Мовні права і обов’язки

Я, наприклад, роблю це так. Беру, скажімо, книжку Марека Гласка “Красиві двадцятилітні” і перекладаю. Бо так розумію свій мовний обов’язок: перекладати улюблених авторів. Перекладаю сторінку, перекладаю другу, аж раптом натрапляю на згадку про Стефана Вєхецького, відомого польським читачам як просто Вєх. А я такий, що люблю знати, кого і з якої причини згадує автор книжки, яку я перекладаю.

На щастя, Гласка я перекладаю, сидячи на стипендії в Польщі, тому встаю з-за столу, виходжу до найближчої книгарні і купую п’ять томів Вєха. І два тижні їх читаю. Читаю – і два тижні регочу. Навіть до бару “Бункер” не зазираю – так мені з тим Вєхом весело. А дочитавши, починаю плакати. Сідаю в барі “Бункер” і цілий тиждень безвилазно плачу, затямивши, що перекласти Вєха українською ніколи не зможу.

Відтак, наголосившись як слід, повертаюся до письмового столу і знову перекладаю Гласка. Перекладаю сторінку, перекладаю другу, аж раптом натрапляю на згадку про Єжи Стемповського. Ну, Стемповського я, звісно, читав і раніше: як-не-як, чи не найкращий в історії польський есеїст, а до того ще й син двічі українського міністра часів Петлюри. Але про всяк випадок вирішую перечитати. До книгарні вже не йду: нема з чим після тижня ридань. Тому відкриваю інтернет-сторінку паризької “Культури” – і перечитую. А перечитуючи, дедалі чіткіше усвідомлюю, чому я ніколи не зможу повноцінно перекласти Вєха.

До початку Першої світової війни Варшава впродовж століття входила до складу Російської імперії. Стемповський згадує, як батько, відводячи його до підготовчого класу, сказав: “Передовсім ніколи не забувай, що школа є знаряддям твого ворога… Від сьогодні ти протистоятимеш йому сам… Не дай ані залякати себе погрозами, ані спокусити похвалами й відзнаками”. Батько не перебільшував небезпеки: “Офіційною мовою Варшави була російська. Суди, установи і школи не знали іншої мови. Навіть за межами школи учням не дозволялося розмовляти польською. Інспектор, несподівано вигулькнувши, кричав: “Вы опять жаргоните по-польски”, – і записував прізвища. Здавалося б, така тривала, жорстка і підступна русифікація призведе до того, що варшав’яни і мріяти про польську мову забудуть.

Проте сталося навпаки. Після здобуття Польщею незалежності польська столиця – на відміну від української – виявилася моментально дерусифікованою. Мало того: на основі народної мови передмість у Варшаві сформувався специфічний “­жаргон”, яким згодом послуговувався – і сам розвивав його у своїх нібито фейлетонах, а насправді блискучих новелах – Вєх. І що найцікавіше: з одного боку, “жаргон” цей став модний в елітарних літературно-мистецьких колах та світських салонах. З другого – Вєха масово читали фірмани і водії вантажівок, базарні перекупки й кишенькові злодії. “Є одна річ, – зізнається Гласко, – якої я не розумію: чи Варшава розмовляє так, як пише Вєх, а чи Вєх пише так, як розмовляє Варшава?” Але це й не важливо. Важливо, що вони – Вєх і Варшава – розмовляли спільною мовою.

Чи можна його перекласти російською? Легко. Трохи Бабеля, трохи Зощенка, трохи власного досвіду спілкування з міліцією і барменами – десь так це приблизно і звучатиме. А що робити українському перекладачеві? Де йому набратися фонетичних, лексичних і граматичних особливостей живого українського мовлення, притаманних представникам усіх суспільних верств і професій великого міста?

Одне слово, я ось до чого веду. Щойно скрізь у Києві залунає така ж багата – “правильна” й “неправильна” – українська мова, як польська у Варшаві, я стану найзапеклішим захисником прав російськомовних в Україні. Але доки вона не залунає, тобто доки мій обов’язок перекласти нового улюбленого автора залишатиметься нездійсненним, доти я матиму їхні мовні права глибоко в “першій крижовій”, як називає цю частину тіла Стефан Вєх

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.