Устами цієї жінки говорить Божа мудрість

12 квітня Пані Марія Благополучна відзначила 90 років 
 

Устами цієї жінки говорить Божа мудрість
Пані Марія Благополучна в день свого 90-річчя

Редакція газети побувала в гостях у нашої землячки Марії Благополучної (дівоча Шкільнюк) 12 квітня — саме в той день, коли їй виповнилося 90 років. У ексклюзивному інтерв’ю вона розповіла багато цікавого. Вона вважає себе щирою українкою. Діди, батьки з Козятина і з села Козятина.

Її брати загинули на війні. Пригадує, як дуже просто на війну брали людей. Приходила повістка з військкомату і мусиш йти на війну — навіть, якщо хворий. Заміж наша героїня вийшла в 1951 році. Розповідає, що у 58 році картину вишивала. Тоді китайці почали возити нитки. Їх можна було купити скрізь...

— Як селяни будували приватне житло в селі Козятині після війни?

— Будинок ми з чоловіком будували самі. У 1958 році перейшли сюди жити. Камінь привозили аж з Гніваня, цеглу — з Бердичева, шифер купували в іншому місці, дошки — ще десь.

— Ваше бачення сьогоднішньої ситуації в Україні?

— Дивлюсь постійно новини по телевізору. Звісно, нічого хорошого для себе я вже не чекаю, я б хотіла добра для внуків. Хто його знає, що буде. Що буде, побачимо, але, здається, що хорошого нема чого чекати. Кожен збагачується, хто, як може. Усі можновладці такі багаті, що їм аж не віриться, що є бідні. Вони думають, що всі такі багаті, як вони. Ляшко кричить і б’є себе в груди за цих селян, а сам скільки має? А чого він розпинається за людей? Чекає, що він буде ще президентом?

— Як для вас почалася війна, що ви пам’ятаєте?

— Якраз я захворіла і лежала в лікарні. Навіть не розуміла, що це таке. Зенітки били, чула вибухи і дуже страшно було. А потім забрали мене додому, там вже ніхто не лікував нічого. Нічого, вижила. До нас німці не дуже то й приходили. Але при кінці війни, коли вони відступали, то нас вже повиганяли з будинків, щоб самим там жити. Було 5 будинків, а навпроти – німецькі окопи. Виживали при тій окупації німецькій завдяки городу — картопля, сіяли якесь просо, гречку, жито. А жорна тоді не дуже били, не так, як при радянській владі.

— Чи часто вам доводилось виїжджати на відпочинок?

— Один раз була в Євпаторії. Отак добре жили. Тому що не бачили, що там є за парканом. Паркан скрізь високий і не видно нічого. Ніхто не мав права ту огорожу перелізти.

— Найсвітліше з вашого життя?

— Коли діти, внуки народились – все це було радістю. Маю четверо внуків і 5 правнуків. Тільки одна онука в Козятині, інші в Росії, в Тернополі є. Ті, що в Росії, не часто приїжджають відвідати, а ті, що в Україні, частенько.

— Як виглядало після війни медичне обслуговування?

— Йшли в лікарню і нас лікували, здається, навіть безкоштовно. Не треба було, як зараз: ідеш до лікаря і в зубах несеш гроші, щоб він бачив, що ти несеш гроші. А тоді, чим було, тим лікували.  

— А декрет?

— Коли я старшого сина народила, то був декрет всього 35 днів до пологів і після. Ще, як маєш можливість, то відпустку береш. Потім, як хочеш, то йдеш на роботу, а не хочеш – звільняйся. А коли меншого народила, то декрет був 56 днів, то за цим можна було сидіти вдома рік і стаж не переривався. Лежала в лікарні, коли народжувала. За водокачкою жила, близько до лікарні. Швидка допомога (машина) забирала мене в роддом.Телефонів тоді не було, треба було йти в лікарню викликати.

