«Я не буду правити, тільки церкву не чіпайте». Про отця з Іванковець, який врятував святиню

«Я не буду правити, тільки церкву не чіпайте». Про отця з Іванковець, який врятував святиню
На святкування 90 років отця Миколи зібралася уся родина
  • Наша історія про отця Миколу, який колись жив у селі Іванківці.
  • Священикові вдалося захистити від рук комуністів місцеву церкву у той час, коли радянська влада оголосила війну релігії.
  • Прожив отець до 95 років, а поховали його у домовині, яку він сам собі змайстрував

Про отця Миколу нам розповіла Тетяна Марек, його племінниця. Він був чоловіком Дарини Яківни, її тітки по маминій лінії.

Микола Новодворський народився у селі Кикишівка, що у Бердичівському районі. Як потрапив до Іванківців — Тетяна точно не знає. Імовірно, його направила до нашої церкви єпархія.

Отець Микола був священиком більшу частину свого життя, бо віддав цій справі понад 60 років. За те, що був служителем церкви, радянська влада у тридцятих роках відіслала його на Донбас працювати на шахті. Там отець втратив ногу, тож повернувся додому з протезом. Та це не завадило йому допомагати своїм під час війни.

— Як наші відступали, а жив дід коло школи, він зайшов у школу, школа відкрита. Стоїть прапор. Він цей прапор зняв, червоний, звісно, у той час був, і сховав у себе в церкві. Тоді за червону шматинку повісили б тільки так, — розповідає Тетяна Марек. — У нього на горищі дівчата переховувалися. Дві було племінниці і одна чужа. Німці ж не підуть (робити обшук — авт.), бо знали, що в нього дітей немає. Ще розповідали, що був хороший староста. Завжди, як мала бути облава чи забирали молодь, він попереджав. На горищі дід переховував ящик з патронами. Тут десь на птахокомбінаті (сучасний м’ясокомбінат — авт.) була якась група і тітка тоді наша була зв’язковою в підпіллі. Як наші прийшли, він віддав.

Весь цей час церква функціонувала. Пізніше комуністи задумали її зруйнувати. Проте отцю Миколі вдалося врятувати святиню, в якій правив службу.

— Він сказав: «Я не буду правити, тільки церкву не чіпайте». Церква стара, дерев’яна, — продовжує Тетяна. — Він знайшов собі приход у Погребищенському районі, в селі Новофастов. Це вже при мені церкву закрили. У Вернигородку зробили зерносховище, десь зробили клуб. А в нас нічого. У нас потім люди попросили, що батюшки немає, ми будемо ходити молитись. Відкрили церкву, молилися. Потім вже домовилися про те, щоб дали ще й батюшку.

Підпільно хрестив дітей партеліти

Так отець Микола повернувся до церкви в Іванківцях. Було йому тоді вже далеко за сімдесят. Хоч релігія і була визнана «опіумом для народу», священик продовжував «підпільно» хрестити дітей. Навіть місцева партійна еліта до нього навідувалася. Хоча одного разу довелося заплатити штраф.

— Хтось «накапав», викликають його у райвиконком, мовляв, так і так, хрестите вдома? Він: «Хрещу». «А записуєте?» А дідусь каже: «Для чого?! Всі перед Богом рівні. Я обряд зробив. А для чого цей запис?» А йому: «А ви знаєте, що не положено?! Я вам штраф випишу». Тоді отець Микола: «Будь ласка, якщо є такий закон». Ну пішов він до юриста. Той питає: «Скільки вам років?» А йому вже було близько 80-ти. Каже юрист: «Нічого вам ніхто не зробить». Дід пішов у банк, перерахував у фонд миру 120 рублів, тоді це був штраф такий найбільший. І приніс у виконком, і показав, що він заплатив.

Одружилися всупереч батькам

— Єдине, що він прожив усе життя в гріху, — продовжує Тетяна Марек.

А все тому, що не повінчався з дружиною. Отець Микола був одружений двічі. З першою жінкою повінчався. Проте вона мала проблеми з алкоголем і втекла від нього.

Уже потім він зустрів Дарину. Їй було 24, він майже удвічі старший. Тоді отцю Миколі було вже 42.

— Батьки були проти, — розповідає Тетяна. — Вона за ним пішла, куди він — туди вона. А тоді не розвінчували. І він прожив з Дариною Яківною все життя. Вона його підтримувала, гляділа, бо він мав інвалідність.

