Спокійне життя в райському місці Вівсяників

Поспілкувались зі старожилами

Спокійне життя в райському місці Вівсяників

Вероніка ЛЮБІЧ

Варто відвідати

ВАР’ЯТИ-ШОУ 1 січня у Вінниці!

На відміну від утриманців Козятинського міського терцентру, мешканці якого не можуть вийти на вулицю через круті сходи (адже живуть на другому поверсі), районний терцентр з проживанням знаходиться в одноповерховому приміщенні у Вівсяниках. Він потопає в зелені, там дуже затишно і просторо. Газета “RIA-Козятин” вже згадувала у своїх публікаціях цей пансіонат. Його мешканці, коли кореспонденти газети знайомилися із закладом, напрочуд були всі на позитиві. Їх влаштовує тут і персонал, і харчування, і всі умови. У спілкуванні із однією з мешканців, 86-річною Галиною Фурдигою, ми взнали про її життя тут і в молодості.

— Я з 1932 року, — каже пані Галина. — Лежала в Махнівській лікарні, а потім сюди перевели.

— І де краще? Там чи тут? — запитали.

— Там по-своєму добре було, хоча не прали, не купали, але їсти давали. А тут купають, перуть. Взагалі, все роблять, те, що положено. І пазурі відріжуть, і їсти дадуть добре і йди собі на прогулянку, на процедури, масажі. Тут дуже гарна місцина. Взагалі, добре, не ображають.

— Звідки ви родом?

— З Садового.

— Розкажіть за своє життя. Що пам’ятаєте найбільше?

— Пам’ятаю все з свого дитинства. Як залишилась молодою вдовою. Як сина в армію проводжала. Як його вчила 4 роки. Як поїхав у Воркуту, коли ще був Радянський Союз. Я два рази туди в гості їздила. Як пішла на пенсію, теж туди їздила. Він приїжджав кожен рік, бував по 2,5 місяці. А як Союз розвалився, він залишився там. А я тут. Куди вже забере?

— То ви внуків своїх бачили?

— У мене дві внучки. Вони приїжджали, коли в Бердичеві жили. Кожне літо до мене приїжджали, як були малі...

— Ви пам’ятаєте щось з часів Другої світової війни?

— Пам’ятаю, як тата в армію забрали. А мама залишилась з нами. Нас шестеро евакуювали. Пам’ятаю, як Сталін воював з німцями. Ми все покинули. Ця війна закінчилась, вже ми прийшли додому. Немає нічого вдома. Усе розвалили німці. Добре, що ще хату не спалили. Бо були такі, що ще й хати спалені застали.

— Дуже фізично працювали в молодості?

— Я робила, як проклята. У радгоспі. У теплицях робила 15 років. У полі робила, знаєте, руки замерзали. Сьогодні крутять руки. А потім вже я була заміжня. Чоловіка не було, помер молодим. Ми їздили виступати, артистами були. Щоб ви побачили ту карточку, ви б мене не впізнали.

— Ви були в творчому колективі, співали чи танцювали?

— І співали, і танцювали. Їздили по селах. Нас пригощали, нам платили. Нас фотографували. Було 15 душ цих артистів. Повбирані у гарні костюми. Були такі красиві!

— Щось про голодомор знаєте?

— Пам’ятаю. Голодовка була. Не доїдали, їли мерзлу картоплю. Мама копала город, бо не було чим орати. Накопали, а картопля та заморожена. Ми позбираємо, мама напече цих блінчиків. Такі роки були...

— Що б ви побажали молодому поколінню?

— Хочу побажати їм щастя, здоров’я. Щоб вони були крепкі, щоб вони робили, щоб їм було дуже добре.

— А працівникам оцього пансіонату, де ви знаходитесь?

— Також, щоб їм було дуже добре. Щоб вони були щасливі й здорові. За їх добрі серця, щирі душі, за людяність до нас. Вони до нас відносяться, як до рідних батьків і я почуваюсь тут, як у себе дома. Ми живемо тут всі, як родина. Таке затишне подвір’я, городина, сіно, дрова. Це найкраще, про що я могла мріяти на старіть свого не легкого самотнього життя. Я молюся Богу за них.

0
0
0
0
Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up