— Чи переслідувались євреї під час голодомору, як українці, поляки?

— Ні, не знаю. Не спілкувалась тоді з ними. Була ще мала в період голодомору. А вже після війни я і спілкувалась, і працювала разом. У мене тітка вийшла заміж за поляка, діти були в них, ми спілкувались. Батько хрещений в мене був поляк, але хрестились в православній церкві.

— Після звільнення Козятина пригадуєте щось?

— Коли вагон на залізниці біля вулиці Шевченка зірвався, то це було таке, що здавалось, що і там хати валяться. Такий був страшний вибух!

— Радянська влада повернулась, з чого почалось життя?

— Не знаю, але знаю, що перший пункт в анкеті був, чи ти був в окупації? Як був, то ти зрадник. Евакуюватись могли начальники. Але, відомо, що проїхали 200-300 кілометрів і їх німці перехопили. Там залишились, щоб сюди не вертатись, бо їх всі тут знають, а там їх ніхто не знає. Якщо ти був в окупації, то ти вже другий сорт, а не перший. І робота, і навчання другого сорту, і все.

— Де ви народились?

— Село Козятин, родина колгоспників. Із свого дитинства наймолодшого віку мало що пригадую хорошого. Пам’ятаю трошки, як йшли з дому старші, а в мене був брат старший на три роки, і нас замикали, казали: «Не виходьте з хати. Як хтось стукає, то навіть не виглядайте в вікно, бо не можна». Бо це був голод, дітей тоді забирали.

Я пішла в школу в сім років, хоч і ходили у вісім, бо дуже хотіла. Навчалась в 9-ій школі. І через все село Козятин до самої школи з одного кінця в другий. Я тоді так і не закінчила її.  1-4 класи були, як класи, один вчитель, а потім різні вчителі. Вчителькою була Ольга Филімонівна. Ми були малі, вона здавалась дуже старою, хоча їй було десь 45 років. Математику викладали, мови, все вчили. Була українська мова, а російська вже після четвертого класу. Вчили й німецьку.

— Із вашої родини в голодомор хтось загинув?

— Ні, це ж був Козятин. Був базар, городи мали. Усе сіяли, все було. Щось продавали на базарі, аби хліба шматочок купити. А мій старший брат тоді навчався в ФЗО. Там їм давали хліба по скількись грамів. Але він не мав права сам його їсти. Він йшов додому, а мама вже тоді варила з нього щось і всім було.

— Згадуєте Різдво, Великдень? Що на столі було?

— Яйця, бо в селі і курку якусь могли зарізати. Але в школі не дозволялось святкувати це свято. Приходили в школу після Великодня, то вчителька перевіряла в тебе пальці, чи не пофарбовані від крашанок. Пам’ятаю, коли в церкву ходила. Вона була там, де сільрада. З бабусею ходила, але нічого не пам’ятаю, окрім того, що хрестик на лобі малювали.

— Як закінчився голодомор, що пригадуєте?

— Ми жили в с. Козятин, а рідні в місті, то там і давали карточки на хліб. А в селі грошей не платили, не було в селян грошей взагалі.

— Пригадуєте свій перший паспорт?

— Пригадую. З села ще не можна було вийти. Це ще треба було комусь заплатити, щоб дали “справку”, що тебе колгосп відпускає.  

— Була корупція?

— Аякже, треба було ще когось знайти, щоб дали ту “справку”. Без неї нікуди не візьмуть, нічого не дадуть. Появився паспорт, пішла на роботу. Я рік в “Торзі” робила, займалась калькуляцією в їдальні. Потім в банк влаштувалась на роботу. Старшим касиром працювала 11 років. Згодом пішла в декрет, звільнилась з роботи. І потім через три роки пропрацювала в депо касиром аж 23 роки.

Відео з пані Марією можна подивитись тут Українська «жінка» - Козятина. Медоїд життя - обличчя Української нації

Коментарі
Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up