Отець Микола разом із дружиною

Тетяна каже, бабуся Дарина була надзвичайно доброю людиною. Завжди допомагала тим, хто опинився у скруті.

— Хтось захворів, а вона вже вузлика зібрала і понесла, — продовжує жінка. — Не були такі скупі, що все тільки їм. Була у нас одна Маня слаба, вона тридцять років лежала, то бабуся ледь не щодня до неї ходила. Щось приготувала — занесла. І нам так само. Ми на паралельних вулицях жили. Приїжаю я з дітьми, вона вже фартух одягнула і пиріжки пече.

Сам собі зробив домовину

Отець Микола теж мав добре серце. А ще був на всі руки майстер. Умів навіть вишивати. Гаптував одяг і собі, і дружині. Проте, каже Тетяна, не знає, де зараз ці речі. Займався садівництвом. Навіть грубку мурував сам, попри те, що не мав однієї ноги.

— Умів робити все, — каже племінниця священика. — Єдине, що купив собі машину і не вмів її ані ремонтувати, ані налаштовувати. Але як хотів поїхати, то його вже онуки возили.

Ще до війни отець Микола сам змайстрував собі домовину. Хлопці в селі подумали, що то човен і вкрали. Пішли з нею на ставок, так та домовина і втопилася. Микола зробив другу. Вона пролежала на горищі цілих 45 років майже не ушкоджена. Лише одну нижню дошку з’їли комахи, то чоловік Тетяни її полагодив.

Отця Миколу поховали у тій домовині, яку він сам собі змайстрував. Помер він у травні 1985 року. Було йому тоді 95. Ще до того, як відійти у вічність, вже відчував, що скоро покине цю землю.

— Він сказав, що буде вмирати, десь у березні, — згадує Тетяна Марек. — Ліг і перестав їсти. Потрошки їв, а потім перестав пити і все. Нічого не боліло. Нічим він не хворів. Він просто висох, як святий, і пішов на той світ.

Помер отець Микола 21 травня, за день до свого дня народження. Ховали його три батюшки: отець Сергій, отець Олександр Бойко, почесний житель Козятина, та отець Анатолій Волохатий.

— Вони його наряжали. Він добу лежав вдома і дві доби лежав у церкві. Що цікаво, спека 30 градусів, це кінець травня. А він як святий — ні запаху, ніде нічого, — додає жінка.

Про церкву, яку захистив від радянської влади отець Микола

Церква в Іванківцях, де правив отець Микола, дійсно старовинна, дореволюційна. Проте через протиріччя в джерелах ми не можемо сказати, якого точно вона року.

У Каталогу-довіднику «Пам’ятки історії та культури України» Інституту історії України вказано, що у селі Іванківці Козятинського району є пам’ятка архітектури, Свято-Дмитрівська церква. Збудована святиня 1843 року. Проте, якщо порівняти цю інформацію з дореволюційними джерелами, виходить, що у каталозі допущена помилка.

У «Сказаннях про населені пункти Київської губернії» 1864 року написано, що у Бердичівському повіті було два села з подібними назвами — одне Янківці, інше Іванківці. Перше — це наші Іванківці, що входять до Козятинської сільради. Друге — село в Бердичівському районі неподалік Хажина. Саме там, згідно з джерелом, розташована ця пам’ятка архітектури — церква Дмитрівська, збудована 1843 року на місці старої поміщиком Марцелієм Журавським.

У іншому джерелі, «Списку населених пунктів Київської губернії» за 1900 рік просто вказано, що в наших Іванківцях діяла православна церква. Проте рік, коли її збудували, не вказано.

Назва святині теж не співпадає. Тетяна Марек каже, що в Іванківцях церва Іоанна Богослова, а не Свято-Дмитрівська.

Слідкуйте за новинами Козятина у Facebook, Telegram та Instagram.

Авторизуйтесь, щоб читати повну статтю
Коментарі (4)
  • Юрій Кондрацький

    Яріс уЯнківцях і церкву помятаю дуже гарна добре що небайдухі люди зберегли її
  • Ольга Марек

    Ота хитра найменша мордочка - то Я!
  • Валентина Нестеренко Бужак

    Зворушливо
  • Николай

    С 1992 связан с Иванковцами  и незнал этого. Спасибо просвятили.
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Козятина за сьогодні
keyboard_arrow_up