Життя прожити — не поле перейти. Особливо, якщо поле — футбольне

У 2018 році виповнюється 40 років, як в дитячій юнацькій спортивній школі (ДЮСШ) на відділенні футболу працює Володимир Синяк. Мабуть, немає жодної людини з тренерської спільноти в Козятині, яка б мала таку неоднозначну оцінку його діяльності.

Синяк  Володимир  Володимирович народився 31 травня 1954 року в м. БердичІв. 1976 р.поступив  у Вінницький  педагогічний  інститут, факультет фізвиховання. У 1978 році прийнятий на роботу тренером з футболу в ДЮСШ м. Козятин. у 1982 — став першим  тренером в історії козятинського  юнацького  футболу, що привів юнаків з Козятина  до  звання чемпіонів області. 2007-2013 рр — тренер-селекціонер футбольної  Академії ФК “Шахтар” (Донецьк).

— Робота тренера з футболу оцінюється не за принципом: хороший чи поганий хлопець, він комусь подобається чи не подобається, а за результатами, — говорить  пан Володимир. — А  вони  в  мене  є. Інша  справа, що  далі  все  залежить  від  того, хто і що  хоче  бачити. Ті, хто хочуть бачити мої успіхи, побачать.Ті, хто по якійсь причині запрограмовані бачити мої недоліки та невдачі, теж побачать. Усе дуже просто — така  тренерська  доля.З цього приводу дуже влучно сказав мій земляк заслужений тренер з легкої атлетики Віталій Лонський: “По різному можна дивитись на калюжу — одні бачать болото,інші відображення сонця…”                        

— Якщо мова зайшла за результати, то які є  пріоритетними для вас?

— Головним завданням для мене, як для тренера, є така робота, при якій футбол допомогав би моїм вихованцям по життю. Далі все залежить від потенціалу гравця, його амбіцій.Тож одні заробляли і заробляють футболом на кусок хліба, інші —  поєднують футбол із навчанням або з роботою, граючи в чемпіонаті області, деякі грають на першість робітничих колективів.

Проте, якщо футбол допоміг юнакові стати хорошим сином для своїх батьків, в майбутньому хорошим чоловіком для своєї дружини, хорошим батьком для своїх дітей, то це теж перемога.Не менш  важлива, ніж  на  футбольному  полі. Що стосується  спортивних  результатів, то  головним  успіхом для  мене став 1982  рік. У  1981-му, як  тренер, я  зайняв  останнє  місце в  першості,  виступаючи  проти  суперників,  що  були  на  рік-два старші.  Що  називається, ризикнув… І відразу  зрозумів  значення  прислів’я: “…у  перемоги багато друзів,  а з  поразкою –   ти залишаєшся один”.  У  Козятині  мене придали анафемі, оглосивши  ворогом  і  диверсантом  “Козятинського  футболу”. І об  мене  почали  витирати  ноги  всі, окрім  ледачих і  кількох  людей,  що  вірили  в  мене.  Тож  успіх  1982 року був  дуже  важко  вистражданим. Тому  він  для  мене  є  найвагомішим.  Ми  тоді  не  тільки  вперше  в  історії   стали  чемпіонами  області,  але  й  вийшли  на  якісно  новий  рівень.  До  Київського  РУФК  були  запрошені  Олександр  Сидорук  та  Олександр  Рибачук. Вони, хоча  недовго,  займались у заслуженого  тренера  України  Віталія  Хмельницького,  але  це  сприяло  позитивному  іміджу  юнацького  футболу  м. Козятина. Майже  всі  гравці  входили  до  збірних  області,  що  брали  участь  в  республіканських   змаганнях. Згодом  Ігор  Денчук, Олександр  Сидорук, Сергій  Гаврилюк  та  Сергій  Волков заграли  на професійному   рівні. Це  сприяло  тому, що  Козятин  почали   сприймати  в   Україні,  як  серйозну  футбольну  школу.  Це  зовсім  не  означає, що  ми  були  сильніші , ніж  наші  попередники, просто  ми  були  інші.  Володимир  Тучак, Володимир  Слуцький,  Ігор  Павлюк  та  Володимир  Казмирчук  внесли  вагомий   вклад  у  розвиток  місцевого  футболу.  Олег Філонов,  Сергій  Масловський, Геннадій  Шмельов,  Микола  Довбня  та  Ігор  Казмирчук  досягли  певних  успіхів  поза  межами  футбольного  поля.  Тож, користуючись можливістю,  хочу  подякувати  своїм  першим  вихованцям  за  спільну   роботу  і  побажати  їм  здоров’я  та  благополуччя.

