Принцип Ле Шательє в дії!

(№ 1 (204) 11-17 січня 2007 року Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик Персонал-Плюс) передрук на прохання наших читачів

Принцип Ле Шательє в дії!

У 1960 роки, займаючись біонікою, я моделював зорову систему людини. Це був дуже «модний» на той час напрям науки не тільки в Харківському інституті радіоелектроніки, де я заочно навчався в аспірантурі, а й взагалі в Україні.

Відділом «біологічної кібернетики» у Київському Інституті кібернетики АН УРСР керував відомий вчений, академік М. Амосов, книгою якого «Мысли и сердце» наукова молодь того часу просто-таки зачитувалася. Коли я робив доповідь у цьому відділі, Амосов звер­нув мою увагу на те, що мої моделі зорової системи людини описують зір, як відокремлену від людини систему. Це було дуже серйозне застереження, бо я розумів, що мої моделі не є ідеальними і всі процеси в живих організмах, перебуваючи в постійному зв’язку, обумовлюють їхнє функціонування. Застереження М .Амосова змусило мене полишити біоніку й зайнятися моделюванням динамічних систем. На неодноразові запитання, чому я кинув біоніку, я так і не відкрив Миколі Михайловичу справжньої причини відходу від біологічних систем. Цього я так і наважився сказати вченому навіть після операції на серці, яку йому зробили незадовго до смерті. Сьогодні мені шкода, що я не відкрив цьому талановитому хірургу справжньої причини мого «дезертирства» з біоніки, хоч він неодноразово й запитував мене про це.

Проте заняття біонікою не минули марно (ще одне підтвердження взаємозв’язку процесів у реальному житті) й окремі моделі та технології дослід­ження я переніс на соціальні системи. І вже 1966 року я мимоволі почав аналізувати події, що відбувалися в житті і мали вплив на мою кар’єру. Так, мене вразили застереження М. Амосова. Великий був хірург і вчений.

Першим враженням моїх спостережень було те, що, почавши звертати увагу на людей навколо і, передусім на безпосереднє керівництво, я помітив таку закономірність. Кожна людина, яка чинила мені зло, згодом зазнавала помсти. І що більше я страждав від несправедливого ставлення до себе, то більшого горя зазнавала людина, яка завдала прикростей мені.

Не розповідатиму про окремі епізоди, а розповім про останній, який мене сильно вразив і який стався з президентом НАН України Б. Патоном влітку 1992 року. Приблизно десь за місяць до цього Б. Патон ініціював моє звільнення з посади директора Наукової бібліотеки імені В. Вернадського. Слід додати, що саме він 1985 року запросив мене на посаду директора. Тоді бібліотека була в критичному стані, будівництво нового приміщення на Московській площі тривало майже 12 років і не було видно тому кінця. Кіль­ка томів анонімок на керівництво бібліотеки, відсутність комп’ютеризації змусила Президію Академії Наук кардинально змінити ситуацію. Тоді й запросили мене, як фахівця в галузі обчислювальної техніки й керівника, який мав досвід будівництва, створити і керувати найкращим обчислювальним центром з усіх вищих навчальних закладів Радянського Союзу. За неповних 3,5 року було закінчено будівництво, перевезено 7 млн томів літератури в нове приміщення, відкрито нову бібліотеку — на той час найбільшу за площею в Європі, оснащену комп’ютерною технікою. Усе це вимагало від мене великих зусиль, а успіхи викликали заздрість у багатьох директорів академічних інститутів. Тоді я був наймолодшим директором науково-дослідного інституту (такий статус отримала бібліотека 1988 року) і, мабуть, занадто енер­гійним. Через деякий час серед співробітників Президії Академії Наук почали поширюватися чутки про продаж літератури з фондів бібліотеки, а через деякий час Б. Патон відверто сказав, щоб я написав заяву про звільнення. Після розмови наодинці в його кабінеті на вул. Володимирській (цю розмову він потім часто згадував) я пішов з посади директора і зайнявся приватним бізнесом. Але дуже переживав своє звільнення, звинувачуючи в несправедливому до себе ставленні саме Б. Патона (адже я поклявся йому, що всі звинувачення безпідставні, і то була страшна клятва). Це був червень 1992 року, а через деякий час я дізнаюся, що Б. Патон, катаючись на водних лижах, потрапив ногою під затоплене дерево і сильно постраждав. Саме тоді я почав думати про нову роботу, перестав звинувачувати Б. Патона й уважно відслідковував його одужання. Це сильної волі людина. Він щодня з металевим шарніром у стегновій кістці проходив кілька кілометрів, аби розробити її, чим викликав неабияку повагу лікарів.

