Розміняв сотню Василь Співаченко

Своє 90-річчя відзначив у понеділок, 26 березня, житель села Козятина Василь Петрович Співаченко. Ювіляра привітали його дружина Валентина Михайлівна, діти, онуки, правнуки. Не забуло про цю знакову дату керівництво вагонного депо, вручивши йому пам’ятну медаль та грошову винагороду. Адже весь свій трудовий шлях ювіляр провів на залізниці.

Дитинство Василя Співаченка пройшло безбарвно. Каже, що навіть не має що згадати пам’ятного. Залишившись в ранньому віці без батьків, маленький Василь пас корови. А опікуном і виховатилем для нього і двох сестричок, яких вже немає, була рідна тітка.

Коли почалася Друга світова війна, Василю Петровичу виповнилось 14 років. За роки окупації підлітка сім разів німці намагалися забрати в Німеччину остарбайтером. Та кожен раз йому вдавалося вислизнути з рук поліцаїв, які готували списки відправки на чужину.

Коли Козятин звільнили від гітлерівців, юнак Співаченко став бійцем винищувального загону. Сформований загін формально нікого не знищував. Бійці виявляли диверсантів і гасили пожежі після ворожої авіації. Коли війна закінчилась, Василь став залізничником, працював оглядачем вагонів.

Коли йому було 28 років, то перестав бути самотнім. З того часу і до сьогодення поруч з ним його життєва підтримка — дружина ювіляра Валентина Михайлівна. Разом з нею вони виховали двох синів Петра і Миколу. Коли діти повиростали, то привели в будинок батьків своїх наречених — батькам дочок. І мали Василь Петрович та Валентина

Михайлівна нову втіху. Молодші Співаченки обзавелися своїм житлом, а дитячий гомін частіше був в хаті бабусі й дідуся. Так вони допомагали своїм дітям виховувати династію Співаченків, яка розрослася та ще й прославляє Козятинський край. Наприклад, правнучка Даша Співаченко — неодноразова переможниця обласних чемпіонатів та конкурсів.

За прожитих 90 років можна написати не одну книгу. Тільки у нашого ювіляра все якось по іншому, як один день. Навіть в його трудовій книзі всього чотири записи: “Прийнятий на роботу, переведений з оглядачів вагонів в кондуктори, переведений з кондукторів в оглядачі вагонів і звільнений з виходом на пенсію”.

З ким працював Василь Петрович, знають його, як порядного напарника, хорошого наставника і, як людину, яка знала закони та право і часто допомагала співробітникам по цеху чи сусідам.

Про один епізод з життя ювіляра

Було це на початку 80-тих. Залізничникам за наказом з Києва стали видавати за паливними талонами не звичний антрацит, а вугілля ГК (газовий концентрат), що в народі прозвали “гикавкою”. Те вугілля відразу коксувалося. А газ, який накопичувався в плиті, робив свою справу. Те ГК ніхто не хотів брати, чекали на краще вугілля. А в управлінні дороги стояли на своєму: отримуйте ГК або талони пропадуть. Після нового року на вугільному складі з’явився антрацит. Пішли залізничники, серед яких був і наш ювіляр, по вугілля. А там їм кажуть, що вугілля пропало і “кінці” в Києві. Поїхав Василь Петрович в управління дороги. Знайшов, кого треба. Розповів. А чиновник йому каже: “У вас був цілий рік. Чому не отримали? Пропало вугілля”. Та Василь Петрович знав, з чим їде в столицю і доповів чиновнику так:

— Рік має 365 днів, в ньому 52 суботи, 52 неділі, 10 святкових. 74 дні не працював склад. За день вугілля можуть отримати 48 осіб. Виходить, що я перебуваю серед тих 32 залізничників, до яких не дійшла черга.

Поміркував чиновник над тими цифрами і сказав гостю з Козятина їхати додому. Коли Василь Петрович зайшов на подвір’я власного будинку, двоє якихось людей носили в сарай вугілля. Того ж дня було усне розпорядження “видати вугілля тим, хто його не отримав”. Ось так все своє життя, добиваючись справедливості для себе, він відстоював права таких же, як сам.  

Для читачів газети “RIA-Козятин” ювіляр розповів про секрет довголіття.

— Секрету довголіття немає. Кому як Бог дає.

Молоді нашій побажав Василь Петрович не знати війни і любити своїх жінок та дітей. За його словами, це найбільше щастя.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.