Повстанський табір 75 років. УПА не розпущено і по нині.

«Радянська пропагандистська машина створила низку міфів, які доволі часто панують і по сьогодні, хоча значна частина суспільства з кожним роком, пізнаючи нові сторінки з історії визвольного руху, змінює своє ставлення до Української повстанської армії», — прокоментував це рішення директор обласного Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери Ярослав Коретчук

УПА та інші збройні формування

УПА та Армія Крайова

З окупацією Польщі радянськими та нацистськими військами виникла Армія Крайова (АК), що поставила собі за мету відновлення Польщі в її довоєнних кордонах. Для цього на теренах Волині та Галичини були розміщені частини АК, більшість загонів якої, що діяли в Україні, були розміщені на Волині, адже на той час там була велика кількість польських сіл. Волинські загони АК пізніше були перегруповані у 27-у піхотну дивізію Армії Крайової.

30 липня 1941 р., між польським урядом у вигнанні та урядом СРСР було підписано угоду про співпрацю. Вона мала велике значення для радянських партизанів Сидора Ковпака, які використовували польські села в західній Україні та Білорусі як плацдарм. Крім того, АК та радянські партизани нерідко вели спільні військові акції проти УПА. Першим великим зіткненням між об'єднаними польсько-радянськими та українськими військами став бій під селом Бутейки у квітні 1943 р.

УПА та збройні формування ОУН (м) і Бульби-Боровця

До моменту початку формування бандерівської УПА (весна 1943), у ряді районів Волинської, Рівненської, Кам'янець-Подільській і в західних районах Житомирської області з початку 1942 вже діяла УПА під командуванням Тараса Бульби-Боровця. Також з літа 1942 почали діяти збройні загони, що включали тих, хто відійшов від ОУНР, і прихильників УНР — Фронт української революції (ФУР) та інші українські загони, що не підпорядковувалися ОУНР. На початковому етапі формування бандерівської УПА вони в ряді регіонів діяли спільно.

Відео дня

У кінці червня 1943 вийшло розпорядження Романа Шухевича про перепідпорядкування всіх збройних загонів бандерівській УПА. З цього моменту бандерівська УПА перейшла до насильницького поглинання або знищення загонів «опортуністів» (ОУН) та «отаманчиків» (УПА Бульби-Боровця). 7 липня 1943 збройні формування ОУНР розбили військові обози ОУН. Взяті в полон командири інших загонів частково знищувалися Службою безпеки ОУНР-УПА (СБ). На серпень 1943 припадає пік активних дій бандерівської УПА проти УПА Бульби-Боровця, в результаті чого були вбиті кілька її командирів і захоплена дружина Бульби-Боровця (яка після тортур СБ ОУНР була також убита). До кінця вересня 1943 УПА Бульби-Боровця фактично перейшла в підпілля. У радянській історіографії існувало не підтверджене відповідними джерелами припущення, що дії бандерівської УПА проти УПА Бульби-Боровця були зумовлені угодою між ОУНР і німецькими спецслужбами.

Збройні формування ОУН, що мали численних прихильників у Галичині, продовжували діяти паралельно з УПА-ОУНР у 1943—1944. Неодноразові подальші переговори про спільні дії проти радянської сторони не мали, однак, будь-яких значимих результатів і були швидше ситуативним, ніж стратегічним кроком.

Останні переговори між мельниківцями і бандерівцями проходили восени 1944 — коли радянські війська переходили Карпати — і привели до приєднання карпатських підрозділів ОУН до УПА ОУНР[58][59]

УПА та німецькі війська

Докладніше: Боротьба УПА проти німецьких окупантів

Збережені документи УПА містять згадки про дрібні бойові зіткнення з німцями, при цьому відсутня інформація про битви з великими силами вермахту. Остаточне рішення про виступ проти німецьких окупантів ОУН-Б прийняла на III конференції 17-21 лютого 1943 р. До другої половині 1943-го збройні загони ОУН-Б і УПА взяли під контроль значну частину сільських територій округу Волинь і Подолія райхскомісаріату Україна.

Протинімецький фронт ОУН і УПА, який виник на початку 1943 р. і проіснував до середини 1944 р., відіграв винятково важливу роль в українському русі опору в роки Другої світової війни. Збройний виступ проти нацистської Німеччини, яка категорично заперечувала можливість існування самостійної України, дозволив ОУН(Б) згуртувати в лавах УПА тисячі українських патріотів і об'єднати їх навколо ідеї боротьби за Українську самостійну соборну державу. Однак боротьба ОУН і УПА на протинімецькому фронті не набула пріоритетного значення в стратегії українського руху і мала тимчасовий характер, тому що головним ворогом української самостійності визнавався московський імперіалізм. Цей базовий принцип зводив бойові дії повстанської армії проти німців до форм «самооборони народу» і трактував нацистів, як тимчасових окупантів України. Збройні акції УПА на протинімецькому фронті не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом, а лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації теренів Волині—Полісся, де створювалася матеріальна база українського самостійницького руху. Разом з тим спротив ОУН і УПА німецькій політиці у північно-західному регіоні України в певній мірі обмежував можливості гітлерівців стосовно боротьби з радянським партизанським рухом на Волині—Поліссі та в прилеглих до цього терену районах Правобережної України. В цілому ж дії ОУН і УПА на протинімецькому фронті не відіграли помітної ролі у звільненні території України від німецьких окупантів.[60].

До 64-ї річниці бою під містечком Володимирець Рівненської області та в рамках інформаційної кампанії «УПА — відповідь нескореного народу»[61] у вільний доступ були викладені документи, які відображають характер протистояння між силами УПА (а також підпіллям Організації українських націоналістів) та німецькими окупаційними військами[62]. Звіти, які містяться в оприлюдненій колекції, свідчать про активну боротьбу ОУН і УПА: близько двадцяти документів розповідають про засідки, напади на німецькі гарнізони та об'єкти інфраструктури, бої та інше. Також серед опублікованих документів є антинацистські інформаційні матеріали, розповсюджувані учасниками українського руху опору[63].

УПА та радянські партизани

У боротьбі з радянськими партизанами ОУН і УПА досягли помітних успіхів: їм вдалося ускладнити бойову діяльність партизанів на Волині—Поліссі, створити перешкоди для диверсійних дій на німецьких комунікаційних лініях. Частина планів ЦК КП(б)У і УШПР щодо введення партизанських з'єднань на територію Галичини була зірвана.[64]

Бійці інших національностей у складі УПА

Українська Повстанська Армія була за своїм етнічним складом переважно комплектована українцями, та боролися в її лавах й представники інших націй та національностей. Поодинокі бійці входили до складу українських сотень. Але були й окремі військові відділи, сформовані за національною ознакою. Прихильником ідеї їх створення був письменник Йосип Позичанюк з Наддніпрянщини, на той момент політичний референт Головного Командування УПА (псевдо «Шугай», «Шаблюк»), співорганізатор проведеної в листопаді 1943 року Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії, а безпосереднім організатором — також наддніпрянець Дмитро Карпенко (майор «Яструб»), колишній старшина (лейтенантЧервоної Армії.