Скажете, випадковий збіг обставин… Ні! Це закономірна дія принципу Ле Шательє на практиці.

Гендлярсько-лихварська еліта, що захопила владу в Україні, знищила економіку країни, захопила її багатства, призвела до масового зубожіння населення, знищує інтелектуальний потенціал країни, зрадила український народ, сприяє новому геноциду українців. Відкрито йдеться про ще більше скорочення населення в найближчі десятиліття. Дуже багато людей запитують себе: а що ж далі? Що нас чекає? Принципова відповідь на ці запитання, хоч як це здасться дивним для багатьох, утримується в традиційних релігіях, що випередили в окремих відносинах науковий аналіз суспільних процесів.

Дія принципу Ле Шательє

Саме в традиційних релігіях було поставлено проблему покарання. Відповідно до релігійних поглядів грішників, що зробили злодіяння, неминуче чекає кара. По суті, релігії — це вираження багатовікових спостережень за взаєминами людей, їхньою поведінкою, цілеспрямованістю. Багато релігійних положень є практичними висновками з досвіду. За сотні років у цій сфері відбулося не так уже й багато якісних змін, основи взаємин збереглися. Залишаючи осторонь питання існування вищих сил, зазначимо таке. Люди завжди спостерігали дію сил покарання. Але вони часто приходили із зовсім несподіваного боку, і здавалося, що кара не мала прямого стосунку до вчиненого. Разом з тим, її дія спостерігалася не завжди. Багато хто запитував себе: чому Бог дає волю злу на Землі?

Коли в результаті тих або тих дій різко порушується сталий уклад, виникають побічні процеси. Ці процеси описуються принципом Ле Шательє. Він дає можливість пояснити цілу низку явищ, які дослідники вважали безглуздими, пов’язавши їх з релігією. Словом, можна говорити про раціональний бік проблеми покарання, що перестає бути чисто релігійним складником й стає на наукову основу.

Принцип Ле Шательє з його надзвичайно глибоким змістом часто формулюють досить розпливчасто. Його можна сформулювати так: «Зовнішня сила деякої системи, викликає в системі процеси, що намагаються послабити дію цієї сили». Цей принцип деякі автори розглядають як постулат термодинаміки систем, що перебувають у рівновазі.

Аналізуючи події, що відбуваються, люди (зокрема й представники владних структур) часто абстрагуються від побічних процесів. Але в надскладних системах (біологічних, соціальних, економічних) вони неминучі. Згодом побічні процеси можуть виходити на передній план і мати вирішальне значення. Проблема побічних явищ займає велике місце в проблемі здоров’я. Так, алкоголь піднімає настрій, служить супутником людей у компаніях, під час дружньої зустрічі. Але його побічні дії добре відомі. Для визначення побічних дій ліків проводиться великий обсяг дослід­жень і випробувань. Застосування багатьох ліків є суворо обмеженим, а іноді вимагає певних заходів для зменшення побічної дії.

Особливості реалізації покарання

Події відплати розігруються начебто в іншій площині через другорядні процеси, що, здавалося б, не мають жодного стосунку до початкового зла. Це стосується і суспільств, і окремих осіб. Звернемося до прикладів.

