомості, і розуміла, що мене позбавляють життя заживо. Не могла підвестися, бо висохла від голоду. Лише попросила пити. Потім підійшла жінка – москвичка і запитала мене, звідки я, дала мені пити, і виходила мене. Таким чином я вижила. Весною в 1943 року ходила в поле на роботу. Там їла траву, кульбабу, який листочок із кукурудзи. Цього ж року в таборі заснувалась підпільна організація. Я також була в ній, — ділиться пані Олександра.

Досі сняться діти

У концтаборі жили у бараках, щодня помирали сотні людей, щодня пухли з голоду та холоду. Худу, охлялу землячку змусили доглядати маленьких дітей. Це були діти віком від 1 року, забрані в партизанів.

– Всі ці діти були маленькі, всі плачуть, просять маму, у легенях в них зібралась рідина, кашляють, помирають в муках, без мами. Я їх брала на руки, витирала сльози і разом з ними плакала. Я їх мила, годувала, була їм як мама. Німці дивилися і дивувались, що всі чисті. Потім ці діти звикли до мене, але їх наказали вивезти. Я ледь пережила ті хвилини, ледь витримала, досі плачу ночами, згадую ті сльози, ті маленькі очі і ручки, що так тягнулися. Це ніколи не забудеться.

У 1945 році Олександра Грушко за три місяці до визволення знову захворіла на тиф. Бог знову врятував і вберіг її від смерті. Війна закінчилась, а здоров’я, що забрав концтабір, не повернути. Жінка залишалася бездітною. Свої літні роки доживає в самотності, проте щоночі молиться: за себе, за тих, хто загинув, за Україну, за мир.

 – Освенцім для наших нащадків - звичайний музей, а для мене велика могила, в яку помістилося більше 4 млн людей різних поколінь і віку. Тут знайшли своє місце маленькі діти, яких клали на штабель дорослих мерців. Як потрапляла вагітна, вона народжувала і ту дитину брали за ручки і за ніжки і викидали на двір, а там збігалися здорові криси і загризали її. Я ніколи нікому не бажаю навіть в страшних снах таке побачити.

Слідкуйте за новинами Козятина у Facebook, Telegram, Instagram та Viber.