Організаційно національні сотні входили до складу котрогось з куренів УПА, а національні курені входили у склад загону Військової Округи. Перший (узбецький) національний курінь створено у ВО «Заграва» в середині 1943 року під командуванням майора «Ташкента» (в березні 1944 року пораненим потрапив у більшовицький полон й розстріляний). Майже одночасно в цій же Військовій Окрузі на Рівненщині створено грузинський курінь та сотня кубанців. У ВО «Турів» першим створено азербайджанський національний курінь. А всього загальна чисельність іншонаціональних відділів під час переходу по теренах, котрі контролювала УПА, лінії фронту, досягала до 15 куренів.

Невдачею закінчилася спроба створення підрозділу з росіян. Російська сотня була сформована у ВО «Заграва» в 1943 році й складалася виключно з старшин та підстаршин. Її члени брали участь у військових операціях проти вермахту й відзначалися хоробрістю. Однак часті конфлікти бійців сотні з іншими повстанцями та цілими підрозділами змусили командування до її розформування.

Югослави та німці своїх окремих частин не створили, а входили в склад інших підрозділів. Австрійцібельгійці та французи працювали в адміністрації УПА.[65]

УПА та мирне населення

За даними НКВС-МВС СРСР та російського МВС, у 1945—1953 рр. на території західних областей України повстанці здійснили 14 424 диверсійно-терористичних актів. У 1945—1955 рр. було ліквідовано щонайменше 17 тис. осіб. Протягом 1948—1955 рр. загинули 329 голів сільських рад, 231 голова колгоспів, 436 працівників райкомів партії, службовців районних організацій та активістів, 50 священиків. Всього бійці УПА знищили від 30 до 40 тис. чол.[66]

УПА та польське населення

Докладніше: Волинська трагедія

Українсько-польські стосунки сягають часів Київської Русі. Між українцями та поляками відбувались конфлікти впродовж всієї історії, які часто виливались у масштабні війни та повстання (ХмельниччинаКоліївщина). У 1918 році, із розпадом Російської імперії українці та поляки проголосили УНР та Другу Річ Посполиту відповідно. Поляки претендували на західно-українські землі, через що відбулася польсько-українська війна, що закінчилася поразкою українських військ. У 1921 році, після «Дива на Віслі» та підписання Ризького мирного договору між новоствореними СРСР та Польщею, Україна була розділена. На всіх українських землях українці почали зазнавати утисків з боку пануючих держав (зокрема, «Пацифікація» в Галичині та ВолиніГолодомор в УРСР). У 1920 році постала Українська Військова Організація (УВО), що ставила собі за мету звільнення українських земель від окупантів. На базі УВО, у 1929 році була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН). ОУН провела декілька акцій, спрямованих проти поляків (наприклад, вбивство Броніслава Перацького). З початком Другої світової війни, поляки та українці використали пануючий хаос для помсти один одному.[67]

Український історик Володимир В'ятрович вважає, що криваві злочини чинили і поляки й українці, проте найбільше жертв було серед польського населення під час Волинської трагедії 1943—1944 років[68]. Це була помста за багаторічне панування поляків, а така радикалізація дій була спричинена дуже важкою ситуацією на Волині, коли проти УПА воювали Армія Крайова, німецькі війська та радянські партизани[69].

Протистоянням між поляками та українцями скористались як німецькі, так і радянські окупанти[70][71]. Після відмови Німеччини визнати Акт відновлення Української Держави, та арешту Степана БандериЯрослава Стецька та інших, українці, що знаходились на службі в Німеччини, влились в лави УПА за наказом ОУН. На місце українців, німецька окупаційна адміністрація набирала поляків, що жорстоко ставились до місцевих українців.[67] Загальне число вбитих поляків невідоме.

УПА та єврейське населення

На початку 1941 року з моменту входження німецьких військ до західної України ОУН розглядало євреїв, як можливих саботажників нової української держави: «В часі хаосу і замішання можна дозволити собі на ліквідацію небажаних московських, польських та жидівських діячів, особливо приклонників більшовицько-московського імперіялізму». У «Вказівках на перші дні організації державного життя», для не лояльних до нової влади осіб передбачались наступні вказівки: «Жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу, тим більше москалів і поляків[72]

У подальшому своє ставлення до євреїв під час німецької окупації ОУН сформулювало у постановах Другої конференції ОУН, де говорилось[72]:

Не зважаючи на негативне відношення до жидів як знаряддя московсько-більшовицького імперіалізму вважаємо за недоцільне в сучасний момент міжнародної ситуації брати участь в протижидівських акціях. Щоб не стати сліпим знаряддям у чужих руках і не відвертати уваги мас від головних ворогів.

Існує багато свідчень того, що українські націоналісти надавали допомогу та притулок переслідуваним євреям. Зокрема, це згадано в дослідженнях Ж. Ковби та Якова Сусленського. Серед рятівників була й дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич, яка протягом 1942—1943 років переховувала семилітню єврейську дівчинку Ірину Райхенберг, при цьому Роман Шухевич допоміг виробити їй фальшиві документи на ім'я Рижко Ірини[72].

У середині війни чимало євреїв приєдналось до лав УПА на добровільних засадах[73], особливо це було відчутно у лікарському складі УПА.[73]. Зокрема, відзначився доктор «Кум», що став єдиним євреєм, нагородженим Срібним хрестом заслуги.

Відомо про Самуїла Лібергаля з Тернополя, який під псевдо «Гіль» був лікарем в сотні УПА Ярослава Ждана-«Острого» та курені УПА Макара Мельника-«Кори» на Волині. Його дружина Шарлотта Лібергаль-«Ганя» була в УПА санітаркою та кухаркою[74]. Так само Абрам Штрейкер в червні 1943 р. приєднався до українських повстанців під псевдо «Поппер». Спершу він був лікарем в сотні УПА Івана Климишина-«Крука» та курені УПА Ярослава Ждана-«Острого»[75]. У серпні 1943 р. до сотні УПА Макара Мельника-«Кори» приєдналося п'ять євреїв — Ушер карасін-«Карпо», Лазар Штейн-«Рижий», Мойсей Карасін-«Квітка», Абрам Карасін-«Долина», Мойсей Штейн-«Боско»[76].

Остаточне ставлення ОУН до євреїв було сформоване в 1944 році. Воно полягало в тому, що євреїв вважали рівноправною національною меншиною в майбутній українській державі. І вже в наказі Воєнної округи «Буг» від 5 вересня 1944 року зазначалося: «Жидів і інших чужоземців на наших теренах трактуємо як національні меншості»[72].