За останні два століття світ змінювався на очах. Докорінно змінилися умови життя. Електроніка, радіо, телебачення, комп’ютери, комунікаційні системи давали привід думати, що можливості людини безмежні. Однак поступово почали проявлятися побічні процеси цивілізації. Дедалі більше руйнувалося довкілля, виникали екологічні проблеми. Спочатку їх, здавалося б, можна було не враховувати, але вони набирали дедалі більшого значення, а в наш час починають загрожувати самому існуванню людства.

Серед усіх народів за останні чотири сотні років відзначилися європейці. Вони створили колоніальні імперії й підкорили собі увесь інший світ. Але з часом відбувалися побічні процеси, за рахунок яких у європейської раси різко знизилася народжуваність. Зараз територія, яку займають європейці, стискується, мов шагренева шкіра. У самій Європі дедалі більший відсоток населення становлять вихідці з колишніх колоній і напівколоній, які прибули в європейські країни в пошуках праці і виконують тут некваліфіковану, брудну роботу.

У США представники білої раси вже в найближчій перспективі втратять більшість.

Американський політик і радник президентів Ніксона і Рейгана Патрік Бьюкенен, який неодноразово балотувався в президенти США від Республіканської партії, у своїй новій книзі «Смерть Заходу»  дав прогнози на майбутнє. Очікується, що до 2050 р. лише 10% населення Землі матимуть «європейське» походження. Населення країн третього світу зросте на 4 млрд, тоді як Європа втратить стільки людей, скільки нині мешкає в Німеччині, Польщі і скандинавських країнах. Іслам підкорить собі Францію, Іспанію, Центральну Європу й Бал­кани. Мексиканці й латиноамериканці остаточно захоплять (як мі­німум демографічно) пів­денний захід США. Іноді про це говорять як про історичну відплату.

В Україні наприкінці 1980-х — початку 1990-х представники інтелігенції (особливо письменники) масово виходили на вулиці в знак підтримки «демократів», що обіцяли волю від усяких обмежень, від бюрократії, партійного контролю. Саме ці люди, в основному з простого народу, які отримали можливість займатися творчою роботою, повноцінно відпочивати, забули про все й вийшли на вулиці. Відповідно до принципу Ле Шательє, розплата не змусила себе чекати й прийшла в роки чорного десятиліття «незалежності» України. Ці люди почали отримувати мізерні кошти, а письменники — менше за двірників. Почалося знищення інтелекту. Потрібно було заробляти, торгувати на ринку. Не стало обмежень у науці, але вчені самі виявилися поза наукою, а письменники поза державними дотаціями, що за вироком нової влади імущих підлягали ліквідації. Прийшла година відплати.

Велику роль відіграють побічні процеси в керівництві країнами. У Ро­сійській імперії часів Петра І зазвичай усі управ­лінські справи вели німці, а їхнє російське начальство могло займатися приємнішими справами. Це був побічний процес керування. У результаті та­кої ситуації в німців виявилося більше важелів реальної влади.

Схожа ситуація склалася в Польщі після війни 1632—1634 років, коли полякам були підлеглі землі із численним українським населенням.

Польські магнати, одержавши в захоплених ними російських землях великі маєтки, зовсім не хотіли господарювати, вони воліли їздити блискучими столицями Західної Європи. Та й у самій Польщі — Варшаві, Кракові — теж було не нудно: йшли вистави в театрах, давали бали, збирали застілля. Оскільки такий відпочинок був дорогим, забирав багато сил і часу, то пани потребували посередників, здатних забезпечувати постійний приплив коштів. Таких посередників вони знайшли в особі євреїв, яких запросив у Польщу ще в XIV ст. король Казимір Великий. Євреї непогано влаштувалися в цій країні, орендували корчми й крамниці, займалися лихварством. У маєтках вони ставали довіреними особами поль­ських панів і вичавлювали гроші з українських селян-орендарів.

