9 березня 2019 року - 205 років з дня народження Тараса Шевченка

Значення постаті Тараса Шевченка для українського народу переоцінити неможливо. Існує багато різних Шевченків: шкільний Шевченко, модерний Шевченко, адміністративний Шевченко, космічний Шевченко, богорівний Шевченко… Справжній Шевченко – не на плакатах і біл-бордах, навіть не в книжках, -  а в наших серцях. У кожного – Шевченко свій, близький і рідний, особливий.

Поет і художник Тарас Григорович Шевченко (09 березня 1814 р. - 10 березня 1861 р.) — культурний феномен, який перебував у центрі суспільно-культурного процесу в Україні з середини XIX сторіччя, уособлення українськості, будитель і просвітитель української нації, основоположник нової української мови та літератури. У масовій рецепції він — "батько" української нації, її апостол-заступник і пророк її майбутнього. Його діяльність і його спадщина зав’язує на собі великий пласт культури та суспільно-політичної історії України не тільки середини XIX століття, але й наступного часу — як завдяки митцям-інтерпретаторам, так і впливові на культурний процес. Для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це не лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. У рядках, адресованих нам, сучасникам, завжи знаходимо слова вічної істини. Актуальні настанови та перестороги. Треба лише вдуматись у зміст, прочитати крізь рядки все, що написано від душі, крізь час.

Видатний український письменник Іван Франко так писав про Тараса Шевченка до 100-річчя до його народження: 

"Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і націнніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко."

(1914, Іван Франко)

“Тепер, і тілько тепер, я вповні повірив у слово: любя, наказую ви… Тепер тілько я молюся і дякую Йому за безмежну любов до мене, за посланий мені іспит. Він очистив, зцілив моє бідне хворе серце. Він зняв з моїх очей призму, крізь яку я дивився на людей і самого себе. Господь навчив мене, як любити ворогів і ненавидящих нас. А цього не навчить ніяка школа, окрім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймі бездоганним християнином. Як золото з огня, як немовля з купелі, виходжу я тепер із темрявого чистилища, щоб розпочати новий, благородніший шлях життя. І це я називаю істинним правдивим щастям!” (Тарас Шевченко)

«Страшно впасти у кайдани.
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати,
І спати на волі —
І заснути навік-віки.
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!»

(Тарас Шевченко)

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.