Методи боротьби із УПА

Докладніше: Протиповстанська боротьба

У різні періоди Другої світової війни Україна знаходилась під владою різних тоталітарних режимів. Після приходу радянської влади на західноукраїнські землі у 1939 р. люди вітали «визволителів від польського рабства» — Червону Армію. Однак радянська влада виявилась не менш жорсткою за польську — колективізація, каральні акції. Всі ці дії підірвали її авторитет та підсилили націоналістичні настрої серед населення.[77]. В тому ж році 27 серпня скликано 2-й Великий збір ОУН в Римі, на якому новим провідником вибрано Андрія Мельника. Однак не всі оунівці підтримали його кандидатуру, тому 10 лютого відбувся збір ОУН у Кракові, де утворено Революційний провід ОУН на чолі із Степаном Бандерою. Відбувся розкол ОУН на дві частини: меншу, поміркованішу «мельниківську» та більшу і схильних до активних дій «бандерівців»[78]. Причину розколу ОУН «мельниківці» пояснюють особистими амбіціями «бандерівців» та прагненням до влади в середині ОУН.[79][80] Поки «мельниківці» вимагали у Степана Бандери розпуску революційної ОУН, «бандерівці» готували збройне антирадянське повстання на Волині.

Для боротьби із зростаючою силою ОУН радянські органи влади використовували репресії, масово вивозили людей із західної України та Білорусі до Сибіру і північного Казахстану.[77]

22 червня 1941 р. атакою Вермахту на західний радянський кордон розпочалася німецько-радянська війна. Із початком бойових дій члени ОУН підняли збройне повстання. Німецькі війська стрімко просувались вглиб радянської території, зустрічаючи неорганізований спротив з боку Червоної Армії25 червня озброєні загони ОУНорганізовують численні напади на червоноармійців та енкаведистів у ЛьвовіКоломиї в селах Гаїв, Дмитрович та інших. Для придушення повстання більшовики залучають гармати та танки[81]. Під час відступу перед наступаючою німецькою армією більшовики розстріляли в'язнів львівських тюрем. Серед розстріляних були рідні брати Степана Бандери та Романа Шухевича.

Злочини спецгруп НКВС під маркою УПА проти мирного населення

Докладніше: Злочини спецгруп НКВС

Спецгрупи НКВС — спеціальні загони НКВС створені для боротьби з УПА, також відомі як «агентурно-бойові групи (АБГ) НКВС», легендовані групи, «лжебоївки УПА», «переодягнені енкаведисти».

Попри знищення КДБ компрометуючих внутрішніх документів НКВС щодо використання спецгруп НКВС під маркою бандерівців, в архівах все-таки збереглися деякі окремі документи, котрі свідчать, що спецгрупи НКВС вчиняли злочини проти мирних жителів. Зокрема, в рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВС майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: спалення хати, вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області[82], побиття голови сільради села Комарівка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів[83]:

«Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих — хату сожгли,(...)»
«Наблюдая за спецгруппой, я видел, что пешая группа очень неподвижна и может делать небольшие рейды — поэтому я посоветовался с командирами группы и решил достать лошадей и повозки, делать конную группу было нецелесообразно, не все умели ездить верхом, да и седел трудно было достать. Когда батальоны занимались операцией, то мы пошли без прикрытия в село Яблунов, Станиславской области, ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные каким-либо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и 8 повозок, оставленных куренем «Сталь», он же «Резун». Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовету выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем «Быстрого» и станичного села /клички его не помню/, он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется «Резуну», что мы забрали его лошадей, мы забрали с собой, убили его и бросили в колодец. /После я читал записку «Быстрого», в которой он оправдывался перед «Резуном», что он никаких лошадей в селе Яблунов не брал/. »
«В этой же операции мне сообщил Нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой «Трегуба» и ничего о появлении боевки «Трегубы» в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. — Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета, как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент Советской власти, он нас уверял, что он ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с котоыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли, (…)»
«Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны — на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было.»
„Я посоветовался с командирами спецгруппы, что не лучше ли будет нам изменить работу — не ходить по селам под видом банд, ищя бандитов, а воровать из сел людей, стоящих на учете РО НКВД, как имеющих связь с бандитами, и их допрашивать под видом «СБ», обвиняя в сиксотстве“

Повний текст рапорта майора Соколова приведений на 272 сторінці книги американського історика Джеффрі Бурдса «Советская агентура»[84]

Пізніше в 1949 р. факти злочинів інших спеціальних груп НКВС знайшли відображення у доповідній записці прокурора Кошарського[85]. У цьому ж документі також значиться факт вбивства спецгрупою мирних громадян та наглядна тенденція покривання злочинних дій «переодітих енкаведистів» з боку вищого керівництва НКВС.

Дії ОУН та УПА на Кубані, Білорусі і на сході України

Агітаційний плакат українського руху часів Другої світової війни

В архівах СБУ зберігається колекція матеріалів із діяльності підпілля ОУН на території східної та південної України. Сьогодні точна кількість документів не підрахована[86].

У Луганській області виявлено 12 справ з цього питання, в Чернігівській — 68, у Полтавській — 6, Київській — 41, Хмельницькій — понад 100 справ. Безпосередньо у Галузевому державному архіві СБУ в Києві — понад 300 справ. Це лише ті матеріали, які попередньо виявлені, і це ще зовсім не остаточне число. По кожній з цих справ проходить не одна людина — це іноді 10 або 100 чоловік, тому мова йде про тисячі підпільників, про тисячі борців за українську державність. Прізвища цих людей були невідомі, засекречені, і точно про них не відомо[86].

Житомирщина

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині

У травні 1943 року Головна Команда УПА-Північ направила відділ УПА у тримісячний рейд тимчасово окупованою Житомирською областю і західною частиною Київської області Української РСР. За час рейду відділ провів 15 успішних боїв з німецькими поліцейськими частинами та групами грабіжників. Цей відділ знищив німецьку поліцейську школу біля Житомира з залогою 260 поліцаїв, а недалеко від с. Устинівка, Потіївского району, 25 липня розбив німецький військовий підрозділ, який був спеціально спрямований на розгром цього спецвідділу УПА. З німецької сторони було понад сто вбитих, поранених і полонених[87].

Сумщина

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА на Сумщині

Директор Сумського архіву Іванущенко довів, що ОУН та УПА теж діяли на території Сумської області[88]. З наявних джерел про членів ОУН-Б, спрямованих на схід України видно, що Сумщина була в зоні оперативної уваги всіх трьох похідних груп. Як зазначає проф. Л. Шанковський, середня похідна група ОУН під керівництвом М. Лемика «Сенишин» повинна була прийти до Харкова, але не встигла цього зробити, тому що її сильно побили німці. Німці розстріляли значну кількість членів групи, у тому теж Миколи Лемика-Сенишин (…) в Миргороді, в жовтні 1941 р. Частина групи прийшла до міста Суми, де створила підпільну організацію[88].

