Спокійне життя в райському місці Вівсяників

Спокійне життя в райському місці Вівсяників

Поспілкувались зі старожилами

Вероніка ЛЮБІЧ

На відміну від утриманців Козятинського міського терцентру, мешканці якого не можуть вийти на вулицю через круті сходи (адже живуть на другому поверсі), районний терцентр з проживанням знаходиться в одноповерховому приміщенні у Вівсяниках. Він потопає в зелені, там дуже затишно і просторо. Газета “RIA-Козятин” вже згадувала у своїх публікаціях цей пансіонат. Його мешканці, коли кореспонденти газети знайомилися із закладом, напрочуд були всі на позитиві. Їх влаштовує тут і персонал, і харчування, і всі умови. У спілкуванні із однією з мешканців, 86-річною Галиною Фурдигою, ми взнали про її життя тут і в молодості.

— Я з 1932 року, — каже пані Галина. — Лежала в Махнівській лікарні, а потім сюди перевели.

— І де краще? Там чи тут? — запитали.

— Там по-своєму добре було, хоча не прали, не купали, але їсти давали. А тут купають, перуть. Взагалі, все роблять, те, що положено. І пазурі відріжуть, і їсти дадуть добре і йди собі на прогулянку, на процедури, масажі. Тут дуже гарна місцина. Взагалі, добре, не ображають.

— Звідки ви родом?

— З Садового.

— Розкажіть за своє життя. Що пам’ятаєте найбільше?

— Пам’ятаю все з свого дитинства. Як залишилась молодою вдовою. Як сина в армію проводжала. Як його вчила 4 роки. Як поїхав у Воркуту, коли ще був Радянський Союз. Я два рази туди в гості їздила. Як пішла на пенсію, теж туди їздила. Він приїжджав кожен рік, бував по 2,5 місяці. А як Союз розвалився, він залишився там. А я тут. Куди вже забере?

— То ви внуків своїх бачили?

— У мене дві внучки. Вони приїжджали, коли в Бердичеві жили. Кожне літо до мене приїжджали, як були малі...

— Ви пам’ятаєте щось з часів Другої світової війни?

— Пам’ятаю, як тата в армію забрали. А мама залишилась з нами. Нас шестеро евакуювали. Пам’ятаю, як Сталін воював з німцями. Ми все покинули. Ця війна закінчилась, вже ми прийшли додому. Немає нічого вдома. Усе розвалили німці. Добре, що ще хату не спалили. Бо були такі, що ще й хати спалені застали.

— Дуже фізично працювали в молодості?

— Я робила, як проклята. У радгоспі. У теплицях робила 15 років. У полі робила, знаєте, руки замерзали. Сьогодні крутять руки. А потім вже я була заміжня. Чоловіка не було, помер молодим. Ми їздили виступати, артистами були. Щоб ви побачили ту карточку, ви б мене не впізнали.

— Ви були в творчому колективі, співали чи танцювали?

— І співали, і танцювали. Їздили по селах. Нас пригощали, нам платили. Нас фотографували. Було 15 душ цих артистів. Повбирані у гарні костюми. Були такі красиві!

— Щось про голодомор знаєте?

— Пам’ятаю. Голодовка була. Не доїдали, їли мерзлу картоплю. Мама копала город, бо не було чим орати. Накопали, а картопля та заморожена. Ми позбираємо, мама напече цих блінчиків. Такі роки були...

— Що б ви побажали молодому поколінню?

— Хочу побажати їм щастя, здоров’я. Щоб вони були крепкі, щоб вони робили, щоб їм було дуже добре.

— А працівникам оцього пансіонату, де ви знаходитесь?

— Також, щоб їм було дуже добре. Щоб вони були щасливі й здорові. За їх добрі серця, щирі душі, за людяність до нас. Вони до нас відносяться, як до рідних батьків і я почуваюсь тут, як у себе дома. Ми живемо тут всі, як родина. Таке затишне подвір’я, городина, сіно, дрова. Це найкраще, про що я могла мріяти на старіть свого не легкого самотнього життя. Я молюся Богу за них.

0
0
0
0
Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Козятина за сьогодні

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up