Життя, мов квіти відцвітуть, а навесні знов забуяють

Неділя… Світлий, сонячний день. Відзвонили дзвони… тиша… Щебет пташок, мир і спокій у природі. Легко та якось просвітлено-святково на душі. Раптом, телефонний дзвінок. Клавіша… І  надзвичайно тихий переривчастий голос: “Треба надіятись”. Враз потемніло небо. Закипіли на очах сльози, стало важко дихати... “Женя!” Може це помилка?!” Потім ще один дзвінок: “Молимо, благаємо Всевишнього… Може він серед тих двох, кого шукають?!”

П’ять пожежних поїздів і більше сорока залізничників брали участь у гасінні пожежі на нафтобазі, що загорілося в результаті вибуху влітку неподалік Києва…

У момент гасіння пожежі Євген опинився серед тих, кого накрило вибуховою хвилею. Він не зупинився, не відступив.

Пліч-о-пліч із сином з вогняною стихією воював його батько. Старший пожежний 40-річний Леонід Шевчук заливав і охолоджував розжарені до білого накалювання резервуари. Поруч з ним — старший пожежний цього ж поїзда Петро Сизонюк та їхні товариші.

Тоді вибухнуло 17 резервуарів з пальним. У вогні загинуло шестеро людей,  із них четверо — пожежники. До останнього шукали Женю, сподівалися, що вижив. Але при таких температурах жодна екіпіровка не врятує. Не виключають, що його відкинуло вибуховою хвилею. Подібної пожежі, кажуть, в Україні не було 60 років.

Героям Слава! Героям наших часів!

“Такими мужніми і відповідальними працівниками пишається галузь. Євген Шевчук пішов з життя героєм, рятуючи інших людей від однієї із найбільших пожеж в історії України. Скорбота і світла пам’ять про героя з нами назавжди”, — йдеться на сайті Південно-Західної залізниці.

Залишив не лише пам’ять про свій подвиг, а й моральний орієнтир у житті.

Подвиг Євгена Шевчука та всіх, хто боровся з вогняною стихією (його колег) мають сьогодні потужній вплив на формування нашої свідомості, сповнюють життя сенсом… В основі якого завжди мали лежати великодушність, добротворення, зразок чесного служіння обраній справі. Зразок чогось особливого, жертовного до кінця.

Квіти, які так любив Женя, і його кохана Катруся — то наче живий, світлий спомин в пелюстках. Їх чисте, обірване кохання.

Дивлячись на них, подумалось мені, що наше життя, немов ті квіти. Ламає їх вітер, нищать бурі, а вони тягнуться до сонця, до неба і ростуть наперекір негоді.

А коли приходить пора — відцвітають. Сумно стає на душі. Але ж ми знаємо: за зимою прийде весна і розквітнуть квіти в усій Божій красі...

Галина СВІТЛОВСЬКА

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.