— Ви  маєте  репутацію  жорсткого  тренера…

— Цю  тему  слід  розпочати  з  опитування , яке  було  проведене  серед  чемпіонів  та  призерів Олімпійських ігор. Воно  виглядало  так: “Хто  був  вашим  першим  тренером — деспот чи  демократ?” 97%  відповіли схвально  на  перший  варіант…Це  говорить   про те, що перший  тренер  закладає  основи  характеру, який  є  визначальним в  плані  досягнення   мети.  У  спорті,  і  зокрема  в  футболі, окрім таланту, треба  мати  характер,  бійцівські  якості,  здатність  працювати  на  межі  своїх  можливостей,  здатність  «виживати»  в умовах  жорсткої, а  інколи  і  жорстокої  конкуренції  як  на  футбольному  полі, так  і  за  його  межами. Талантів  є  тисячі, а до цілі  доходять  одиниці. Як  тренер,  в  своїй  роботі на  перше  місце ставлю  талант  і  характер  юного  футболіста і  цим стараюсь  довести  перспективу  роботи. Ті,  хто   любить  себе  в  футболі,  більше  ніж  сам  футбол,  у  мене  не  затримуються,  як  і  ті,  хто  слабкий   духом.  Одні   розуміють  мої  вимоги, іншим  не  дано  це  зрозуміти. А кращий  суддя  в  цьому  питанні - це  час, який  все  ставить  на  свої  місця.

— У  чому,  на  вашу  думку,  полягає  різниця  поколінь футболістів,  з  якими  починали  працювати,  і з  тими, з  якими  ви  працюєте  зараз?

— Для  цього  треба  зробити  екскурс  в  історію.  Моє  покоління  росло,  немов  бур’ян  при  дорозі. Батькам  було  не  до  нас.  Одні  працювали  тяжко,  у  дві   зміни,   аби  прокормити  сім’ї,   інші  “бухали”  по-чорному. Адже  було  багато  людей, що  пройшли  війну  і  мали  контузії. Ми пройшли по  повній  програмі   вуличні   «університети»,  де  ненормативна  лексика  вивчалась  набагато   раніше,   ніж  Буквар. Першими  вчителями  були  урки,  що  відсиділи  в  лагерях   Воркути   та  Магадану  по  15-20  років. Отож, хто  пішов  в  тюрми, хто —  в  спорт.   Спорт  був  не  тільки  способом  життя, але  й  давав  шанс  «вийти  в  люди». Це і  ставалося.  Згадую  свій  двір. Брати  Шепелєви  стали  майстрами  спорту  з  лижних  гонок, Володя   Шишков став  кращим  бомбардиром  серед  команд  другої  ліги (237  голів).  Вітя  Мудрий став  чемпіоном  України   серед  команд  другої  ліги  у  складі  команди   «Кривбас»  (Кривий   Ріг).  Ще  кілька  хлопців  стали  майстрами  спорту  з  хокею  на  траві,  виступаючи  за  команду  тодішнього  Ленінграду. Чимало  успішних  людей  вийшло  зі  школи  стрибунів  у  висоту Віталія  Лонського,  яку ще  в  ті  часи  американська  преса  називала-  «криницею  талантів».

Те  покоління, з  яким  я  почав  працювати як  тренер,  було  більш  домашнім. Доводилося ходити  по  домівкам  і  вислуховувати  від  батьків, щось  на  зразок  того, що,  як  буде  погано  вчитись, то  на  футбол  ходити  не  буде.  Але у  мене  займались  такі  екземпляри,  що  цю  проблему  вирішували  дуже  просто. Вони  заводили  два  щоденники. Один  для вчителів, другий  для  батьків. Але, як би  там  не  було, футбол  відкривав  певні  перспективи.  Завдяки  футболу, можна  було  вступити  вчитись, служити  в  спортроті  в  армії. На  той  час  було  багато  команд, що  грали   в  чемпіонаті  України  серед  колективів  фізкультури, які мали  хороше  фінансування.  Тож,  як  висновок: футбол  давав  можливість  отримати  певний  соціальний  статус.