Така втрата керування мала для Польщі й України досить негативні наслідки. Але особливо негативними вони були для євреїв. Так, у єврейській енциклопедії подано: «Хмельниччина чи Хмельнищина — народний рух в Україні, що виник 1648 року в зв’язку з іменем чигиринського сотника Богдана Хмельницького, знаменний в історії поль­ського єврейства великими бідами. Від попередніх козацьких бунтів Хмельниччина відрізняється тим, що охопила не тільки невдоволене політичною залежністю вільне козацтво, а й широкі маси кріпосного селянства (озлобленого на польських панів) і, насамкінець, православних міщан, які охоче приєдналися до руху, що мав за мету вигнати з України поль­ське дворянство, поль­ську адміністрацію, католицьке духовенство і євреїв» .

У працях єврейських авторів багато згадок про розправи над євреями в Немирові, Тульчині, Полонному, Заславлі, Острозі, Старокостянтинові, Барі, Кременці та інших містах України.

На початку ХVIІ ст. чимало євреїв жило в Києві. «Після влади польських королів над Києвом, — пише І. Даревський, — тобто в першій половині ХVIІ ст., євреї продовжували жити в Києві мирно й спокійно, займаючись ремеслами і торгівлею, маючи в ньому свої будинки і володіючи майном. Це видно із свідоцтв, затверджених у період 1635–1654 рр. Петром Розвадовським, який був головним проповідником домініканського товариства київських католицьких священиків».

Проте з повстанням в Україні та Поділлі (1648—1649 рр.) гайдамаків і запорозьких козаків під проводом гетьмана Богдана Хмельницького проти панування поляків і євреїв для всіх гнобителів настали тяжкі часи. За свідченнями істориків, «тільки протягом цих двох років було перебито понад 600 тисяч євреїв».

Однак єврейські історики жодним словом не обмовилися про те, а чому ж били євреїв і поляків. Гноблення українського народу дійшло до того, що навіть православні храми євреї надавали віруючим в оренду.

Богдан Хмельницький вступив до Києва 15 серпня 1648 року з багатою здобиччю золота й срібла. Усе населення вийшло йому назустріч і вітало захопленими вигуками. Хмельницький роздавав людям подарунки й пожертвував чимало золота й срібла київським монастирям та церквам. Вступ до Києва козаки Богдана Хмельницького святкували шість днів.

Не маючи спромоги перемогти військо гетьмана Хмельницького, поляки змушені були направити до нього своїх послів на чолі з головним київським комісаром Адамом Киселем просити миру. Богдан Хмельницький запропонував полякам такі умови:

Щоб у Києві і в усій Малоросії не було й сліду від унії, щоб єзуїтів не залишилося більше.

Щоб у всіх містах, де житимуть козаки, не було католицьких костелів.

Щоб київському митрополитові було надано перше місце в сенаті.

Щоб воєводами й комісарами були виключно православні з руського населення.

Щоб кількість козаків не обмежувалася.

Щоб у всій Україні разом з Києвом і в усій Малоросії не залишилося й сліду від євреїв. А також багато інших умов, які не могли виконати поляки.

Як бачимо, Богдан Хмельницький послідовно намагався звільнити Україну від євреїв. Проте піз­ніше було укладено Білоцерківський мир, який знову надав можливість євреям селитися в Україні. І тільки тоді, коли Богдан Хмельницький перестав розраховувати на допомогу татар і звернувся по допомогу до царя Олексія Михайловича, якому запропонував взяти «під свою державу» Україну й Малоросію; коли після цього Малоросія й козаки присягнули на вірність царю московському (1654 р.), — московське військо виступило на допомогу Хмельницькому проти Польщі.

Тоді ж долю євреїв у польській Русі було остаточно вирішено. Під час війни Московського царства з Польщею настав кінець усім євреям царства Польського, і навіть велику вільненську громаду спіткало це загальне лихо.

Страшним ураганом пронеслися московські війська разом з військами Хмельницького по всій Польщі, руйнуючи і спустошуючи все на своєму шляху. Євреїв били, розкрадали їхнє майно, знищували синагоги й шматували священні «Тори», які там зберігалися.

Поляки не в змозі були протистояти ворогам, оскільки тоді Польща зазнавала розгрому з боку московитів, пруссаків, шведів і жорстоких козаків.