Як свідчать документи, діяльність ОУН на Сумщині не припинилася з поверненням радянської влади. Навпаки, іноді вона навіть переходила в партизанську форму боротьби. Дослідник визвольного руху С. Бутко, посилаючись на документи архівного підрозділу УСБУ в Чернігівській області, повідомляє, що в травні 1944 року з Волині була направлена для підпільної роботи в Чернігівську та Сумську області група учасників УПА, чисельністю понад 20 чоловік. Всі вони були уродженцями тих місць, куди прямували. У червні 1945 року на території Шосткинського району був затриманий один з учасників цієї групи Захарченко Михайла Васильовича, 1923 року народження, уродженець с. Богданівка Шосткинського району, в районі м. Дубно, потрапив в один із загонів УПА. Пробув у цьому загоні 7 місяців. "(…) Звідки у вересні 1944 року прибув за завданням командування УПА на територію Шосткинського району, для організації бандугруповання. Слідство веде Відділ ББ "[88].

Полтавщина

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА на Полтавщині

З 1941 по 1943 у Полтаві та області також діяло підпілля ОУН.Підпільники обмежувались пропагандою та невеликими диверсіями, а більшість готових військових кадрів відправляли на західну Україну де велася кровопролитна війна. Агітаційна справа підпілля йшла добре — невдоволення колгоспами, пам'ять голодоморів та жахи окупації на Полтавщині забезпечили націоналістам свіжі кадри, які бажали боротися проти СРСР та проти окупанта — Німеччини. Нелегально видавався журнал «Сурма», «Україна в боротьбі», книга «Симон Петлюра». Полтавське підпілля тримало тісні зв'язки з Харковом, Запоріжжям, Сумами. У кінці 1942 року підпілля ОУН мало тісні зв'язки із групою радянських підпільників «Набат». Остання спроба закріпитися на Полтавщині ОУН та УПА належить, вірогідно, до 1944 року. Всі бажаючі продовжити боротьбу проти Німеччини та СРСР влилися до УПА, а незначні підпільники, що не були знищені НКВС і гестапо, розчинилися в області.

Донбас

Докладніше: Діяльність ОУН на Донбасі

На території Донбасу в 1941—1943 роках діяли групи обох ОУН — і «бандерівська», і «мельниківська» гілки. В СБУ відзначають, що умови діяльності українських націоналістів на Донеччині були складними, з огляду на багатонаціональність населення[89]. Учасники націоналістичного руху ділилися листівками, розповсюджували газету «За самостійну Україну», збиралися на конспіративних квартирах. Під час допитів оунівці заявляли, що центральний провід приділяв Донеччині особливу увагу. У разі всенародного повстання індустріальний регіон начебто мав забезпечити матеріальну підтримку[89]. Керівником ОУН на Донеччині був Стахів Євген Павлович[90].

Крим

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА в Криму

Документ, який доводить факт діяльності ОУН у Криму[91]

Відомо, що підрозділи Української Повстанської Армії в Криму діяли в СімферополіЄвпаторіїДжанкоїЯлтіУкраїнська, Петрівці, СевастополіСтарому КримуКерчіФеодосіїАлушті, Михайлівці і багатьох інших населених пунктах, які були поруч з дислокацією похідних груп. З донесення агента СД від 31 грудня 1941 року, знайденого у секретних справах Рейху, стало відомо, що зі Львова до Криму революційна ОУН направила шість похідних груп, близько 40 чоловік. Тільки одного повстанця нацисти арештували дорогою до Криму[92].

Кубань

Повстанська армія діяла також на Кубані, але до 1950 року і саморозпустилася[93]. Восени 1941 року, тільки-но більшовики відступили на Кавказ, на Кубань прибувають українські патріоти з Південної похідної групи ОУН (Б), і вже в 1942 році, в жовтні, створюється Єйський окружний провід на чолі зі Спиридоном Ткаченком — «Голубом». У групу входили «Схід» (Дмитро Матейчук) та «Зоряні» (Василь Яворів). Підпільники мали зв'язок із Великою Україною через Маріуполь[94]. Мережа ОУН була створена на Кубані на базі одного з відділень «Північної похідної групи», яку очолював Спиридон Ткаченко («Голуб»). 20 жовтня1942 він став головою Лиманського окружного проводу ОУН. Тісні зв'язки були встановлені з оунівцям Маріуполя. Від квітня 1942 існував канал старшин і підстаршин УПА, які були уповноважені проводом ОУН створити Козачу повстанську армію Кубані. Біля витоків цієї армії стояли: сотник Василь Плетень («Шум», «Зорян», «Беркут»), колишній лейтенант Червоної Армії, уродженець Чернігівщини, лейтенант Дмитро Гречух («Дніпро»), а також Дмитро Коваленко («Мить») з Приамур'я. Восени 1944 року на Кубані діяло дві повстанські сотні — «Шума» (85 чол.) та «Гомін» (125 чол.), а також окремі розвідуальні рої по 10 бійців у кожному[95].

З серпня 1942 року з українського берега на Кубань діяла конспіративна Оунівська морська переправа. Керував нею Кубанець Петро Глек («дід Очерет»), колишній солдат армії УНР, житель станиці Довжанський. У липні 1944 року, коли на Кубань повернулися більшовики, ОУН (Р) організувала десант на чолі з сотником «Шумом» (колишнім капітаном Червоної Армії, походив зі станиці Батуринської). Його група мала дістатися поїздом до Туапсе під виглядом солдатів будівельної роти. Втім, до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандіженській, і там, в горах Кавказу, почали збирати козаків, які тоді масово переховувались у лісах від сталінських карателів. Восени того ж року було сформовано сотні «Шума», «Гомона» та декілька розвідувальних роїв — загалом близько 300 осіб.[94] Майже вісімдесят відсотків повстанців становили кубанські козаки, були також уродженці Великої України та галичани. Мовою спілкування була українська.[94]

Навесні 9 травня 1945 повстанцям вдалося на перевалі Гойтх зупинити потяг, що перевозив репресованих до Москви, і визволити понад дві сотні в'язнів.

Існувала Козацька Повстанська Армія (КОПА) аж до 1950 року, коли, не маючи ресурсів для продовження боротьби, і судячи з усього, отримавши якусь команду від керівництва УПА, саморозпустилася.[94]

Білорусь

Докладніше: Діяльність ОУН та УПА в Білорусі

Докладніше: Білоруська визвольна армія

Агітаційний плакат УПА, 1948 р.

