Ще до війни мріяла повернутися в Козятин. Стримувала улюблена робота
- Повернення. Надія Дзюба (по чоловікові Уразова) добилася в житті того, чого бажала проста українська жінка.
- Мала доброго чоловіка, улюблену роботу, достаток у сім’ї і багато друзів. З початком повномасштабного російського вторгнення її життя розділилося на до і після.
- Надія розповіла, що довелося пережити за три тижні під обстрілами, як вдалося виїхати та хто підтримав її на батьківщині
Сім років тому вона втратила сімейний затишок. Важка хвороба забрала коханого чоловіка. З виходом на пенсію у нашої землячки закралася думка повернутися до рідного краю, де народилася.
Тільки не все так просто в житті. Вона сама себе запитувала: повернутися додому можна, тільки куди? У батьківському домі живе її сестра, не лізти ж їй на голову. Тим більше, з допомогою друзів наша землячка влаштувалася на роботу, яка їй припала до душі. Стала працювати фахівцем з дитячого харчування у школі. Улюблена робота поставила жирну крапку на переїзді. І тут, як грім серед ясного неба — повномасштабне російське вторгнення.
— Початок війни я зустріла ранком 24 лютого паралельно з виттям повітряної тривоги, — розповідає Надія. — Перше, що мені спало на думку — це їхати додому в село. Там у мене старенька мама і сестра, що проживає разом із мамою у батьківському будинку. Тільки в той момент у мене не було чіткої відповіді, до кого їхати? Якби я приїхала до мами, то в її хатині одна кухня на три сім’ї. Не хотіла я в побуті нікого притісняти. Якщо вже їхати в Козятин, то орендувати там житло. Їхати без визначеності не хотілося, тож осталися з сином у столиці.
Сирени вили одна за одною. Надія з сином були в квартирі і сподівалися, що нічого не прилетить, але страх був великий. Подруга жінки, яка працює також у школі, запропонувала під час повітряних тревог спускатися в підвальне приміщення їхньої школи. У тому сховищі були цивільні і були тероборонівці, які захищали школу.
— З того сховища ми не виходили 10 днів, — пригадує події козятинська киянка. —
Спали в зимовому взутті у верхньому одязі: в шапках і пальто. В перші дні життя в підвалі у мене вистачало моральних сил не розкисати самій та заспокоювати інших. Тільки за 10 днів життя в підвалі настільки стало нестерпним, що ми з сином вирішили: будь що буде, повертаємося в квартиру. Заклеїли скотчем вікна, зробили світломаскування та під час сирен молилися Господу, щоб нічого не прилетіло.
►Поруч з Надією Дз.бою завжди друзі які першими прийдутьїй на допомогу
— Надю, а чого ви не виїхали з Києва, адже вашому мікрорайону в ті дні доставалося найбільше? — запитуємо землячку.
— Ми знали, що громадський транспорт в ті дні не курсував, а таксисти на проїзд сильно підняли ціни. Пішки до вокзалу далеко, та й вокзал був переповнений.
— Але ж ви якось виїхали?
— Виїхали тому, що світ не без добрих людей. В народі кажуть: віддай людині крихітку себе, тоді добро повернеться до тебе бумерангом. Я стараюся допомагати людям, у цьому випадку люди допомогли мені. Сантехнік ішов у наш будинок вимикати опалення, а працюючий домофон був тільки у мене. Він до мене звернувся, щоб я відкрила двері, аби він міг спуститися в підвал. Коли ми з ним зустрілися, він мене запитує: «Надіє Петрівно, а ви чого тут?». Виїхати не можу, — кажу я йому. «Завтра ранком я заїду за вами машиною». Скільки житиму, буду добрим словом згадувати нашого сантехніка. Ми взяли із собою необхідні речі і він нас відвіз на залізничну станцію Київ Волинський. Було це 16 березня.
В електропоїзд підвищеної комфортності нас посадили без квитків провідники — істинні українці. Зайшовши у вагон, я хвилин 20 плакала. Жінка, яка сиділа поруч, хотіла дати мені заспокійливі. Я їй кажу: «Мені не погано, це мій стан від пережитого і що я їду, не знаючи навіть до кого. Знаю тільки, що їду в Козятин». Істерика минула, я заспокоїлась. Я вже знала, що їду в рідний мені край, де я народилася, де є моя мама і сестра, де є багато моїх друзів.
