Як стаємо маріонетками третіх осіб

У 2000 році Козятин став містом обласного значення. Будьмо об’єктивними – це стовідсоткова заслуга тодішнього міського голови Гвелесіані. Як би кому не дошкуляла його успішність, мусимо визнати: сповідування ним  принципу місцевої самодостатності дало можливість отримати підконтрольні громаді установи, організації. Справжній  господар знає: усе має бути своє. Це статус громади, визнання її права впливати на своє життя. Якби це не було важливим, сусідня Калинівка так активно не добивалася б статусу міста обласного значення. Якби це було просто, вона б цього добилася, тим більше, маючи потужне лобі у ВР.

Анексія Козятина

За каденції Висоцького почалася принизлива для громади Козятина анексія на користь  Калинівки управлінських центрів таких структур, як Укрпошта, Укртелеком. Спробувавши і не отримавши опору від керівництва міста, обласні керманичі продовжили: податкова, газове господарство, швидка допомога, прокуратура. Навіть диспетчерська служба пожежної знаходиться тепер у Калинівці. Закрили залізничну лікарню. Останньою краплею стала інформація про те, що лікарня інтенсивного лікування теж буде в Калинівці.

Саме ця крапля примусила нарешті громаду стати на захист своїх інтересів і влаштувати медичний міні-майдан. Під натиском обурених громадян місцева влада у звичний спосіб «зробила все від неї залежне»: зв’язалася з обласним керівництвом, зібрала позачергові сесії, проголосувала звернення, запевнила, що все під контролем.

Обіцянки зберегти ЦРЛ у статусі лікарні інтенсивного лікування – найбільш прогнозований хід влади на момент загострення соціальної напруги. Було б дивно, якби таких запевнень ми не отримали. Однак чи варто їм вірити? Як показує досвід, влада віртуозно володіє технологією «випустили пару – потягнули час – поділили – залякали – зробили своє». Таким чином місто  втратило залізничну лікарню. Схоже, що такий же сценарій готується  і для ЦРЛ.

Він написаний не в Козятині і не в інтересах Козятина. Успіх його реалізації  гарантується  відвертою слабкістю і продажністю місцевої влади.

Відділкову лікарню програли

Поінформований, значить озброєний – говорить народна мудрість. Чи варто вірити обіцянкам і запевненням влади в питанні ЦРЛ,  можете вирішити, ознайомившись із способом евтаназії залізничної лікарні та абортом ідеї створення міської медицини.

Перші дні 2015 року. Колектив відділкової лікарні, залізничники та вся міська громада шоковані звісткою про ліквідацію відомчої медицини. Козятин опинився заручником ситуації: грошей на утримання залізничної лікарні по медичній субвенції виділено на три місяці – рівно стільки потрібно, щоб звільнити всіх працівників, – а майновий комплекс за законом має бути переданий на баланс міської громади. При цьому ніхто зверху не подбав (цілком ймовірно, що так було задумано), як фінансово допомогти в цій ситуації міському бюджету, адже мова йшла не про якусь шарашкіну контору, а про великий заклад з чотирмастами працюючих.

У основу пояснення подальшого розвитку подій і результату, який у підсумку отриманий, без сумнівів лягає чиясь значна особиста зацікавленість.  Про це – у нашому журналістському розслідуванні.

Завдання, яке поставила центральна влада перед громадами із закладами відомчої медицини, з самого початку було приречене на провал. Бюджети міст 2015 року не дозволяли взяти на утримання відомчі лікарні, дотацій з державного бюджету не дали. Часовий проміжок, за який громадам потрібно було визначитись, мав характер цейтноту.