За часів війни вплив бандерівців на півдні сучасної Білорусі був великий, стверджує мінський історик Гуленко. Зіткнення в неоголошеній нещадній війні між польською Армією Крайовою та УПА були саме на території Білорусі: «Брест, Пінськ, південь Білорусі, північ України — тут загони УПА та Армії Крайової сходились напряму. Ішла боротьба на виживання. І ця війна українська-польська підтримувалася спецслужбами і радянськими, і німецькими за принципом: розділяй і володарюй».[96]

В історії УПА були періоди, коли вона співпрацювала з радянськими партизанами і коли брала зброю в німців, каже мінський історик Володимир Гуленко: "Все-таки їхньою метою була незалежна Україна. А Сталін вчинив із бандерівцями так, на мій погляд, як би бандерівці вчинили зі сталіністами. Інша справа, що це все-таки була народна війна: загальна кількість радянських партизанів і бандерівців у Білорусі була приблизно однакова — не менше півмільйона.[96]

За підрахунками історика Гуленка, від рук НКВС на території України і Білорусі загинуло 170 тисяч вояків УПА, 70 тисяч втекло на Захід, взято в полон і вислано понад 200 тисяч.[96]

Серед вояків УПА було багато білорусів. У Дивинському районі Берестейської області в 1944 році в Радянській Арміїмобілізували лише 50 чоловік з 5 тисяч — решта втекли до бандерівців. Діяли спеціальні білоруські проводи УПА: «молодечі частково, Пінськ, Барановичі — там загони УПА були. Крім того, були створені формування білоруських націоналістів під керівництвом Михайла Вітушки, організаційною основою цих формувань була білоруська незалежницька партія, неофіційна назва „білоруські резистанс“, ці формування тісно співпрацювали з УПА, було проведено кілька десятків спільних крупних боїв з радянськими партизанами в 1943—1944 роках. Білоруська делегація їздила на з'їзд ОУН восени 1943 року. Вони теж спробували створити рух антифашистсько-антирадянський». Проте білоруси не змогли реалізувати цих планів.[96]

Тим не менше загони УПА діяли на території сучасної Білорусі до кінця 1953 року, стверджує мінський історик Володимир Гуленко, і вели партизанську війну з радянською владою. Причому в їхніх лавах діяли переважно місцеві, білоруські громадяни: "10 років після війни бандити вижити не можуть. Це не бандитський рух. Тут, безумовно, була масова підтримка місцевого населення ".[96]

Володимир Гуленко каже, що з загонами УПА на півдні Білорусі радянська влада покінчила лише завдяки великим військовим спецопераціям і вивезення в Сибір цілих сіл, у яких підтримували повстанців.[96]

У лютому 1952 р. в Іванівському районі Пінської області ліквідовано надрайонного провідника Івана Панька («Сікори»), в Дорогичинському районі Пінської області органи держбезпеки БРСР розгромили групу районного провідника «Григорія». Під час цих операцій співробітники МДБ і МВС БРСР убили 11 оунівців, серед них і обох провідників, 3 заарештували.[97]

Всього органи безпеки Білорусі з жовтня 1943 по квітень 1953 арештували 1282 українських націоналістів, які діяли в підпіллі на території БРСР, убили понад 3000 (разом з учасниками Армії Крайової).[97]

Життя повстанців

День повстанця розпочинався із «Ранньої зорі» — о 6 годині 30 хвилин, взимку — на годину пізніше. Проводилась руханка, потім прибирались місця спання і стрільці йшли вмиватись. Після цього підстаршина скликав відділ, і повстанці ставали у трилаву для молитви. Далі йшла перекличка, сніданок та виконання службових обов'язків. Робочий день закінчувався о 18 годині, і повстанці мали кілька годин на відпочинок або особисті справи. О 21 проходила вечірня молитва, а о 22 усі повстанці мали спати, крім вартових. На вихідних днях робочий день тривав до обіду.

Особлива увага приділялась зовнішньому вигляду та спорядженню повстанця. Одяг мав бути чистим та в гарному стані, а самі упівці мали бути помитими, підстриженими та поголеними. Під час відпочинку, повстанець мав почистити зброю. За неналежний догляд за собою чи зброєю, повстанця карали додатковим вантажем у наплічнику, багаторазовим виконанням приймів впоряду, а при повторенні провини — розстрілом. Дисциплінованим та хоробрим повстанцям надавалась відпустка на декілька днів або годин, щоб провідати рідних або друзів неподалік. Повстанець, що йшов у відпустку, отримував карту відпуску, в якій зазначалося ім'я (прізвисько), посада, місце відпуску та час. Документ підтверджувався печаткою та підписом командира відділу.

Вживання алкогольних напоїв суворо заборонялося, окрім святкових днів, і тільки з дозволу командира. За порушення цього правила передбачалась лише одна кара — розстріл.

Повстанський табір

На місцях тривалого перебування підрозділу, як правило, облаштовувалось житло. Ось як описують табір сотні, загальною площею близько 1500 квадратних метрів, який складався з 17 землянок-бункерів, (по чотири для кожної з чот, що складались з чотирьох роїв, та окрема в центрі для командного складу сотні з охороною), збудованого повстанцями куреня «Месники» восени 1945 року на Закерзонні над річкою Танвою у лісі між етнічними українськими селами Новий ЛюблинецьСтарий Люблинець (гміна Цішанів) та польським Руда Ружанецька (гміна Наріль), його колишні бійці у своїх спогадах:

У середині табору – густі смеречки для маскування. Табір був добре розміщений, а в разі ворожої атаки мав вигідне оборонне поле. Всі дороги, доріжки, стежки, які вели до табору, були заміновані. А землянки-бункери розташували так, що одна одну могла обороняти через отвори-гнізда для скоростріла й інші оборонні місця: сполучались ровами, навколо землянок викопані становища. Посередині побудована землянка для сотенного почоту, сполучена зі всіма землянками ровами. В землянці вміщалося вигідно 15 повстанців. Одна, більша, для першого рою з чотовим почотом. Там могло поміститися понад 20 повстанців. Землянки мали троє дверей і шість вікон, щоб у разі нападу можна було боронитися. Всередині землянки на задній стороні – місце до спання, навпроти – коридор, посеред якого – залізна піч для обігрівання. Серед табору біля сотенного почоту розкинувся майдан, де сотня збиралася на ранній і вечірній апель.

[98]

Повстанські весілля

Іноді повстанець міг влаштувати повстанське весілля із своєю дівчиною. На це видавався окремий дозвіл командира відділу. Шлюбна церемонія включала в себе вінчанняі проходила в колі найближчих друзів наречених. Дуже рідко весілля відбувалось із танцями та піснями. Нареченим видавався акт вінчання, в якому вказувався день вінчання та зашифровані імена обвінчаних. Наречені підписувались під текстом присяги і офіційно вважались одруженими. Також поширеними були позашлюбні сексуальні відносини, особливо серед керівництва УПА[99].