Перші дві ночі ночували у однокласниці Галі Вовчок.
— Коли я зареєструвалася в сільській раді і в ЦНАПі, мені видали довідку, що я саме та особа, яка втекла від руського міру. Мої друзі допомогли орендувати житло в будинку, в якому в другій половині мешкає власник. Пізніше допомогли з іншим житлом.
Першого травня Надія з друзями посадили на новому місці проживання картоплю, засіяла і посадила грядки. Тепер на городі у Наді росте картопля, капуста, буряк, морква, кукурузка, огірки, помідори і чорнобривці. Сирени й підвал Надії будуть ще снитися довго, а город, який вона посадила, для неї віддушина. Надя любить, як майже кожна жінка, копатися в землі.
— Мої улюблені квіти — ромашки. А чорнобривці — це Україна, моя мама, мій будинок. Тому я все тут засадила соняшниками і чорнобривцями.
Провідав новоселку її вчитель Григорій Коломійченко. Надя згадує той день з теплотою.
— Коли прийшов Григорій Семенович, то я поставила всім нам чай. Йому і сину налила напій у чашки, а собі —у півлітрову банку, тому що посуду не було. Так на другий день Григорій Семенович купив мені посуд, на який вірогідно витратили більшу половину пенсії вчителя.
Надя каже, що зараз вона знову щаслива. Тому що у цьому помешканні відчуває себе, як вдома.
— Люди, які нам дали це житло, людяні і щедрі. Мене оточують завжди готові прийти на допомогу друзі і однокласники. Тут мій син, сюди приходить моя дочка з внуком. Я вдячна долі, що на моєму життєвому шляху зустрілись Григорій Семенович, ще недавній дерслужбовець, а нині пенсіонер Наталія Пазюн, вчитель Оксана Дем’янюк, Наталія Абрамюк та Марія Поліщук і майже всі мої однокласники.
— Надю, ти в Києві під ракетними обстрілами була три тижні. В ті дні люди пішки йшли з Макарова, Ірпеня і Бучі, можливо і тобі потрібно було спробувати вибратися звідти.
— Перші дні ми жили надією, що завтра має бути краще. Ми бачили ракети, які ніби летіли прямо у наші вікна. Це ми витримували. Бажання виїхата з’явилося тоді, коли ми знали, що росіяни розстрілювали людей за те, що вони просто українці. Саме це мене підштовхувало, що треба виїжджати. І ось я тут.
Тоді вийти на вулицю було боязко, в Києві в ту пору було багато диверсантів. Події, які в ті дні були в Києві, відображені у вірші, який я тобі хочу прочитати. Вірш не мій, але він в повній мірі відображає події, які були в столиці:
І літо не таке...
І люди, мов примари...
І небо голубе кудись веде отари...
І ми всі не такі....
Розкидані по світу...
Часи тепер важкі...
Гуляють душі з вітром...
Надщерблене життя...
Розірване на шмаття...
Дорога в укриття...
Ну, що? Спасибі «браття»:
За літо... і за лютий...
За те, що син без тата,
За те, що день прикутий
Чорнющим словом: «втрата»...
Тепер нам вже знайомі
Тісні зв'язки «родинні»,
Коли стріляють в домі,
Сказавши: «самі винні».
І сиплять бомби, гради...
Туди, де просто жили,
Де не чекали зради,
А рідним дорожили.
Де зустрічали сонце,
Вели дітей до школи
Де Бог був охоронцем,
Гуділи влітку бджоли.
І все якось складалось
В малесенькі хвилини.
Можливо, щось не вдалось,
Та ми у себе жили.
У себе в рідній хаті
В маленькій Україні -
По-своєму багатій,
По-своєму єдиній.
Немає вам тут місця!
Немає і не буде!!!
Любов, що в нашім серці,
Не зникне вже нікуди.
Ніколи та нізащо
Її не загасити,
Не може люд пропащий
Нас вчити, як любити!
Читайте також:
Однокласники зібралися через 50 років. Як пройшла зустріч випускників 1972 року школи № 9
Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.