Сьогодні футбол —  не  є  тим,  чим  він  був  раніше.  Сформувалось  нове  покоління  батьків. З зовсім  іншим менталітетом та моральними  цінностями. І  ці  зміни  відбулись  не  в  кращу  сторону.  Колись  виховання  будувалось  за  принципом: “Дітей  треба  оберігати  від  неприємностей,  але  не  від   труднощів”. Сьогодні   багато  що  робиться, де  навпаки… А  щодо  покоління  дітей, то  вони ні в чому  не мають потреби. У них  є  все,  окрім  фанатичної  відданості  футболу.  Тож  футбол,  як  шанс  «вийти  в  люди»,  вже  не  такий   актуальний,  як  колись.  Працюючи   в  ФК »Шахтар» (Донецьк), я роблю  висновок, що  в  футболі  успіхів  досягають  діти  із  сільської  місцевості. Як  приклад,  Олександр  Тимчик (“Динамо” Київ),  який  буде  грати  в  оренді  за  луганську  «Зорю» з  Крижопольського  району, Віталій  Кольцов  з  «Маріуполя» з  Ямпольського  району. Також  успіхів  досягають діти  з  сімей  із  невеликим  достатком,  і  діти, у  яких  батьки  в  минулому  займались  футболом  професійно. Як  приклад — Циганков, Лучкевич,  Калитвенцев,  Ковалець , Шахов  та  інші.

— Якщо  мова  пішла  за  «Шахтар», то  кілька  слів про  цей  період  вашоЇ  роботи…

— У  2006 році  футбольну Академію  ФК “Шахтар” (Донецьк) очолили  фахівці  з  Нідерландів  і  одною  з  їх   вимог було створення   селекційної   служби.  Мені  подзвонили  з  клубу і  запропонували   роботу  в  селекційному   відділі. Я  мав  відповідати  за  певний   регіон  України.  Ця  робота  потребувала  тренерської   інтуїції   на   перспективу  таланта  гравця,  психології  та  дипломатії.  Якщо  говорити  про  результати  моєї   роботи, то  за  них  не  соромно. У мене  склались  хороші ділові  стосунки  з  ФК “Металіст” (Харків). Тоді тренером там  працював  Мирон  Маркевич,  а  спортивним  директором  був  Євген  Красніков.  Сьогодні  ті  футболісти,  яких  я  свого  часу  привозив  на  перегляд  чи  рекомендував   в  Академії “Шахтаря”  та “Металіста”, грають  в  таких    клубах  Прем’єр-ліги,  як “Динамо”  (Київ), “Шахтар” (Донецьк) , “Маріуполь”, “Карпати” (Львів)   та  “Сталь” (Камянське). Тут  мова  йде,  як  про  основний,  так  і  про   дублюючий  склади. Ще  один  мій  підопічний  по  селекційній  службі — гравець іспанського  клубу  «Валенсія» — хлопець  з  Чуднова сьогодні   тренується  з  основним  складом, але  поки  що  грає  в  “Валенсіі-Б”.   Ще  троє, а  саме  футболісти  з  Новоград-Волинська,  Баранівки  та  Житомира  в  сезоні 2017-2018 р взяли  участь  в  юнацькій  Лізі  Чемпіонів  УЕФА.   У  останньому  матчі  проти  юнаків  з  “Манчестер  Сіті”, в  якому, до  речі,  «Шахтар»  виграв  2:1,  двоє  вийшли  в  основному  складі, третій  вийшов із  заміни.  Половина  усіх  футболістів  є  гравцями  юнацької  та  молодіжної  збірних  України.  На  початку  грудня в  матчі  національної  збірної  України  з  міні-футболу  проти  збірної  Італії дебютував, і  доволі успішно, ще  один мій  підопічний. Що  приємно,  передзвонили  батьки  і   поздоровили  мене  з  цією  подією. Тож  мені  буде  за  кого  вболівати  на  чемпіонаті  Європи,  що  відбудеться  в  Словенії.

— ФК “Шахтар”  асоціюється  з  великими  грошима?

— Дивлячись  для  кого. Крім  того, не  слід  плутати  роботу  тренера-селекціонера  з  роботою  футбольного   агента,  який  вирішує  фінансові  питання   і  який  для  цього  має  ліцензію, яка  коштує  недешево. Я  своєю  роботою, в  першу  чергу, заробив  авторитет  у  своїх  колег  по  тренерському  цеху  і  також  у  людей, які  досягли  успіхів  у  цьому  житті. А  це  те,  що  за  гроші  не  купиш, як  і  досвід, який  набув,  співпрацюючи  з   кращими  тренерами  України  і  з  фахівцями  з  Нідерландів  та  Великобританії.

— А  як щодо  перспектив  козятинських  футболістів?