Бажання Хмельницького щодо перебування євреїв в Україні і Малоросії здійснилося сповна. Московський цар видав указ, яким суворо-пресуворо забороняв євреям під будь-яким приводом жити в Україні і Малоросії взагалі та в межах київського району зокрема. Таку умову поставив Хмельницький московському царю ще до того, як Україна та Малоросія присягли на вірність Москві.

З 1665 року і до кінця XVIII ст. у Києві, як і в усій Україні, не залишилося жодного єврея, всіх вигнали, а козацькі гетьмани слідкували, щоб ті знову не з’явилися. За царювання Федора Олексійовича і правління Софії Олексіївни (1676–1689 рр.) також ретельно пильнували, щоб жоден єврей не переступив кордони Русі й України. Так тривало ще й за Петра І й Катерини ІІ.

Як бачимо з цієї досить промовистої цитати, майже півтора століття євреям було заборонено проживати на території України. Це і є дія принципу Ле Шательє.

Непогано було б згадати і нинішнім хабадським євреям історію…

Відмова від державного регулювання, що нині проводиться в Україні, також спричиняє важкі наслідки, які виявляться не одразу. Тут суттєву роль відіграє втрата можливості запобігати надзвичайній ситуації, аварії. Але вони неминучі. Міжнародний валютний фонд (МВФ) висуває Україні вимоги ліквідації «природних монополій», таких, як єдина енергосистема, єдина система залізниць і створення на їхньому місці «конкурентного середовища». Але саме ці системи відповідають сучасному рівню продуктивних сил. Вони створюють запас міцності, дають змогу маневрувати ресурсами, швидко лікві­дувати наслідки аварій і позаштатних ситуацій. Наслідком рекомендацій МВФ стануть холодні будинки, відключення світла, розвал єдиної мережі залізниць і дезорганізація шляхів сполучення по країні. Здавалося б, випадкові процеси призведуть до катастрофи. За відсутності регулювання аварій­ність здобуває принципове значення. Там, де дрібній фірмі (або сукупності фірм) приходить кінець, великі об’єднання знаходять вихід. Поступово побічні наслідки відмови від державного регулювання набиратимуть дедалі загрозливішого характеру.

Поняття побічних процесів і відплати можуть реалізовуватися й на рівні окремої людини. Про це свідчить і релігія. Про це свідчить і приклад, наведений на початку цього розділу.

Наприклад, Волкогонов — колишній войовничий марксист. Після горбачовського перевороту спеціалізувався на викритті комунізму. У своїй книзі про Леніна помістив на обкладинці зображення страждань важко хворої людини. Життя, здавалося б, вдалося, він отримав матеріальні блага, звання, гроші, але, по суті, не встиг ними скористатися й помер у страшних муках. Можливо, його хвороба була викликана впливом на підсвідомість постійного споглядання страждань.

Відплата чекала й на багатьох з оточення Кучми. Когось наздогнала передчасна смерть, а хтось потрапив до в’язниці. Можливо, тут зіграла роль внутрішня атмосфера оточення, що її іноді порівнюють з павуками в банці.

Вражаючим прикладом є ситуація з нашим президентом. Для людей, які знали про його близькі стосунки з Вадимом Гетьманом, про його непрості відносини з релігією, а головне — святкування юдейських свят у синагогах, не має сумніву, що тут діє принцип Ле Шательє.

Агресорам за Югославію

Справедлива відплата за криваві злочини агресорів у Югославії не змусила себе чекати. Негідникам віддається за справи їхні. Не завжди, щоправда, меч карає точно, не завжди він січе саме ту голову, що безпосередньо винна... Нам часто навіюють думку, що народи ні в чому не винні, їх ніхто не запитує, вони й не відають, що творять їхні правителі. А люди нічого не можуть змінити. Це неправда. Як тільки починається «миротворчий» рейд проти якого-небудь непокірного народу, всередині країни-агресора чорною хвилею піднімається шовіністичний вереск, мільйонні юрби «народу» не просто підтримують свої режими в їхніх жандармських діях, а й вимагають нещадно «карати» непокірливих! Це правда. І закривати очі на цей страшний факт неможливо! Ми маємо справу з незбагненним симбіозом і однодумністю народів зі своїми правителями - вбивцями мирних мешканців.

