Спогади старожилів

Там де була колись військова частина...

Спогади старожилів

Правдиву історію  Козятина ніхто і ніколи не напише. Не тому,  що малий історичний вік у міста і  нема про що писати, а тому, що мало залишилося свідків подій

З особливою вдячністю треба ставитися до тих людей, які  намагаються щось розповісти, згадують подробиці свого життя та  подій. У більшості, це літні люди.

Варто відвідати

Семінар "Агроекспорт до Євросоюзу"

Публікації в газеті “RIA-Козятин” викликали живий відгук. На зустріч з журналістами видання запрошують все нові і нові старожили Козятинщини.

Так відбулася зустріч з 80-річною Валентиною Францівною Галайчук. Вона та її чоловік Ігор Іванович поділилися спогадами. Жінка пам’ятає, що Пивний завод належав чеху на прізвище Поляк. Там, де колись стояли казарми військової частини, знаходився його будинок і бараки робітників, бо він ще тримав корівники і багато чого. Йому також належали ставки і навіть пізніше у радянські часи пацани бігали купатись “до Поліка” (або Полюха, так тоді називали ці купальні). Тут квітнули розкішні  липові та бузкові алеї. Кожний вихідний грала музика і відпочивали робітники. Приїжджали  і більш заможні люди. Потім була революція, війна...

—  Приміщення зайняли мадяри, — згадує Валентина Францівна. —  По відношенню до населення вони вели себе тихо, починали ворушитися лише тоді, коли німці їх  примушували до якихось дій. Перед звільненням  міста наша сім’я три дні сиділа  у льоху —  перечікувала обстріли і бомбардування.

За словами очевидиці, важким був 1947 рік, дуже голодним. Після війни землі передали Сокільцю. Будинок Поляка, де ще раніше знаходилась сільрада, віддали під курник.  Потім на цій території розмістилася військова частина. Вояки були добрими господарями — мали велике господарство, теплиці, садки.

Але після розпаду Радянського Союзу все передали якомусь орендареві. Той догосподарювався до то, що навіть ворота вирвав і вирізав металеві сходинки у штабі. Грабували жахливо! Працювали групами, а потім все награбоване ввечері вантажили на машини і вивозили.

Отака була розповідь Валентини та Ігоря Галайчуків. Що стосується власної історії, то  повідомили, що їхніх батьків розстріляли у 1937 році як куркулів. Їх вважали дітьми “ворогів народу”...

Усе життя чесно працювали. Валентина Францівна —  на птахокомбінаті в меланжевому цеху, а Ігор Іванович —  на залізниці, має звання “Почесного залізничника”. Потім  десять років працював у басейні, готував воду. Коли продали “Дельфін” комерційному підприємству, —  звільнився. Отримує непогану пенсію,  але за цей час керівництво Локомотивного депо, де працював весь вік, жодного разу не поцікавилося долею свого “Почесного залізничника”, які у нього потреби, як йому живеться?

— Це дуже образливо, — каже він. — Адже пенсіонери потребують не лише гарного матеріального забезпечення, але й елементарної  людської уваги.   

 

Коментарі

 Втім, не все  можна  пояснити лише тупістю генералів..  

Між селами Бродецьке та Жежелів Козятинського району

За право представляти Україну на міжнародному конкурсі у Лісабоні поборяться MELOVIN, TAYANNA, KADNAY.  

Читай контрольний постріл в голову кожному із нас за байдужість .А вмирати будуть такі як на майдані

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up