— Олександр   Півень  та  Артур  Підручний грають  в  Словаччині. Наскільки  я  знаю, Артур  може  перебратись  грати  в  Австрію.  У  пошуках  команди  Дмитро  Загалевич — пропозиції  в  нього є. Хороший  потенціал  для  футболу  має   Валентин  Поляков. Тут  скажу  більше. По ньому  був  варіант  з  донецьким   “Олімпіком”. Його  чекали  на  збори  в  «Олімпік»-U-19. Але  Валентин  вибрав  інший  шлях. Сьогодні він  курсант  військового  інституту  зв’язку, що в  Житомирі. Там,  до  речі,  є  дуже  пристойна  футбольна  команда, за  яку  він  зараз  і  грає.  Знаючи  характер  Полякова  і  його  потенціал, думаю, що  він  своє  слово  в  футболі  ще  скаже. Хороші  дані  у  Дмитра  Остапюка. Він, ставши в  нашій  команді  кращим  бомбардиром, поїхав  до  Києва, де  грає  в  юнацькій  першості  України. Але  йому  ще  треба  закінчити  школу. Продовжуючи цю  тему, згадую  епізод  з  кінокомедії  Гайдая “Кавказька полонянка”. Один  з  персонажів  промовляв  тост: “Маю  бажання  купити  дім, але не  маю  можливостей. Маю  можливість  купити  козу, не  маю  бажання”. Це  я  веду  до того, що  коли  були  таланти,  у  мене  не  було  можливості  їх  запропонувати  у  футбольні  заклади. А  сьогодні  є  можливості — пропонувати  немає  кого.  Душа  болить  за  тих, хто  мав  все,  аби  досягти  серйозних   успіхів  в  футболі,  але  з  різних  причин  не  досягли  того,  чого  мали  б  досягти. Коля  Файфер, Женя  Ващук,  Володя  Пастухов, Сергій  Шевченко  з  Махнівки, Коля  Білоус  з  Махаринець,  Ігор  Шевчук  з  Глуховець, Сашко  Порхун,  Віля  Гуменюк  та  Толя  Горопашенко  з  Йосиповки  та  інші.  Я впевнений,  якщо  б  вони, в  свій  час  потрапили у  футбольні  школи, їхня  б  футбольна  доля  склалась  зовсім  по  іншому. А як  для  декого — і  життя…

— Ви “продаєте” футболістів?

— Скажу  відверто,  радий  би  кого  продати, ніхто  купувати  не  хоче. З  досвіду  роботи  в  ФК “Шахтар” знаю, що аби  заробити  на  футболісті, треба щоб  його “готового” купив  “Шахтар”  або  “Динамо” (Київ), наприклад,  або  хорошого  рівня  європейський  клуб. Тоді  всі  будуть  в “шоколаді”: і  ДЮСШ,  в  якій  він  займався,  і тренер,  і  батьки.  Справа  лише  за  малим: треба,  щоб  футболіст  біг  30  метрів   за  3,3-3,4 секунди.  Біг  400 метрів  під  1 розряд і  при  цьому   мав  високий   рівень  тактико-технічних  дій.   Але  тут  справа  в  іншому.  Сама професія   футбольного  тренера,  по  своїй  природі передбачає  наявність  людей,  які  його  не  сприймають. Тож  багато  є  наносної навколо-футбольної  гнилі.  Причини  різні. Це  не  сприйняття  тренера,  через  особисту  неприязнь, а  може  бути   заздрість  людей, які  мають  високі  амбіції,  але  низьку  стелю  таланту  і  футбольного  інтелекту. Як  наслідок — можливостей. Таких  футбольних “експертів”,  які  все  знають  і  все  вміють  на  словах, але  нічого  не  можуть, — у  футболі  вистачає.  Але  це  нормальне явище.  Так  завжди  було,  є  і  буде.  А  що  стосується  мене  особисто, притримуюсь  східного  прислів’я: “собаки  гавкають, а  караван  іде”.      

— А  як щодо  майбутнього  козятинського  футболу?