Тому не слід дивуватися, що за ракетними ударами по мирних містах і селах в одному регіоні світу раптом відбувається зовсім іншої сили удар і зовсім в іншому регіоні. Янкі скидають бомби на сербські школи — а в Штатах школярі вбивають своїх однокласників... Франція вимагає посилення бомбардувань — а передріздвяний ураган зненацька зносить чверть Франції... Усе у світі пов’язано. І якщо нам здається іноді, що якийсь агресор чи правитель уник відповідальності, це не зовсім так — нехай не його покарала Природа, нехай не його покарав Господь, але дітей його, рідних, близьких, родичів, єдиноплемінників, його безбожний народ, що волав на площі: «Крові!!!»

Хотіли крові? Одержуйте! Або не рийте яму іншому.

Нижче наведено лише незначну частину тих фактів, які переконують: відплата неминуча! Неминуче діятиме принцип Ле Шательє…

26 квітня 1999 р. над Албанією вибухнув і впав американський вертоліт «Апач». Двоє пілотів — у госпіталі. Вижили окупанти. Тимчасово вижили. Прийде і їхня година.

26 квітня 1999 р. у південних штатах США почалася сильна повінь, вода піднялася на два метри, рух паралізовано, є жертви. Це вам за розгромлений телецентр у Бєлграді, за 20 загиблих і десятки поранених. І це тільки початок.

26 квітня 1999 р. у Лондоні вбито одну з найвідоміших ведучих телевізійних новин — Бог покарав її за брехливі сльози за «бідних албанських біженців» і за прокляття на адресу сербів.

У Лондоні за два тижні два вибухи в кольорових районах, близько сорока поранених. То ж бомби рвуться не тільки в Сербії.

4 травня 1999 р. ураганної сили «торнадо» пронеслося над штатами Оклахома й Канзас. Руйнації — як після інтенсивного бомбування, замість будинків руїни — 3 тисячі будинків зруйновано дощенту, п’ятнадцять тисяч пошкоджено, покручені зім’яті автомобілі, вивернуті стовпи й дерева, знівечені лінії електропередач. За попередніми даними — 47 трупів, 100 людей пропало безвісти, понад 700 поранених. Збиток — більш як мільярд доларів. Влада терміново переправили армійські частини в Оклахому й Кан­зас для придушення насильства й мародерства. Медикаментів бракує, психоз, паніка, загальна істерія, розбої й бандитизм... Янкі бомблять Сербію. Господь бомбить Штати. Злочин породжує покарання. Поки що незначне. Але віддасть убивцям сторицею!

5 травня 1999 р. в Албанії неподалік Тірани звалився американський вер­толіт «Апач» — машина згоріла, обидва пілоти загинули. І це ще до початку бойових дій. З’явилося коротеньке повідомлення, що «Апач» збив російський доброволець-диверсант. Але поки що підтверджень немає...

10 травня 1999 р. під Новим Орлеаном розбився автобус — 23 трупи, 17 поранених. Прямо як від точного влучення ракети. Янкі б’ють по автобусах у Сербії — Господь б’є по автобусам у Штатах. Арифметика проста. Око за око! Зуб за зуб!

22 травня 1999 р. у Баварії сильна повінь, водою змиває автомобілі з доріг, залило тисячі будин­ків, за попередніми повідомленнями — двоє загиблих. Німцям послано знак з неба.

15—16 червня 1999 р. у Македонії борці з окупаційним режимом підір­вали чотири бронетранспортери.

21 червня 1999 р. на власній, яка не вибухнула, скинутій на школу в Косові авіабомбі підірвалися двоє англійських окупантів і двоє албанських бандитів з «армії звільнення». За прогнозами, на розмінування Косова й ліквідацію всіх бомб, що не розірвалися, і снарядів знадобиться вісім років. Дай Боже, щоб щодня ці бомби несли із собою окупантів до диявола!