Повстанські свята

Повстанська різдвяна поштівка

В Українській повстанській армії велика увага приділялась моральному виховання стрільців, зокрема культивуванню традицій українського війська. У повстанців було прийнято святкувати державні свята, як наприклад день Злуки (22 січня), свято Листопадового Чину (1 листопада), день проголошення Акту відновлення української держави (30 червня). Існували і особливі повстанські свята — День Героїв (остання неділя травня) та Свято Зброї (31 серпня — день звільнення Києва від більшовиків 1919року). Пізніше святкування Дня Зброї було перенесене на 14 жовтня — Свято Покрови, а згодом день заснування УПА. Особливі свята святкувались за участю представників Проводу ОУН. Обов'язково відбувалась Служба Божа та промова капелана[100] та політвиховника. Далі співались пісні у виконанні хору та відбувались гутірки на актуальні теми.

За традицією, повстанці святкували найбільші релігійні свята: Різдво та Великдень. Святкування проводилось разом із місцевим населенням, разом із яким влаштовувалися вистави, концерти та вертепи. Однак, головним місцем святкування залишалися густі ліси, куди селяни носили освячене. Під час таких свят, Український Червоний Хрест та тереновий Провід ОУН готували подарунки для поранених бійців. Дарували зазвичай тютюн, фрукти, випічку або одяг. Організація подарунків була винятком, ніж правилом.

Крім загально-повстанських свят, у кожного повстанського відділу святкувався день приведення стрільців до Присяги Вояка УПА. Для такого спеціального свята було розроблено інструкцію, яка регламентувала порядок проведення урочистостей. Присяга відбувалася в присутності командування представників Головного військового штабу (ГВШ) та крайового проводу ОУН.

Під час святкувань та урочистостей виставлялась підсилена охорона повстанських таборів, адже свята використовувались радянськими та німецькими військами для здійснення облав та нападів[101].

Деякі повстанські відділи мали власні пісні, які використовували під час святкувань та урочистостей, а також у походах. Так, наприклад, курінь «Месники» мав свій «Марш Месників», створений політвиховником сотні «Залізняка» та куреня «Месники», а пізніше — редактором журналу УПА «Лісовик», що видавався на Закерзонні, Петром Василенко[102].

Невійськова діяльність УПА

Видавнича діяльність

Видавнича діяльність УПА бере свій початок ще з преси, започаткованої у формуваннях «Поліської Січі», збройних загонів Андрія Мельника та військових формувань Степана Бандери, газети «Гайдамаки», що почала видаватися з літа 1941 року у загонах Т. Бульби-Боровця, газети «Сурма», призначеної для вояків «Поліської Січі», яка виходила у Сарнах з 1941 року, часопису «Бойові вісті», що репрезентував мельниківську ідеологію[103].

В УПА були різні неперіодичні видання. У 19441946 з'явилися — «Повстанець» і «На зміну». УПА поширювала звернення до українців, військових, а також до представників інших національностей (російською, польською[104], словацькою та іншими мовами). У лавах УПА працювали відомі підпільні публіцисти: Дмитро Маївський(Петро Дума), Йосип Позичанюк (Шаблюк), Петро Федун (Полтава), Осип Дяків (Горновий), У. Кужіль; поети Василенко Петро (П. Волош-Василенко), Дяченко Михайло(Марко Боєслав) та інші; митці Хасевич Ніл та Черешньовський Михайло. Бібліографію видання УПА склав Шанковський Лев: «УПА та її підпільна література» (Філадельфія 1952).

  • Цінний квиток для збору коштів у визвольний фонд ОУН

  •  
  • Цінний квиток для збору коштів у фонд будови пам'ятника слави УПА

  •  
  • Цінні квитки для збору коштів у фонд ОУН

Була створена, у вересні 1943 року, Українська пресова служба УПА. Структура та діяльність пресової служби були побудовані за аналогією до Пресової квартири УСС. Головній станиці пресової служби підпорядковувалися станиці при відділах УПА, що складалися з 3 або 5 осіб під орудою політвиховника відділу. Члени пресової служби проводили роботу на чотирьох основних напрямах: пропагандивним, мемуаристичним, мистецьким, архівним.

Оскільки сили УПА напряму залежали від підтримки населення, повстанці мали розгалужену систему пропаганди, однім із засобів якої був друк листівок та газет. Крім них видавались і невеликі книжки, як наприклад «Концепція Самостійної України»(1949) рік Петра Федуна[105], «Про наш плян боротьби за визволення України в теперішній обстановці»(1951 рік) та ін. Крім цього видавались книжки і іншими мовами, які розповсюджувались серед червоноармійців та російськомовного населення України, як наприклад «Кто такие бандеровцы и за что они борются»[106]. Видавались звернення до червоноармійців та народів Кавказу та Сибіру із закликом підніматись на боротьбу із більшовиками[107][108][109].

Крім листівок публікувалась величезна кільксть ідеологічних та суспільно-політичних праць. Найвідомішими авторами цих праць були Петро Федун (Полтава), Осип Дяків(Горновий) , Дмитро Маївський (Петро Дума)[110].

Періодичні видання УПА були одними із основних інструментів пропаганди. Варто згадати такі часописи як часопис Головної команди УПА «До Зброї» (1943—1944), видання політвідділу УПА «Інформації з фронту УПА» (1944), гумористичний часопис «Український Перець» (1943—1945), а також газетами «Наш фронт» (1943), інформаційні вісники «Інформатор» (1942—1943), «Повстанець», «Ідея і Чин», «Бюлетень», «Бюро інформаці УГВР», «Радіоінформатор» (1943—1944), «Новинки з фронтів» або «Новини» (19431944), «Вісті з фронту УПА» (1943), «Новинки» (серпень-жовтень 1943), «Тижневий огляд воєнних і політичних подій» (жовтень 1943), «Наш фронт» (серпень 1943). Часто, через різні обставини видання призупиняли випуск газет, або припиняли виходити зовсім. Детальну хроніку боротьби УПА містили насамперед часописи, призначені для війська:

Першим видання Головної команди УПА став часопис «До Зброї». Головним редактором було призначено Якова Бусла, який не лише очолював політвиховний відділ КВШ УПА-Північ, але й був редактором усіх підпільних видань на ПЗУЗ. Було випущено 7 номерів часопису, коли війська НКВС знайшли та знищили підпільну друкарню. Наступний часопис називався «Повстанець». Обов'язки Головного редактора виконував Микола Дужий, який з лютого 1945 року був призначений начальником усіх видань Головної Командм УПА. Виходив до 1946 року, а потім його місце перейняв часопис «Ідея і Чин», редакторами якого був Дмитро МаївськийМирослав ПрокопМихайло Палідович та Петро Федун.

За увесь час діяльності в підпільних друкарнях УПА було видано більш ніж 130 найменувань періодичних видань, півтисячі брошур, десятки вишкільних, мемуарних та поетичних збірок, тисячі листівок, звернень та відозв[111]. По при це, ще й тепер знаходять періодику яку випускали повстанці. Так були знайдені видання які досі не були відомі історикам — сатиричне видання «Гоп-гоп», часописи «Легенда», «Легінь», «Бойовик»[112].

