Григорій Галанський: “Рід у нас дуже великий і багато довгожителів”

Дитинство нашого ювіляра пройшло, як у всіх сільських хлопців багатодітних родин того періоду. В батьків Григорія Галанського Семена Яковича та Марії Василівни було п'ятеро дітей.  

У п’ятирічному віці ранком маленький Григорій пас корову. В обідню пору розважався з однолітками чи ганяв в футбол, а після обіду – знову череда. З війни не стільки пам’ятає німців, як односельчан поліціїв.

Поліцаї – то страшні люди були. Де, що помітять – відразу німцям докладали. Здавали родини комсомольців і комуністів. Списки молоді на відправку в Німеччину вони готували.  У кого стоїть не зареєстрована окупантами худоба чи мається птиця в хліві – німцям здавали. – розповідає пенсіонер. –  При звільненні Прушинки поліцаї вислідили наших розвідників і декількох з них встигли розстріляти. Багато односельців, і я в їх числі, були на похороні розвідників. Коли Прушинку від німців звільнили, почалися будні села. Треба було допомагати фронту, а ми, семирічні діти, скоріше допомагали батькам, ніж фронту, але керівництво колгоспу нас хвалило, наче ми і правда фронту давали велику допомогу. 

В школу Григорій Галанський пішов вже після війни, коли йому виповнилося 9 років. 

– Можливо пішов би раніше, так старший на три роки брат приніс додому артилерійський снаряд. Якось розібрав його, забравши порох, а зривателя залишив. Так від того зривателя мене посікло. Добре, що хоч очі залишились неушкодженими. Тому в школу пішов вже після війни

У школі, що для вас було цікавого і коли ви її закінчили?

— Закінчив я сім класів. Шкільні роки мало що змінили в моєму житті. В школі навчили мене каліграфічно писати і це зіграло велику роль, коли я був призваний на військову службу. Правда до служби я ще 3 роки працював у колгоспі. У 1955 пішов до лав збройних сил. Знаючи, що я добре розбираюся в техніці, мене поставили механіком авіа озброєння авіаційної ескадрильї. А коли дізналися, що у мене каліграфічне писання – перевели писарем в штаб авіаційного полку. Так я був штабним писарем до кінця військової служби. Лейтенант військового підрозділу Масленніков, представляючи нового штабного писаря, попередив військовослужбовців: “Людина з вищою освітою, поважайте” і назвав його Михайлом Горбачовим. 

Може той Михайло Горбачов був однофамілець Генсеку Горбачову?

— Та ні. Родима пляма і голос. То був той самий Михайло Горбачов

А після військової служби, чим ви займалися?

— Демобілізувався у 1958 році, пішов працювати кравцем. Пропрацювавши 4 роки в ательє перейшов працювати на швейну фабрику наладчиком швейних машин. Все було добре, поки директор фабрики не дав мені в учні свого сина. А той до науки був пасивним. Не хотів щось по роботі знати і часто навіть в цеху не з’являвся. Що син не хоче нічому вчитися я доповів директору. Як він з сином розбирався мені не відомо, а мене, що погано навчав, понизив у розряді. Конфліктувати не став. В ті часи роботи було багато, влаштуватись на інше підприємство можна було за висновками медичної комісії і без хабарів. У 1983 році я пішов працювати ревізором на залізницю. В цьому статусі я працював до виходу на пенсію.

Від вашої дружини Катерини Кіндратівни нам відомо, що у вас є дочка, троє внуків, троє правнуків.  Розкажіть, як з дружиною познайомились.

— Моя дружина місцева, з села. Ми знали один одного раніше, а в клубі під час танцю познайомились ближче. Настільки близько познайомились, що у 1961 запропонував їй стати моєю дружиною. В травні цього року у нас з Катериною Кіндратівною 60 років, як разом. Дочок у нас з дружиною було двоє. На жаль, одна донька померла. Друга живе в Ірпені. Вона там працює, а онуки з нами живуть. Рід у нас дуже великий і рід довгожителів. Наприклад, мій дід прожив 101 рік. По дідовій і бабиній лінії у нас родичів 55 осіб.

А за ваших 85, який епізод був самий значимий?

— Їх багато було: освідчення в коханні дружині, народження доньок, перша зарплата. Тільки найбільше приємно засіла в пам’яті служба в армії. Дивовижна природа Кавказького краю і служба була, наче на курорті побував.

Як ваше здоров’я і що можете побажати молоді?

— До лікарів поки не звертався, лікуюся настоянками з трав. Кропива від зубного болю, настоянка глоду заспокоює серце. Молоді хочу побажати мирного неба. Я коли дивлюсь телевізор і чую, як молоді хлопці гинуть – серце кров’ю обливаються. Іноді, доходить навіть до сліз.

«В дощ, сніг, не важливо — треба йти». Лариса Гринчук про роботу соціального працівника
 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.