6 червня 1999 р. природа помстилася вбивцям. На східному узбережжі США небачена спека — 42 градуси в тіні, страшенна вологість, населення задихається... Те ж саме в Канаді, плюс перебої з електроенергією. А у Квебеку немислимі урагани з блискавками — десятки спалахів одночасно — Божий знак! У центральній Англії — урагани й потопи. У Німеччині — повінь.

8 липня 1999 р. стався неймовірний потоп у Лас-Вегасі — бурхливі глибокі ріки на вулицях, перекинуті у хвилях машини, змиті будинки, багатомільйонні збитки, поки що двоє утоплеників. «Супермени» виявилися абсолютно не готовими до стихійної відплати, до природної й Божої помсти за Сербію. До кінця року Штати матимуть збитки більші, ніж вони їх завдали сербам!

18 липня 1999 р. окупанти ввійшли в Сербію. Окупанти гинуть у Сербії. Двоє американських вояків перевернулися на машині й відкрили рахунок натовським трупам на святій слов’янській землі. Як кажуть, хто з мечем прийде...

29 липня 1999 р. в американському містечку Атланті страх, жах, паніка й цілковитий психоз — «найжахливіший злочин за всі часи». Якийсь Марко Бартон увійшов у якийсь офіс з двома пістолетами і перестріляв службовців. А до того він уже вбив дружину й двох дітей. Здійснивши задумане, застрелився сам. Підсумок — дванадцять трупів, дванадцять поранених. Вагомий підсумок! Щоправда, убитих менше, ніж у Сербії, але лихе лихо початок ...

Серпень — жовтень 1999 р. урагани, бурі, смерчі...

18 листопада 1999 р. у штаті Техас завалило колодами студентів місцевого університету. Вони складали величезні колоди для багаття (з жиру бісилися) — 11 трупів, багато потрапило до лікарні...

26 грудня 1999 р. Найсильніший ураган пронісся Європою: 180 загиблих, сотні поранених, тисячі зруйнованих будинків, понад 2 мільйони будинків без світла, сотні знівечених автомобілів. На добу виведено з ладу найбільші аеропорти Франції, паніка на залізничних вокзалах. У Бельгії страшні повені, вода заливає села й містечка. 4 тисячі вирваних з коренем дерев тільки в одному Версалі, перевернені машини.

28 грудня 1999 р. ураган налітає на Європу з новою силою. Європа стогне. Франція волає про допомогу. Число жертв перевищило сотню. Уже 3,5 мільйона будинків залишилися без електрики. Завалено й не діє 35 високовольтних ліній електропередачі — чверть від усіх у Франції. Гарона вийшла з берегів. «Мені помста, і аз віддам», — говорив Ісус.

3 січня 2000 р. ураганний вітер впав на Англію й Шотландію. Ще більший лютує в Америці — штати Кентуккі, Іллінойс, Міссурі та ін.

10—20 січня 2000 р. у Британії почалася страшна епідемія грипу. Лікарні переповнені, ліжка в коридорах. Люди вмирають у швидких. Психоз. У парламенті звинувачують один одного в неготовності до такої ситуації. Західна система охорони здоров’я — фікція. Народ незахищений. Хворі мруть... Епідемія триває.

20—24 січня 2000 р. північні штати Америки засипано снігом. Паніка. Населення скуповує воду й провіант. Енергопостачання порушене. У Вашингтоні службовцям дають відпустки, щоб не обморозилися. Рвуться під вагою снігу дроти. Падають опори. На дорогах пробки. 24 січня — велика аварія: більше сотні машин урізаються одна в одну, десяток загиблих, кілька десятків поранених, паніка. Зледеніння.

14—15 лютого 2000 р. нові урагани-смерчі пронеслися Штатами. Град з неба — Божа кара... Тридцять трупів, сотні зруйнованих будинків — начебто гігантським катком пройшлися Сили Небесні. Цього разу штатом Джорджія й суміжними штатами.

27 лютого 2000 р. Повінь у Австралії. Затоплено дрібні курортні містечка. Англомовна Австралія завжди підтримувала Штати. Чи задумається вона тепер?!