Радіомовлення

З 30 червня по 2 липня 1941 року у Львові діяла «Радіостанція імені Євгена Коновальця». Це стало можливо через те, що Похідна група ОУН увійшла до залишеного радянськими військами Львова раніше за німців і зайняла міську радіостанцію. 30 червня 1941 року саме цією радіостанцією було оголошено Акт відновлення Української Держави.[113]

З жовтня 1943 року по 7 квітня 1945 року поблизу села Ямельниці, на Львівщині, УПА мали власну підпільну радіостанцію «Самостійна Україна». Щоденно радіостанція мовила українською, російською, французькою та англійською мовами. Радіопередачі досягали не тільки території України, а й Німеччини, Великої Британії, Франції та Швейцарії.[114]

Фінансування та бюджет

Бойовий фонд підпілля веде початок від часу створення та розбудови Української військової організації у 1920 році та Організації українських націоналістів у 1929 році, як один з основних елементів економічного фундаменту діяльності.

Бойовий фонд формували i поповнювали насамперед за рахунок щомісячних внесків членів i симпатикiв та інших коштів, отриманих від окремих прихильників української державності. Скарбник за внесені у фонд кошти видавав розписку. З часом вона набула стандартної форми: невелика картка, що зовні нагадувала візитку, з необхідними атрибутами — тризубом i написом «бойовий фонд ОУН». У підпіллі та в середовищі польських спецслужб тих років вказана картка отримала різні назви. Найпоширенішими з них були «значок», «блочок», «купон», «цеголка», «бофон». Пізніше найбільшого вживання набула саме назва «бофон». Найбільш ранні звістки про існування квитанцій бойового фонду відноситься до другої половини 1920-х років.[115]

Одним з основних спонсорів ОУН в часи Євгена Коновальця стали литовці. Литва, яка тоді теж була окупованою, давала майже 20 % бюджету українських націоналістів. Саме від українських емігрантів з Європи, США та Канади до українських підпільних організацій коштів надходило чи не найбільше. Близько 5 тисяч доларів перейшло якраз в Українську військову організацію.[116]

В часи існування Колківської республіки у березні-листопаді 1943 року, добровільно-примусовими військовими податками обкладалися місцеві мешканці, які допомагали військовим-повстанцям їжею, одягом, житлом та іншими речами.[117]

Душпастирська діяльність

В той час на теренах України, де була поширена УПА душпастирську діяльність проводили отці УГКЦ. Більшість з них довгий час через переслідування радянських спецслужб перебували у підпільному становищі. Багато священиків було відправлено в концтабори на далекий Сибір. З кожною ротою, батальйоном УПА перебували капелани.[джерело?]

Докладніше: :Категорія:Капелани УПА

Нагороди

Детальніше: Нагороди Української повстанської армії

Відзнаки УПА, експонати музею історії Трускавця

Наказом Головного Командування УПА (ч. 3/44) від 27 січня 1944 року, в Українській повстанській армії заснована своя нагородна система. Згідно з цим наказом, нагороду міг отримати будь-який вояк, незалежно від рангу та службових обов'язків. Пропозиції щодо відзначення могли подавати сотенні УПА або вищі командири. Після затвердження комісією УГВР або відповідним штабом, виходив наказ про відзначення вояків, а повідомлення публікувались у повстанських газетах. Нагородженим надавався титул «Лицар Золотого (Срібного, Бронзового) хреста бойової заслуги». Першим з повстанців, нагороджених найвищою нагородою УПА — Хрест Бойової Заслуги, посмертно став Дмитро Карпенко-«Яструб».

Рішенням УГВР 30 травня 1947 року, нагородження Хрестом Бойової Заслуги поширено на всіх учасників збройного підпілля.

3 вересня 1949 року на підставі рішення Української головної визвольної ради (від 29 серпня 1949) головний командир УПА Роман Шухевич («Т.Чупринка») видав наказ Ч. 2, згідно з яким усі підвідділи і штаби УПА з кінця 1949 р. тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Право нагородження членів визвольно-революційного руху та підвищення у військових званнях підстаршинського складу збройного підпілля передавалося відповідним проводам ОУН[118].

Слід зазначити, що самих нагород довго не існувало. Тому, у наказі про введення нагород нічого не сказано про їх зовнішній вигляд. Справа просунулась, коли за неї взявся відомий на західній Україні художник і митець Ніл Хасевич. У своєму листі до УГВР, Ніл подав 16 ескізів нагород: 2 ескізи Хреста бойової заслуги, п'ять — Хреста заслуги, три «медалі за боротьбу в особливо тяжких умовинах», чотири відзнаки приналежності до УПА, два — відзнаки до 20-річчя ОУН. Також Хасевич додав до листа інструкцію «Як виготовляти ордени, жетони і стяжки в підпільних умовинах?». 30 червня 1950 року УГВР затвердила проекти медалей, а перші їх носії з'явились у 1951році. Було також схвалено пропозицію Ніла Хасевича щодо введення медалей «За боротьбу в особливо важких умовинах» та «Х-річчя УПА». Досі невідомо, в якій країні було виготовлено медалі[119].

Золотий Хрест Бойової Заслуги

Розміри всіх хрестів — 27×27 мм. Стрічки червоні, з двома чорними смужками 30 мм ширини.

UPA-Zaslugy-zoloto-1.png UPA-Zaslugy-zoloto-2.png UPA-Zaslugy-sriblo-1.png UPA-Zaslugy-sriblo-2.png UPA-Zaslugy-bronza.png

Золотий Хрест Заслуги

Розміри хрестів — 27×19 мм. Стрічки — 30 мм ширини, з двома чорними смужками по боках на червоному тлі.

UPA-Zaslugy2-zoloto-2.png UPA-Zaslugy2-zoloto-1.png UPA-Zaslugy2-sriblo-2.png UPA-Zaslugy2-sriblo-1.png UPA-Zaslugy2-bronza.png

Медаль «За боротьбу в особливо важких умовах»

6 червня 1948 року УГВР «для відзначення особливої мужності» запровадила медаль «За боротьбу в особливо важких умовах». Діаметр 30 мм. Стрічка шириною 16 мм з трьома блакитними смужками на жовтому тлі.

Медаль «Х-річчя УПА»

Золотий Хрест 25-річчя УПА (1967)

Золотий Хрест 25-річчя УПА Альберта Газенбрукса (1968)

У післявоєнний час у комбатантських організаціях на Заході не можна було зустріти воїна УПА, нагородженого хрестом. Вирішити це питання змогли лише в 1967 році. Капітулою Золотого Хреста Заслуг, під головуванням Мирослава Климка був встановлений Золотий Хрест УПА. Відновлення Золотого Хреста було приурочено до урочистої дати — 25-ліття УПА. Згідно з положенням правильника, «Золотий Хрест Заслуги одержують всі Вояки УПА та Збройного Підпілля, які своєю боротьбою за Волю України, засвідчили готовність віддати своє життя за Україну, за Волю, за Народ».[120][121]. Діаметр 25 мм. Виготовлений із золота, на червоно-чорній стрічці 38 мм.

