Як жив Козятин в роки голодомору

Як жив Козятин в роки голодомору
У Козятині людей, що померли від голоду, ховали у братській могилі на старому російському цвинтарі. Сьогодні на тому місці пам’ятний знак у формі хреста, де щороку у день пам’яті жертв голодоморів проводять богослужіння
  • Четверта субота листопада — день вшанування пам’яті жертв голодоморів.
  • Україна пережила їх чотири — у 20-их, 30-их і 40-их роках минулого століття, та найбільше життів забрав саме голод 1932–33.
  • Не обійшов стороною він і Козятин.
  • Що відбувалося у нашому місті в ті часи?

Передумовою до виникнення голодомору 1932–33 років стала чергова хвиля тотальної колективізації, яка почалася на початку 30-их років. Селян примушували вступати у колгоспи та радгоспи, а тих, хто відмовлявся, штрафували, конфісковуючи продукти харчування. Нерідко людину могли визнати куркулем лише через те, що вона жила у трохи більшому достатку, ніж її односельчани. У деяких випадках цілі сім’ї, яких визнали куркулями, виселяли до Сибіру. Їх відправляли залізничними ешелонами, зокрема і через наш Козятин. Ось що про це говорив працівник станції Козятин на прізвище Галяс, якому довелося бачити це все на власні очі:

«Радянська влада своїми міроприємствами загубила найкращих селян-хліборобів, даних людей назвали куркулями і вивезли на явну загибель. Подивіться, який плач стоїть по селах, забирають маленьких дітей і жінок цих куркулів і везуть також на смерть, ці невинні діти загинуть, адже вони босі та голі, що робиться, немає ніякої можливості утриматися від сліз. Плакати необхідно і все це потрібно занести в історію людського життя, що витворяла Радянська влада».

Це цитата з Національної книги пам’яті жертв голодомору 1932–33 років, де зібрані спогади очевидців, факти і документи про штучний голод, створений радянською владою, а також неповний список жертв.

Зерно вивозили вагонами

Усе почалося з того, що на початку 30-их років вийшов закон про хлібозаготівлі, відповідно до якого колгоспи і радгоспи були зобов’язані виконувати норми хлібозаготівлі. При чому під хлібозаготівлею малося на увазі не лише те, що забиратимуть зерно, а й картоплю, цукровий буряк та інші продукти. Зібране на колгоспах і забране у селян зерно та інше продовольство вантажили у товарняки і відправляли зі станції Козятин.

У самому Козятині колгоспів не було, вони були у найближчих до нас селах — селі Козятині та Іванківцях. Для селянина піти у колгосп було чи не єдиним шансом вижити. Там працювали за так звані звані трудодні: треба було виконати певну норму роботи, за що давали оплату в основному харчами. Але заробити навіть один трудодень було не так просто, а плата за нього була мізерною. Це змушувало людей переходити до радикальних дій. Вже у березні 1932 року у селі Козятині люди намагалися розібрати зібрану картоплю і посівний матеріал.

Саме борошно, і те трохи

Тим, хто жив у місті, пощастило трохи більше — у нас на той час була і залізниця, і декілька великих підприємств, серед них кооптах — сучасний м’ясокомбінат і плодово-овочевий комбінат, замість якого тепер швейна фабрика. Але так звані «продовольчі труднощі» як їх називала влада у документах, були і в нас. Навіть залізничникам не давали вчасно зарплату і не видавали у достатній кількості продукти харчування, через що серед працівників залізниці були бунтівні настрої, про які влада дізнавалася завдяки донощикам.

«Тепер на робітника ніхто не звертає уваги, роботу вимагають виконувати ударну, а жерти нічого, хороший пайок отримують лише військові. Але нічого, якщо тільки до літа не буде війни, то самі робітники оголосять війну, бо більше ніхто такого терпіти не буде», — цитував слова, сказані змазувальником депо станції Козятин начальник дорожньо-транспортного відділу Південно-західної залізниці у своєму спецповідомленні до секретаря Вінницького обкому.

Залізничників трохи забезпечували харчами, втім забезпечували — дуже гучно сказано. У вищезгаданому спецповідомленні зазначалося, що для залізничників на травень отримали лише борошно, і те в недостатній кількості. А м’яса, олії, крупи і риби не отримали зовсім.

І це все лише про 1932 рік. Справжні жахи чекали на людей попереду. Вони почалися у 1933-му. У прикордонних районах Вінницької області становище було трохи кращим, натомість у районах, близьких до Київського, в числі яких Козятинщина, були «продовольчі труднощі і випадки недоїдання» — так писали в документах, які мали гриф «цілком таємно».

Рятувала салотопка

Їсти було нічого. Люди часто-густо залишали своїх чад на вокзалах, бо не було чим їх прогодувати. В одній з доповідних записок йдеться про те, що на вокзалі станції Козятин з 1 січня по 11 лютого 1933 року залишили 8 дітей, в іншій записці за березень того ж року йдеться про те, що за 11 днів на вокзал підкинули 18 дітей.

Люди почали масово пухнути від голоду. Щоб хоч якось прохарчуватися, у сусідніх з нами Іванківцях робили борошно з каштанів. До речі, у цьому селі в березні 1933-го було три випадки смерті від голоду серед колгоспників.