11—12 квітня 2000 р. повені в Угорщині й Румунії. Збиток колосальний... Ці натовські дармоїди зі шкіри геть лізли, щоб прислужити Штатам, коли ті знищували Югославію.

Ось дія принципу Ле Шательє. Американці отри­мують відплату за свої дії в Югославії. А наші правителі хочуть під крило агресора, рвуться в НАТО… Принцип Ле Шательє діє і від нього немає схованки… Задумайтеся, панове міністри, й одумайтесь…

Це тільки початок. Накочуються нові часи. Часи розплати.

Глобальна пастка

Коли говорять про єдиний економічний, політико-правовий, інформаційно-освітній простір націй, мають на увазі неподільні універсалії, що спільно утворюють інфраструктуру національного розвитку й канву народної долі. Сучасна глобалізація вперше в історії людства зазіхає на ці основи колективної до­лі й ідентичності і припускає тотальну приватизацію, що виключає саму постановку питання про національну ідею, національні інтереси, пріоритети, безпеку тощо.

Водночас ні в кого не залишається сумніву в тому, що в процесі реалізації приватизації «верхи» і «низи» суспільства заздалегідь нерівні. Тотальними приватизаторами вже не тільки економічних, а й географічних, соціальних, культурних багатств є псевдо- і ксеноеліта, яка має владу.

Атомізація народу, перетвореного в розпорошену масу індивідуумів, необхідна не для того, щоб народ долучився до захопливої епопеї тотального розграбування, а щоб він не чинив опору тотальному руйнуванню й розкраданню.

Процедури й критерії відмінності невідчужуваного національного надбання від того, що може підлягати приватизації й комерціалізації, оголошуються нечинними! Нам важливо при цьому не випустити з уваги те, що майже всім приватизаторам України й донині залишається невідомим.

Суть у тому, що тотальна американізація світу, яка супроводжує становлення глобального відкритого суспільства, означає, що національні проекти тотальної приватизації — це лише тимчасовий, перехідний етап. Владні еліти незахідного світу тільки для того і є приватними власниками матеріальних і нематеріальних багатств нації, щоб вони, як власники, які ні перед ким не звітують, могли продати свою власність справжньому хазяїнові світу, у якого є чим платити. Саме собою зрозуміло, що купити за дійсною ціною все багатство планети, помножене на працю народів світу, США не можуть. Отже, глобалізація припускає гру на зниження, включаючи два етапи.

На першому етапі жадібна місцева псевдоеліта за безцінь скуповує все національне надбання — не за дійсною ціною, а за «конвенційною», встановленою владною елітою, яка пов’язана між собою круговою порукою.

На другому етапі головний утримувач доларів скуповує в цих самих «верхів» роздроблене й знецінене національне багатство — не так за ринковою ціною, як за політичною, пов’язаною з гарантіями особистої безпеки і збереження таємних закордонних рахунків. При цьому не слід виключати й третього етапу — приватизації цих рахунків світовою закулісою через махінації з фінансово-кредитною системою.

Механізм цього зв’язку досить прозорий: що незаконнішою є національна приватизація й що нелегітимнішою є власність новоспечених олігар­хів, то менше в них підстав довіряти власному населенню й розраховувати на його лояльність. Але страх перед власним народом змушує шукати гаран­тій на стороні й всіляко догоджати тим, хто може гарантувати безпеку і визнання — прийом до еліти «громадян світу». Отож, що менш справедливо буде оцінено національну власність, тобто вкрадену приватизаторами у власного народу, то більше ця власність знецінюється на глобальному ринку, де основним «покупцем» є наддержава-переможець. Крадене багатство зазвичай збувається задешево. А далі діє принцип Ле Шательє… Скажете містика? Ні! Це дія законів складних систем. Для скептиків рекомендую мудру книгу: Гилмор Р. «Прикладная теория катастроф». М.: «Мир». 1984. — Кн.1.

Микола СЕНЧЕНКО

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Козятина за сьогодні

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up