Ставлення до проблеми УПА

Україна

З початку 1990-х рр. в Україні порушувалося питання про надання особливого статусу ветеранам ОУН-УПА. Протягом тривалого часу не було істотних змін. У вересні 1997 р. при Кабінеті міністрів України створена урядова комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА. 10 липня 2002 р. на одному із засідань комісії вирішено за допомогою Національної академії наук створити робочу групу істориків, щоб провести наукове дослідження діяльності УПА і на основі отриманої інформації визначити їхній офіційний статус.

На честь Дня народної єдності 22 січня 2010 р. президент Ющенко присвоїв статус Героя України Степану Бандері посмертно. Окружний адміністративний суд Донецька скасував указ 2 квітня 2010-го.

Президент України Віктор Ющенко також 29 січня 2010-го своїм указом визнав членів Української повстанської армії (УПА) борцями за незалежність України.

Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні, залишалося невирішеним до прийняття ВР України пакету законів «Про декомунізацію» 9 квітня 2015 року більшістю голосів та їх підписання Президентом Петром Порошенком 15 травня 2015 року (ще значно раніше декілька західних областей вже приймали рішення про надання пільг ветеранам УПА на своїх рівнях).[122] 9 квітня2015 року Верховна Рада України ухвалили закон «Про правовий статус борців за незалежність України» авторства Юрія Шухевича, у якому вказано перелік організацій, які визнаються таким, що боролись за незалежність України, серед них є Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія.[123] Закони опубліковані 20 травня 2015 року та набули чинності з 21 травня того ж року.[124]. З 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті. Ініціатором законопроекту був син Головнокомандувача УПА Юрій-Богдан Шухевич.[125]

 

Соціологічні опитування

За результатами дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у лютому 2012 р., 24 % опитаних підтримують ідею визнати УПА-ОУН учасниками боротьби за державну Незалежність України, 57 % опитаних — не підтримують. Ще 19 % не визначились з цього питання.[126]

Опитування 25 квітня — 5 травня 2011 року Research & Branding Group методом особистого інтерв'ю у 24-х областях України і Криму, проведеного в рамках міжнародного дослідницького проекту Євразійський монітор, показало, що 44 % опитаних негативно оцінюють збройну боротьбу Організації українських націоналістів та Української повстанської армії проти радянської влади, 20 % респондентів — позитивно, 14 % — нейтрально, 18 % — не змогли відповісти, 4 % — не чули про таку подію.[127]

Результати соціологічних досліджень, проведених Соціологічною групою «Рейтинг» з 30 березня по 9 квітня 2011 року, показали, що оцінки діяльності УПА в окремих регіонах України можуть значно відрізнятись від середньої оцінки по країні. Так, у західних областях України (де саме і знаходився основний оперативний простір дій УПА) вважають їх учасниками боротьби за незалежність України понад 72 % населення (по Україні в середньому 27 %)[128].

Міжнародний контекст

Литва

У червні 2009 р. у парламенті Литви директор галузевого Державного архіву СБУ Володимир В'ятрович і директор Центру досліджень визвольного руху Руслан Забілийвідкрили виставку «Українська повстанська армія. Історія нескорених». На відкритті виступили віце-спікер Сейму Литви Альгіс Кашета, посол України в Литві Ігор Прокопчук, директор Центру геноциду та резистансу Литви Тереза Біруте-Бюрускайте, депутат Сейму Далія Коудіте і депутат Європарламенту Вітавта Ландсбергіс.[129]

Польща

20 червня 2013 р. Сенат Польщі ухвалив заяву, у якій йдеться, що «9 лютого 1943 нападом загонів УПА на волинське село Паросля почалася груба акція фізичного знищення поляків, яка проводилася бандерівською фракцією Організації українських націоналістів та Українською повстанською армією». У документі також йдеться, що жертвами антипольської акції УПА стали близько 100 тисяч поляків.

За ухвалення такого тексту документа проголосувала більшість депутатів верхньої палати польського парламенту: 55 сенаторів зі 100 були за, 20 проти, а 10 утрималися.[130]

Вшанування пам'яті

В Україні річниці створення УПА офіційно святкують у низці областей із 2005 року. На честь 70-річчя створення УПА Івано-Франківська, Львівська та Тернопільська обласні ради оголосили 2012 рік роком Української Повстанської Армії[131][132][133].

Також, 2017 рік, в Івано-Франківській та Львівській областях оголошено Роком Української повстанської армії. Таке рішення ухвалила 10 березня, сесія Івано-Франківської, а трохи раніше — Львівської обласних рад. Рішенням Рівненської обласної ради 2017 рік у Рівненській області також оголошено Роком УПА та головнокомандувача УПА Романа Шухевича[134]

«Радянська пропагандистська машина створила низку міфів, які доволі часто панують і по сьогодні, хоча значна частина суспільства з кожним роком, пізнаючи нові сторінки з історії визвольного руху, змінює своє ставлення до Української повстанської армії», — прокоментував це рішення директор обласного Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери Ярослав Коретчук[135].

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Козятина за сьогодні
19:34 Загинув при виконанні бойового завдання. Минає річниця, як ми втратили Героя Богдана Жмуцького 18:05 У Залізничному біля трансформатора знайшли гранату. Вона виявилася іграшковою 16:00 «За що сваритися, що селянина нагнули?» 15:40 Що таке шале? Про затишні будиночки на природі та хто їх будує (Новини компаній) Від читача 18:11 Щодо зборів ГО "Джерело" 15:16 Сорок хвилин розглядали одне питання, а тоді зі скандалом розійшлися 14:53 «Поки у дітей весняні канікули і вони кайфують, вчителі дружно працюють по благоустрою селища» play_circle_filled 14:00 Як сортувати пластик правильно — розповідає експертка 13:08 З Меморіального комплексу у Козятині викрали поминальну лампадку. Злодія впіймали 12:00 Постраждали всі блоки на Ладижинській ТЕС: повідомили наслідки ракетної атаки 22 березня 11:10 Сьогодні в області через сильний вітер підвищений рівень небезпеки. Буде сухо та сонячно 10:15 Не вистачає кілька тисяч гривень на комплекти одягу-трансформера для поранених photo_camera 09:08 Глуховецький ліс повертають у власність Вінницької обласної Ради 08:37 «Тарифи в дію ще не ввели. Та розрахунок поданий на затвердження в ЖКГ»
Дивитись ще keyboard_arrow_right
keyboard_arrow_up