Важливо  знати, що відомчі лікарні в Україні були далеко не рівнозначними за станом майнових комплексів, рівнем матеріального і кадрового забезпечення. Відділкова лікарня  ст. Козятин у цьому плані вирізнялася відносно сучасними приміщеннями, пристойним рівнем лікувальної бази. Завдяки тодішньому очільнику Південно-Західної залізниці, депутату облради по нашому округу О. Кривопішину, було отримане сучасне медичне обладнання. Лікарня обслуговувала значну частину міського населення, не кажучи про працівників залізниці та їх сім’ї. У закладі проводилися малоінвазивні лапароскопічні операції, спеціалістами з Вінниці виконувалися складні офтальмологічні оперативні втручання, що було зручно для пацієнтів: щоб позбутися, наприклад, катаракти, не потрібно було їхати в обласний центр. Саме такий медичний заклад з чиєїсь «високої» волі став зайвим у місті, де аптеки розмножуються як блохи на собаці.

А врятувати могли

Варіантів виходу з  цієї ситуації було не так багато. Тодішній очільник Козятина Гвелесіані пропонував прийняти залізничну лікарню у комунальну власність міста і створити на її базі міську лікарню. Це було рішення на користь громади, інтереси якої у сфері медицини були грубо проігноровані. Про право міста на частку  майнового комплексу ЦРЛ свого часу незаконно «забули». Наголошуємо – незаконно, бо районною радою досі не виконано рішення Вищого Адміністративного Суду України про відновлення майнових прав міської громади. Для забезпечення медичного обслуговування населення міста щороку виділяється багатомільйонна субвенція. Абсурдно, але при цьому ми не маємо права ні впливати на організацію і якість надання медичних послуг, ні контролювати використання коштів.

Керівництво ЦРЛ та районного центру первинної медико-санітарної допомоги ні разу не прозвітувало перед міською громадою про свою роботу і використання наших з вами коштів. Чи погоджують з нами певні рішення? Аж ніяк. Останній яскравий приклад – закриття медпункту в Залізничному.

Прийняття залізничної лікарні в комунальну власність міста могло докорінно змінити ситуацію. Козятин став би одноосібним власником медичного майнового комплексу, був би в основному збережений колектив.

Є зацікавлені

Щоб пояснити, що насправді відбулося із залізничною лікарнею і чому чинився такий запеклий супротив створенню міської медицини, візьмемо за основу робочу гіпотезу про певну зацікавленість і керівні амбіції окремих осіб «зверху».

Ні для кого не секрет, що поки наша районна влада перебуває у стані плавного дрейфу, а міська заклопотана встановленням лавочок і закупівлею ялинок, Калинівка активно розбудовується. Там іде послідовний процес об’єднання громад, залучення інвестицій. Поки наша міська влада в особі Пузиря нехтувала інтересами містян у сфері медицини, калинівчани тихо, але наполегливо робили все для того, щоб саме їх лікарня отримала статус закладу інтенсивного лікування.

Цілком очевидно, що домовленість про лікарню інтенсивного лікування в Калинівці існує вже давно, тому в плани області не входило дати Козятину отримати власний медичний заклад. «Кинути» громаду міста виявилося не дуже складно, тому що існували шкурні інтереси певного кола осіб.

На позачергову сесію міської ради, де вирішується доля залізничної лікарні, прибуває сам губернатор Коровій. Виступи депутатів у своїй більшості нагадували істерику героя А. Миронова з «Діамантової руки»: «Шеф, все пропало!» Депутати від залізниці все ще марили надією на те, що нашу залізничну лікарню збережуть у статусі відомчої. Присутні члени делегації від закладу явно розгублені: вони розуміють, що себе потрібно захищати, але отримали чітку установку продемонструвати покірність невідворотній долі і рішенням обласного керівництва. Ясна річ, що жоден працівник залізничної лікарні не ризикував, у надії на збереження роботи, і це було дієвим засобом упокорення настроїв колективу.  