— Для  того, щоб  дивитись  в  майбутнє, потрібно озирнутись  в  минуле. Як  говориться  в  Біблії, “є  час  розкидувати  каміння, а  є  час  його   збирати”.  Спробуємо  зібрати.  Півстоліття  відділення  футболу  ДЮСШ  м. Козятин  було  одним із  найкращих  і  авторитетніших  відділень  в  юнацькому  обласному  футболі.   Цілі  покоління  тренерів  та  футболістів  створювали  авторитет  та  імідж  козятинського  футболу.  Олександр  Володимирович  Чорний своєю  роботою  і   відданістю справі  заклав  фундамент  відділення   футболу, підготувавши  багато  хороших  футболістів  і  виховавши   успішних  людей. Я, прийнявши  від  нього  естафету, проніс її гідно. Якщо  взяти  останні  успіхи, то команди  ДЮСШ тричі  ставали  чемпіонами  і  п’ять  разів  другими  в  обласних   змаганнях   з  міні-футболу,  першості  області  та  спартакіади  школярів. Це  команди  1992-1993 років народження — чемпіони  з  міні-футболу   серед   спортивних   шкіл  Міністерства освіти, другі  в спартакіаді  школярів.  1995-1996 — другі  в  першості  області, 1996-1997—  чемпіони  області,  1997-1998 —  другі   в  області,  1999-2000 1 другі  з  міні-футболу, чемпіони  спартакіади  школярів.  2000-2001 р. н. — другі в  області  як  в  першості,  так  і  в  спартакіаді  школярів. До  цих  успіхів  причетні Павло Луцюк,  який  певний  час  працював  тренером  ДЮСШ,  та  вчителі фізичного  виховання. Олег  Шеремет  та  Георгій  Кирилюк,  які  виставляли  збірну  школярів.  Запорукою  цих  успіхів  було  те, що  в ДЮСШ  були  підготовлені   футболісти, які  були  серед  лідерів  в  обласному  футболі і  здатні    були проявити  себе  і на  республіканському  рівні. Не  бачу сенсу  перераховувати  майже  два  десятки  прізвищ. Ті,  хто  цікавиться  футболом,  знають,  про  кого  йде мова.                                                                                                                                                Сьогодні це  вже  історія,  якою  можна  не   тільки  гордитись, але  і  згадувати. Тому  що  майбутнє  у нас   в суцільному    тумані. І туман  настільки  густий, що  дороги, по  якій  треба  рухатись, майже  не  видно…   Головна  причина  такої  ситуації — кадри.  Після  того,  як  роботу  в  ДЮСШ  залишив  Олександр  Півень, який  поїхав  грати  в  футбол  до  Словаччини, у  нас  в  ДЮСШ  створився  вакуум,  який  відразу  заповнили  футбольні  шоу-мени, які  організували  на  футболі  бізнес.   Причому  свою  діяльність  розпочали  з  того, що  “позичили”  в  ДЮСШ  футболістів,  які,  прозаймавшись  у нас чотири  роки, вже  досягли  серйозних  результатів. Я  хотів  би, щоб  мене  правильно  зрозуміли (абсолютно  нічого  особистого). Ставки  дуже  високі — на  кону  стоїть майбутнє  козятинського  футболу…Цікавий  факт.  Людині,  яка  збирає  гроші  з  дітей за  зайняття  футболом, запропонували  посаду  тренера  в  ДЮСШ. Ця посада  передбачає  відповідальність  за  результати  роботи. А найголовніше, забороняє  брати  гроші  з  дітей. Причому, на  змаганнях діти  самі  отримували  б  кошти.  У  футбольного   духовного  наставника   було  два  варіанти - або  працювати  за  імідж , за  ідею і  за  авторитет,  або  банально  продовжувати   «рубати  бабло».  Наставник   вибрав  другий  варіант…                          

— Чи  є  вихід  з  цієї  ситуації?

— У  Козятині  немає  ні  опери, ні  балету,  ні  філармонії. Єдине  місце, де  люди  можуть  зібратись  разом, це  стадіон “Локомотив”.  Люди  приходять  не  тільки  подивитись  футбол. Вони  хочуть, хоч  на  кілька  годин  забути  про  тарифи  на  газ  і  на  воду,  про  ціни  на  ліки  та   все  інше.  У  людей  є  можливість   зустріти  друзів,  знайомих, поділитись   останніми   новинами ,  що  відбулись  в  світі  та  місті.  Тож  відділення   футболу  повинно  готувати  футболістів,  які  відповідають  обласному  рівню — щоб  людям  було  на  що  дивитись.

— Ваші побажання нашим читачам.                                                                               

— Здається, країна  живе  мирним  життям, пускають  додаткові  потяги, що  везуть  людей  на  відпочинок, у  нічних  клубах  немає  вільних  місць. А  повідомлення  з  фронту  сприймаються,  як  рахунки  футбольних  матчів. 2:4 — це  двоє  вбито, а  четверо  поранено. Програли  ті,  у  чиї  домівки  прийдуть  гроби  та  каліки? Виграють  ті,  хто  на  війні далеко  від  лінії  фронту  заробляють  гроші?  Тож  я  хотів  би,  аби  ми  не  забували  про  тих, хто  забезпечує   мирне  життя.  Тому бажаю  всім  нам,  в  першу  чергу, миру. Буде  мир, буде   все. У тому  числі  і  футбол.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.