Багатьох рятувала від голодної смерті салотопка, що була в районі сучасної Білої Казарми. Туди викидали померлих коней, собак, котів та інших тварин і доведені до безвиході голодні люди з навколишніх сіл як вночі, так і вдень приходили з ношами і сокирами забирати м’ясо. Були навіть випадки, коли били сторожа через те, що він намагався завадити селянам.

Харчі лежали на складах

Не краще тоді жилося і в місті. Люди хоч і отримували із затримкою зарплату, майже нічого не могли купити на ті гроші, бо продукти подорожчали.

«Вчитель ФЗС-6 (сучасне училище — авт.) Готліб Давид на питання як ся маєш відповідає: «Хіба можна назвати життям те, як ми живемо — це суцільна мука. Зарплати за лютий ще не видали, кооперація жодних продуктів окрім хліба не видає, на базарі жахлива дороговизна, я тепер дуже рідко обідаю, від голоду знесилився і не можу так працювати як раніше». В учительській ФЗУ 20 лютого вчитель спецдисципліни Антон Вербицький висловився: «Ціни тепер на все, не лише на базарі, а й в кооперації не відповідають нашій зарплаті. Я тепер лише раз на добу їм в їдальні, коли голодний йдеш до класу, то й настрій поганий, через що робота йде погано, а це все впливає на успішність наших учнів. Та й учні наші голодують — хіба йому наука в голові, коли він на уроках сидить голодний і думає лише про одне — якомога швидше шмигнути в їдальню і там з’їсти два обіди». Вчителька Петрова, продовжуючи розмову Вербицького, відзначила: «Наші учні зовсім знесилені і їм часто на уроках стає зле через малокрів’я», — це цитати однієї з доповідних записок.

Ба більше, деякі підприємства мали на складах продукти, але не могли видати працівникам допомогу через те, що не мали на це письмових дозволів. На середину квітня 1933 року на Козятинському плодово-овочевому комбінаті було 15 тонн овочів, з яких жодного грама не дали у якості допомоги працівникам.

Зморені голодом люди вмирали просто на вулиці. У квітні 1933 року обласну владу повідомляли про те, що на вокзалі станції Козятин почастішали випадки смертей.

Голод вбив тисячі людей

Вже на кінець квітня у всіх населених пунктах Козятинського району погіршало становище. Опухлих від голоду ставало все більше і більше.

«У селі Козятині здохла корова, коли її везли на салотопку, за нею йшов натовп селян, осіб 20 з сокирами і ножами, вони благали конюха віддати їм труп тварини», — це цитата з доповідної записки начальника Козятинського районного відділу Державного політичного управління. Мешканець того ж таки села Козятина Дмитро Шкільнюк заробив 300 трудоднів у колгоспі, та попри це і він, і вся його сім’я опухли від голоду. Це свідчить про те, що людям не давали плати, навіть якщо вони працювали понаднормово.

За два роки у Козятинському районі померло від голоду більше 8 тисяч людей. І це лише офіційні дані, насправді жертв може бути значно більше. У списку померлих за 1933 рік мешканців села Козятина серед офіційних причин смерті часто трапляються декомпенсація серця, туберкульоз і старість, часто-густо причина смерті взагалі не вказана. Є у цьому списку і чотирирічне дитя, яке померло через дистрофію. У списку жертв серед мешканців Талимонівки (нині це мікрорайон Козятина) є чотирирічна дитина, офіційна причина смерті — головний біль. Кількість померлих у самому Козятині за роки голодомору не відома.

Слідкуйте за новинами Козятина у Facebook, TelegramInstagram та Viber.

Коментарі (3)
  • Юрий Дячук

    Голодомор



    Сонце пекуче, гаряче,

    Небо високе, бездонне,

    Жінка у розпачі плаче,

    Стелить рядно похоронне.



    Літо дзвінке, стоголосе

    Нині недобре, скажене,

    Жінка розхристана, боса,

    Вбрана в манаття нужденне.

     

    Вузлик – на плечах худеньких,

    Згорблених, мічених лихом,

    Двійко близняток маленьких

    Поруч лежать тихо-тихо.



    Віра й Надійка ще з нею –

    Скорбним рядочком при мамі,

    Петрик з весни під землею,

    Поряд з коханим, у ямі.



    Трохи поодаль могилка

    Ледве повита травою –

    Тато й матуся Данилка

    Взимку забрали з собою.



    В хаті ні крихти, ні риски,

    Миші догризли солому,

    Хромом оздоблені писки

    Все повиносили з дому.



    Горе безмежне, нестерпне,

    Рветься за обрій, на волю,

    Серце судомиться, терпне,

    В попіл згорає від болю.



    Та й зупинилось від муки –  

    Тяжко останніх ховати!

    Впала, розкинувши руки,

    Вже не дружина й не мати,

    Чорним волоссям, мов крепом,

    Вкрила розкопану глину...

    …Голод кружляє над степом,

    Голод жере Україну.
  • Читач58

    А що так розсмішило аж 32 потвори?
  • Lilia Bezbah

    Якась дуже позитивна статистика.А з розповідей вцілілих?

keyboard_arrow_up