Залізничну лікарню спочатку подарували області

Після бурхливих, але неконструктивних виступів губернатор Коровій  в сугестивній манері пропонує: “Мої хороші, ваша залізнична лікарня нам сто років не потрібна, але щоб виручити вас, ми заберемо її в обласну власність. Навіщо вам звична для вас медицина, ми вам створимо лікарню третього рівня, вузькопрофільну. Кілька сотень працівників підуть під скорочення, але потрібно чимось жертвувати.”

 Цій ідеї протистояв лише тодішній очільник міста Гвелесіані, який наполягав на ідеї створення міської лікарні. Його аргументи були настільки обґрунтованими, що Коровію заради компромісу довелося пообіцяти сприяти відкриттю міського центру первинної медико-санітарної допомоги, аби тільки погодилися передати в область майновий комплекс залізничної лікарні. За що всі і проголосували, крім п’яти депутатів.

Залізничну лікарню, зведену і облаштовану в місті за гроші, зароблені нашими ж залізничниками, з усіма потрохами подарували області. Колектив розформували, скоротили, відкрили незрозумілу лікарню з сумнівним майбутнім. Отак розпорядилася область інтересами нашої громади.

Роль мами бездіючого мера

Залишалася надія на створення міського центру первинної медико-санітарної допомоги. З урахуванням ціни обіцянок влади, було ініційовано підписання меморандуму між ОДА та міськрадою, що засвідчував визнання обласним керівництвом інтересів громади міста у сфері медицини. На вищезгаданій сесії губернатор Коровій погодився підписати такий меморандум. Підготувати його доручили комісії, яку очолила – увага! – мама нині бездіючого мера Пузиря — Добровольська. У всьому цивілізованому світі її б на гарматний постріл не підпустили до тієї комісії. Це конфлікт інтересів, адже королева-матір обіймає одну з керівних посад у закладі, який за умови створення міської медицини втратив би частину фінансування – субвенцію з міського бюджету.

І як ви думаєте, спрацював конфлікт інтересів? Меморандум так і не підписаний. Тепер міська громада вінницькому керівництву навіть дорікнути не може. Тому що губернатор має повне право тикнути нас писком у зеленку: хто вам доктор, якщо ви навіть не спромоглися документ щодо захисту власних інтересів на підпис підготувати?

А остаточно ідею міської лікарні відправив у морг достойний син своєї мами Пузир, проігнорувавши рішення попередньої каденції міської ради про створення ПМСД.

Зверніть увагу, що вбиваючи залізничну лікарню та ідею міської медицини, всі фігуранти цієї справи прикривалися інтересами громади.

Пузир послідовно, а попросту кажучи, тупо притримувався думки про доцільність об’єднання двох лікарень. Це була його «принципова» позиція, причому психоаналітики пояснили б, що вона пояснюється тільки тим, що є відмінною від точки зору його попередника. Можливо, проблема в іншому? Недостатність авторитету, розумових та комунікативних здібностей Пузиря, щоб вирішувати складні стратегічні завдання, що визначають подальший розвиток громади?

Немає народної влади

Пузиревій мамі були важливі свої корпоративні інтереси. Головному лікарю  Кравчуку,   який «боровся» за очолюваний колектив за принципом «куля в лоб, то куля в лоб», важливі були гарантії збереження посади. Не для підлеглих, для себе. Залізничники діяли в межах вказівок зверху.  Депутати розводили місцево-політичну демагогію. І  всі разом стали маріонетками третіх осіб, які вдало скористалися обмеженістю, недолугістю, продажністю нашої місцевої влади. Нас “поимели”, панове! Вам це сподобалося?

Ситуація з ЦРЛ – це логічне продовження перетворення Козятина на Гондузятин. Ви радієте, що відстояли лікарню? Даремно! У влади в арсеналі багато способів домогтися задуманого. Не вдалося так – можуть піти іншим шляхом! Бо влади, здатної реально відстоювати інтереси громади, в місті немає. Готуймося стати гондузятинцями! Це вже не за горами.

Вероніка Любіч

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.